3. Історія розвитку та становлення прокуратури.

Термін «прокуратура» походить від лат. рrocurare – «піклуватися, забезпечувати, управляти», та procurator – «завідуючий, управляючий», який первинно ототожнювався з представником взагалі чиїх-небудь інтересів. Однак з часом слово «прокуратура» ввійшло у вжиток, як інститут представництва інтересів держави.

Історію розвитку та становлення прокуратури доцільно розмежувати на певні етапи.

1) Історичне зародження прокуратури.

Витоки прокуратури треба шукати в сивій давнині. Уже в VI ст. до н. є. в місті-державі Ольвії (територія су­часної Миколаївської області) в судочинстві брав участь обвинувач. Але це був ще не прокурор, а потерпілий (по­зивач), який мав право затримати правопорушника на «га­рячому», заарештувати його і доставити в суд. Так зване народне обвинувачення спочатку було характерним і для стародавніх Греції та Риму.

У Греції і країнах Сходу виникнення прокуратури зу­мовлювалося наглядом за виконанням приписів держав­ної влади та здійсненням обвинувачення в суді, шляхом виступів ораторів.

У Стародавньому Римі прокурорами (прокураторами) в ос­новному були управителі майна. Ними були вільні чи улюблені раби імператора. При продажу майна вони переходили разом з ним. Державним чиновником прокурор став за Августовою кон­ституцією. Принцепс стояв на чолі адміністрації. Це були слуги імператора з представницькою владою і йому підзвітні. Займа­лися вони збором податків, спеціальні прокурори завідували бібліотеками, господарством, видовищами тощо.

2) Європейське становлення прокуратури у сучасному розумінні.

Зародження прокуратури в сучасному її розумінні пов'я­зується з Францією. Саме ця країна стала істинною батьківщи­ною прокуратури. А засновником її вважають французького короля Філіпа IV Красивого, який видав першу законодавчу пам'ятку прокуратури — Ордонанс від 25 березня 1302 р., кот­рим був визнаний статус постійних королівських прокурорів, що аж до ліквідації монархії у Франції вважалися «людьми ко­роля». Першим таким прокурором при Паризькому парламенті був Гуіллаіме де ла Магделеіне. Його, напевне, і можна вважати першим прокурором у світовій практиці.

Королівський прокурор (франц. procureur від лат. procuro -- піклуюся, керую) як державний чиновник з'являється у середньовічній Франції. За правління короля Філіпа IV Красивого у 1302 р. вперше визначається законом положення королівських прокурорів у судах. Як повноважна державна установа прокуратура складається у кінці XVII ст. Прокурори були посередниками між судами та королівською владою і передусім захищали інтереси корони.

Із Франції інститут прокуратури був запозичений Англією, Німеччиною та іншими європейськими державами, звідки посада прокурора перекочовує і на схід -- до Польщі та Росії.

Прокурори тоді призначалися на посаду довічно, з правом ус­падкування посади, і навіть, її продажу.

Історично українська правова традиція формування інституту прокуратури в період з X по XVIII століття ґрунтується на тісному зв’язку з адвокатурою та судом. Вона розвивалася на засадах змагальності і рівності у диференційованій судовій системі та на началах децентралізації. За цими характеристиками вітчизняна правова традиція належить до найкращих європейських зразків розвитку інституту прокуратури.

Із початку XIV століття чимало міст послуговувалися судом рівних у формі обраних війта та одинадцяти лавників. Згодом було сформовано традиції козаків, що судилися також судом рівних за правилом «де три козаки, там двоє судять третього». Публічний інтерес у загальних судах представляли виборні особи (війти, бургомістри, згодом — інстигатори). Прокурорську роль в козацьких судах також виконували виборні особи. Тобто прокурорська функція розвивалась у форматі інститутів судового представництва та заступництва, що лежать в основі адвокатури.

Найточніші відомості про зародження української прокура­тури знаходимо у виданій 1994 року у Варшаві книзі Володи­мира Свербигуза «Старосвітське панство». Зокрема читаємо, що 1578 року на Сеймі Речі Посполитої було створено особли­вий для України трибунал — Луцький. Це був вищий суд для України, його дія поширювалася на Київське, Волинське та Брацлавське воєводства, офіційною мовою визнавалася украї­нська. Луцький трибунал наділявся правом законодавчої ініціа­тиви. Припинив він своє існування через релігійні конфлікти. Наступного, 1579 року у щойно відвойованому у Московщини Батурині було створено Український трибунал у вигляді міністерства. Він складався з семи департаментів. Найважливі­шим для нас є те, що на початку діяльності трибуналу його де­путати щорічно обирали прокурора (інстигатора). Довідуємо­ся, що наглядачі приватних маєтків передавали прокуророві державні відомості про позови та характер правопорушень. Про­курор наглядав за чинністю подання позовів до трибунальського суду. Посада прокурора збереглася в Україні і в XVII ст. Так, у цій же книзі знаходимо, що в Українському трибуналі разом з гетьманом, генеральним писарем, генеральним возним, гене­ральними суддями та іншими вищими чинами засідав і проку­рор. До речі, прокурора названо одразу ж після гетьмана.

Діяльність Українського трибуналу і, зокрема, прокурорів була тісно пов'язана з іменами кошових отаманів, гетьманів українського козацтва Івана Підкови, Северина Наливайка, Самійла Кішки, Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка та інших.