Рекомендована література

Акты исторические, собранные и изданные Археографической комиссиею, -Т.1-2

Белякова Е.В. К истории учреджения автокефалии русской церкви. //Розсип на путях централизации. –М., 1982

Борисов Н.С. Русская церков в политической борьбе XIV-XV веков. –М., 1986

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. –К., 1998, -Т.1

Голубинский Е.Е. История русской церкви. –М., 1990, -Т.2, -Ч.1

Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11т, 12 кн. –К., 1994, -Т.5

Казакова Н.А. Известия летописей и хронографов о начале автокефалии русской церкви. //Вспомогательные исторические дисциплины. –Л., 1983, -Вып. 15, -С.92-101

Лотоцький О. Автокефалія, -К., 1999, -Т.2

Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. –М., 1994, -Кн. 4, -Ч.1

Никольский Н.М. История русской церкви. –М., 1983

Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. (РИБ). –СПб., 1880, -Т.6

Соколов Д. История разделения русской митрополии. –СПб., 1900

Ульянівський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У3-х кн.. –К., 1994, -Кн. 1

Филарет (Гумилевский), архиеп. История Русской Церкви. Период третий (1410-1588). –М., 1888

Черепнин Л.В. Образование руського централизованного государства в XIV-XV веках. –М., 1960

Чубатий М. Історія Християнства на Русі-Україні. –Рим-Нью-Йорк, 1976, -Т.2, -Ч.1

Шпаков А.Я. Государство и церковь в их взаимных отношениях в Московском государстве. –Киев, 1904

Тема 3. Внутрішнє життя Київської митрополії у іі половині

XV – XVI ст.

Лекція 1. Київська митрополія, її канонічна територія та статус єпархій

Склад Київської митрополії в даний період не був сталим. Спочатку в 1458 р. до неї входили митрополича єпархія та дев’ять єпископій: Чернігівська, Луцько-Острозька, Володимиро-Берестейська, Холмська, Перемиська, Галицька, Пінсько-Турівська, Полоцька, Смоленська. З XV ст. у складі “Корони Польської” перебували Холмська, Перемиська та Галицька єпархії, а інші у складі Литовської Русі. У 1500 р. Чернігівська єпархія відокремилась від Київської митрополії і разом із колишнім Чернігово-Сіверським князівством перейшла під юрисдикцію Московської держави та її митрополита. Від 1563 до 1579 р. частина Полоцької єпархії з м. Полоцьком перебувала під владою російського царя і підкорялася митрополиту Московському, котрий висвячував Полоцьких єпископів. Але у Великому князівстві Литовському настановляли своїх архієпископів Полоцьких. Таким чином, перехід єпархій відбувався виключно з політичних причин, шляхом завоювання певної території.

До складу митрополичої єпархії входили землі Віленського, Трокського, Новогрудського й Київського воєводств, а також Галичина й Поділля у ті часи, коли там не було свого (Галицького) єпископа. У зв’язку з тим, що столицею Великого князівства Литовського в зазначений час було м. Вільно, головний осідок митрополитів також містився тут, хоча вони здебільшого проживали в стародавній столиці Новогрудку, маючи у Вільно намісників у кафедральному Преображенському соборі.

У Вільно митрополит мав у своєму розпорядженні від 12 (1506 – 1511 рр.) до 20-30 (1570 – 1578 рр.) православних церков, а також Свято-Троїцький та Свято-Духівський монастирі. Головним же осідком Київських митрополитів був Ново грудок із кафедральним Борисо-Глібським собором і Свято-Троїцьким монастирем. Із часом у XVI ст. митрополити дедалі більше почали мешкати в Новогрудку й відвідували Вільно, де запанував католицький єпископ, раз на рік. А митрополит Іона Глезна жив у Мінську.

Стародавня столиця митрополії Київ із кінця XIV - початку XV ст. лежав у руїнах, сплюндрований страшним набігом татар, які забрали в полон більшу частину мешканців. Лише в 1445 р. Семен Олелькович, ставши київським князем, “великим коштом” почав відбудову міста. Він відновив також Печерський монастир та його соборну Успенську церкву. З 1471 р. король Казимир перетворив Київське князівство на воєводство й посадив воєводою Мартина Гаштольда – католика з Литви. Тоді ж за наказом короля Казимира з Подністров’я зібрали близько 20 тис. чоловік й оселили в Києві.

Задля боротьби з королем Казимиром IV московський великий князь Іван ІІІ уклав угоду з татарським ханом Менглі-Гіреєм. За домовленістю в 1482 р. хан здійснив спустошливий набіг на Подніпров’я, захопив і зруйнував Київ та його святині (спалив, зокрема, Печерський монастир, ченці якого були або забрані в полон, або вбиті). Менглі-Гірей подарував Івану ІІІ золоті сосуди (чашу й дискос) з Софії Київської. Запустіння центру православ’я в Україні тривало після цього сплюндрування близько 70 років. Король Олександр (син Казимира) надав місту магдебурзьке право. За протекцією київського воєводи князя К.К. Острозького Києво-Печерський монастир у 1592 р. здобув від Константинопольського патріарха підтвердження права ставропігії та був піднятий до гідності лаври.

Чернігівська єпархія перебувала у складі Великого князівства Литовського від 1320 р. до 1500 р., коли великий князь Іван ІІІ Васильович приєднав її до Московської держави. Чернігівські єпископи ще в ХІІІ ст.. перенесли свій осідок у Брянськ, іменуючись Чернігівськими й Брянськими. До 1415 р. вони підкорялися митрополиту на Москві, а потім увійшли до Київської митрополії в межах Великого князівства Литовського. Після 1500 р. Чернігівська єпископія перейшла знов під управління Московського митрополита й у 1515 р. була об’єднана зі Смоленською, а єпископи стали титулуватися Смоленськими й Брянськими.

Луцько-Острозька єпархія обіймала територію з містами Луцьк, Острог, Дубно, Дермань, Заславль, Кременець. Єпископським осідком був Луцьк із кафедральним собором Іоанна Богослова та двома стародавніми монастирями – Пречистенським і Василівським. На середину XV ст., коли в Луцьку жив князь Свидригайло (з 1433 р. до своєї смерті в 1452 р.), тут діяло близько 22 церков. Кафедральний собор став некрополем Луцьких єпископів і князів (похований навіть Любарт Гедимінович). Єпископу належав також кам’яний палац у замку. Другим містом єпископів був Острог – резиденція славнозвісних українських православних магнатів князів Острозьких.

У володінні Острозьких і під юрисдикцією Луцького єпископа перебували також: Дермань, де в XV ст. засновано Свято-Троїцький монастир і за князя К.К.Острозького відкрили друкарню та школу; Дубно, де існували два монастирі – Преображенський та Хресто-Воздвиженський (настоятель – преподобний Іов Желізо, пізніше ігумен Почаївський); Степань з монастирем св. Архістратига Михаїла, де на запрошення К.Острозького зупинялися ієрархи зі Сходу.

Володимиро-Берестейська єпархія з 1404 р. охоплювала Волинське та Берестейське воєводства та Підляшшя (на північ від Берестя, між Бугом і Нарвою). Головним осідком єпископів і центром єпархії був Володимир із кафедральним Свято-Успенським собором та Спаським монастирем, який у 1578 р. король Стефан Баторій передав у по життєве володіння шляхтичу Павлу Оранському та його дітям. Поза містом розташовувався монастир Чесного Хреста, яким володів князь Михайло Чарторийський, котрий у 1580 р. заклав монастир пану Іваницькому за 400 кіп грошей.

Другим містом єпархії вважалося Берестя. Ще за часів королів Ягайла та Казимира в ньому поширилося католицтво і був побудований костел св. Хреста. У XV ст. тут виник монастир ченців-августинців. У XVI ст. Берестя стає центром протестантизму – в місті осідають лютерани, кальвіністи, аріани. 1563 р. в Бересті вийшла друком Біблія послідовників кальвінізму. З огляду на це за єпископа Мелетія (Хребтовича) задля оборони православ’я у Бересті були засновані православне братство і школа з участю каштеляна Адама Потія (пізніше – єпископ Володимирський, один із творців унії). Тут діяв також Симеонівський монастир. Значним центром єпископії був Кобри, де у XV ст. нащадки князя Гедиміна заснували монастир св. Спаса.

Підляшшя, що входило спочатку до Трокського воєводства, а від 1520 року становило окремо Підляське воєводство, мало три основні центри: Дорогичин, Мельник і Бєльськ. Тут у XV-XVI ст. існували також два монастирі: Свято-Троїцький (Нагорний) та Спасо-Преображенський (Забузький). У м. Мельнику над Бугом ще у ХІІІ ст. був вибудований собор св. Богородиці, відомий своєю чудотворною іконою Спаса-Збавителя. Бєльськ мав чотири головні церкви: Пречистенську, Михайлівську, Богоявленську та Воскресенську, а також монастир св. Миколая.

Загалом Володимиро-Берестейська єпархія у висвітлюваний період була чи не найбагатшою. Єпископії належали замок та кілька дворів у Володимирі, містечко Квасів, 16 сіл у Луцькому та Володимирському повітах, .куперівська волость із містечком Озерань, 11 маєтків і рибних ловель, острів Волослав на р. Лузі з монастирем св. Онуфрія тощо.

Кафедрою Володимирських єпископів став Успенський собор, побудований у ХІ-ХІІ ст., що за своїми розмірами перевищував Софію Київську. У соборі були поховані володимирські князі, починаючи від Всеволода Володимировича (1015).

Холмська єпархія заснована наприкінці ХІ ст. в Угрівську, на початку ХІІІ ст. перенесена до Холму. Спочатку обіймала територію між Західним Бугом і Віслою, включаючи Краківщину і аж до Опатова (на півночі). Потім, із входженням частини цих земель до Польщі, її кордони звузились. В 1377-1473 рр. У Холмі резидіював також католицький єпископ, і православна єпископія поступово втрачала свої позиції. 20 жовтня 1533 р. привілеєм Сигізмунда І у неї були відібрані давні володіння у Холмі – Чешин, Стрижовець, Скурдеєве – нібито у зв’язку з масовим переходом шляхти в католицтво передані католицькому єпископу. Єпархія мала кілька православних монастирів: у Холмі, Любліні та Замості. Найвідомішими були Рождественський, Свято-Спаський, Червенський.

Перемиська єпархія охоплювала землі Перемишльську, Самбірську, Саноцьку, частину Любачивської та Завіслянську Русь до Кракова. Спочатку єпископським містом був Перемишль із церквою св. Іоанна Предтечі. В 1412 році кафедральний собор переданий католицькому єпископу, тому православний єпископ переїхав у Самбір і почав титулуватися Перемиським і Самбірським. Близько 1421 р. осідок єпископа знов був перенесений до Перемишля. Владики резидіювали в с. Вільче (околиця міста) аж до 1500 р., поки близько Львівської брами в Перемишлі не була побудована церква, куди перемістилася й єпископія.

Перемиська православна єпархія мала на початку XVI ст. від 477 (землі Перемишльська та Саноцька) до 550-600 парафіяльних церков, а наприкінці століття, перед Берестейською унією – близько 700-750 парафій. Кількісний аналіз показує, що число православних церков дедалі збільшувалось, незважаючи на постійні волоські та татарські напади, на поступ реформаційних рухів, релігійні конфлікти, пов’язані з Берестейською унією, які залишались справою головним чином ієрархії та вищих церковних сфер.

З XIV ст. Галичина перебувала під владою Польщі. До складу Галицької єпархії входили Галицька, Львівська, Жидачівська, Белзька, Теребовльська землі, Покуття та Поділля. У 1302-1347 рр. Галичина мала свого православного митрополита. Однак із кінця XIV ст. протягом півтора століття на Галицькій кафедрі не було ні митрополитів, ні єпископів.

У 1375 р. в Галичі засноване латинське архієпископство з наданням католицькому архієпископу прав митрополита. Католицький архієпископ, котрому підкорялися Перемиська, Володимирська, Холмська, Кам’янецька, Серетська та Київська католицькі єпископії, згодом перебрав православний кафедральний собор у Галичі, й православним довелося будувати новий храм за містом, де була кафедра останнього Галицького митрополита Антонія (1371-1389). Тут проживали й члени його ради – крилошани, звідки пішла назва селища Крилос. Після Антонія, в 1391, 1393 та 1397 рр., Константинопольський патріарх посилав для налагодження справ єпархії єпископа м. Віфлеєма Михайла. З того часу Галич не мав православного єпископа – лише митрополичих намісників.

Про діяльність поставленого в 1457-1458 рр. Галицького єпископа Макарія майже нічого не відомо. До нього й по ньому єпархією управляли митрополичі намісники, котрі резидіювали спочатку в с. Крилоси (1413 р. – Ігнатій Кресович), а потім – у Львові (1493 р. - Іосафат). Намісник галицький уже в той час призначався на засадах патронального права, тому що займався в основному управлінням церковними маєтками та збиранням митрополичих данин. Ще наприкінці XV – на початку XVI ст. єпархія підпала під королівське право номінації. Про це свідчить суперечка між маршалком Станіславом Ходечем та Львівським католицьким архієпископом за право призначати митрополичого намісника в Галичині.

Таким чином, Галицько-Львівська єпархія у зазначений період набирає сили і стає однією з найвпливовіших у Київській митрополії. В цей час тут діють кілька десятків монастирі: Данилів в Угровську, Георгіївський, Верхратський, Синеводський, головчинський Преображенський, унівський Успенський, львівські св. Юра та Онуфріївський та ін. У серединіXV ст. у самому Львові було вісім православних церков, а при Успенській церкві у XVI ст. (а можливо і з XV ст.) існувало православне братство.

Діяльність церковного братства, безперечно, сприяла зміцненню православної Церкви, стійкості вірних у боротьбі з католицьким архієпископом. Однак згодом активна роль братства у внутрішньо церковному житті призвела до конфлікту братчиків із єпископатом, і це вкрай негативно відбилося на становищі церкви, сприяло різкому падінню її авторитету, стало однією з причин повернення ієрархів до короля та Рима.

Турівсько-Пінська та Полоцька єпархії перебували на території Білорусі. Смоленська земля в 1404-1514 рр., до відвоювання її великим князем московським Василієм Івановичем, залишалась під владою Великого князівства Литовського. Увесь цей час Смоленський єпископ був у канонічному підпорядкуванні спочатку єдиного, а потім окремого Київського митрополита. Смоленські єпископи відігравали значну роль у Київській митрополії, поставляючи зі свого числа кандидатури на митрополитів та беручи участь у політичних і церковних акціях

До 1515 р. у Смоленській єпископії існувало кілька монастирів: Кологський (близько 1415 р.), Троїцький черенський (близько 1470 р.), св. Архангела Михаїла (близько 1486 р.), Свято-Спаський (початок ХVI ст.), Свято-Духівський (початок XVI ст.).

Від 1515 р. єпископів у Смоленськ призначав митрополит Московський. Пізніше, вже у XVII ст., Смоленськ певний час (1611-1654) знову перебував під владою польського короля, тут були відкриті уніатська єпархія та єзуїтська колегія. Але з 1654 р. Смоленська єпархія назавжди перейшла під владу патріарха Московського.