Лекція 5. Висвята окремого митрополита Київського для Литви і України у 1458 році

Після смерті папи Миколая V, котрий прохолодно ставився до Флорентійської унії, новий папа Каліст ІІІ (1455-1458) знов актуалізував її постанови. Особлива увага зверталася на поширення унії на Схід. Митрополит Ісидор, який став впливовим порадником нового папи, очевидно, намагався звернути його увагу на долю Київської митрополії. Це мало свої наслідки. Відоме, наприклад, послання Каліста ІІІ до Львівського католицького єпископа (квітень 1457 р.), де він просить: обходячи з молебном вулиці Львова, робити це з набожністю, щоб православних заохочувати цим до з’єднання.

З вересня 1457р. папа видав спеціальну буллу до священиків грецького обряду, щоб вони під час служби згадували про об’єднання Церков і поминали ім’я папи, а проголошуючи Символ Віри, визнавали постулат “філіокве”, визнаний Флорентійським собором. Потім був здійснений акт відновлення Львівського православного єпископату, позбавленого свого єпископа ще 1413р. митрополитом Фотієм, щоб перешкодити новому проголошенню Галицької митрополії. 16 січня 1458 р. папа призначив Галицьким єпископом Макарія – ченця Константинопольського монастиря св. Кипріана, серба за походженням. Припускають, що кандидатуру Макарія рекомендував Ісидор, маючи на увазі його прихильність до ідеї унії.

Після цих акцій на черзі постало питання про Київську митрополію. Вплинути на московського князя, як і допустити його ставленика Іону в польсько-литовську державу, для папи було однаково неможливим. Єдиним шляхом, що видався слушним, залишався поділ митрополії на Київську і Московську. Цього домагалися ще литовські князі Гедимін, Ольгерд і навіть Вітовт. Відновлення митрополії у Києві підтримував і київський князь Олелько, а після його смерті (1454) – його син Семен Олелькович.

Справу проголошення окремої Київської митрополії остаточно вирішив ще папа Каліст ІІІ, котрий на спеціальних нарадах у вузькому колі, куди входили митрополит Ісидор і майбутній папа Пій ІІ, визначив кордони митрополії і навіть 20 липня 1458 р. обрав кандидатуру на митрополита – ігумена монастиря св. Димитрія у Константинополі Григорія. Однак Каліст ІІІ не встиг довершити початого, це зробив його наступник Пій ІІ. 3 вересня 1458 р. була видана папська булла “Decens reputamus” про відкриття Київської митрополії та призначення на митрополита учня Ісидора – Григорія.

У буллі митрополит Іона називався незаконним, так само кваліфікувалося і вигнання князем Ісидора. Далі стверджувався здійснений ще папою Калістом ІІІ поділ митрополії Руської на горішню (під московським князем) та долішню (під королем Казимиром). Цю долішню частину з християнами грецького обряду папа підносив до становища митрополії. Під юрисдикцією Київської митрополії були разом з Київською областю визначені ще дев’ять єпископій: Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимирська, Перемишльська, Холмська й Галицька. Далі було сказано, що все це зроблено за згодою митрополита Ісидора, котрий зрікся Київської митрополії на користь Григорія.

Того ж 3 вересня папа звернувся з двома посланнями до короля та великого князя Казимира, з посланням до крилосу і християн Києва та з посланням до єпархій, що підлягають владі нового митрополита. В цих посланнях подавалися наведені вище відомості булли і сповіщалося, що Григорія висвятив на митрополита Константинопольський патріарх Григорій Мамми, котрий перебував у Римі. Папа просив Казимира не допускати в межі Київської митрополії ані Московського митрополита Іону, ані посланців від патріарха із Стамбула. На думку М.Чубатого, передбачалася спроба приєднати до Києва території Новгорода Великого, Пскова та Твері. З окремими посланнями до короля Казимира звернувся також Ісидор 31 січня 1459 р., закликаючи прийняти нового митрополита й усіляким чином йому допомагати.

Очевидно, саме наприкінці січня – на початку лютого 1459 р. Григорій виїхав з Рима, навесні він був уже в Києві, де його утвердження в ролі митрополита відбулося спокійно, без будь-яких опозиційних демаршів. Висвячення Григорія викликало негативну реакцію в Москві. Митрополит Іона негайно виступив проти “неправного митрополита”. Спеціальне послання до короля з вимогою не приймати Григорія відправив і великий князь Василій, котрий нагадував, що поставлення й прийняття православних митрополитів є привілеєм “руських князів, а не литовських і від Рима митрополит мені не потрібен”. Однак король Казимир на прохання папи визнав Григорія.

Іона наприкінці 1459 р. зібрав помісний собор російських єпископів, які склали клятву на вірність йому й дали обіцянку не вступати у зв’язок з Ісидором та Григорієм. На соборі не були Новгородський єпископ Іона і Тверський єпископ Мойсей, але і вони визнали рішення собору.

13 грудня 1459 р. собор звернувся з посланням до литовського духовенства, закликавши не покорятися “латиннику” Григорію і не відступати від Іони. 20 грудня 1459 р. сам Іона звернувся з посланням до православних Великого князівства Литовського, нагадував їх обіцянки, зраду уніатів і закликав порятувати свої душі від віровідступництва навіть під загрозою смерті. В наступній грамоті (серпень 1460 р.) Іона сповіщав про відлучення Григорія від Церкви і неканонічність його священного служіння. Нарешті, у 1460-1461 рр. Іона звернувся окремо до кожного єпископства у Великому князівстві Литовському і просив обстоювати православ’я, а у крайньому випадку їхати до Москви. Він нагадував, що зв’язок з “латинником” є великий злочин проти віри. Незабаром, 31 березня 1461 р., Іона помер. А на його заклик до Москви виїхав лише один Чернігово-Брянський єпископ Євфимій і отримав натомість Суздальську єпархію.

Тим часом сейм Великого князівства Литовського 1460 р. офіційно визнав Григорія митрополитом Київським і всієї Русі. У 1461 р. Григорія визнав офіційно Смоленський єпископ. Згодом Григорія визнав канонічним митрополитом і сам Константинопольський патріарх Дионісій, що перебував під владою султана, учень противника Флорентійської унії Марка Ефеського. Історики підкреслюють, що це сталося завдяки значним подарункам (посольство Мануїла 1469 року справді привезло у Константинополь подарунки). У грамоті від 18 лютого 1467 р. до “благородних і благовірних і христолюбивих князів і княгинь, бояр і дітей боярських, і купців, і всієї христоіменитої людності” патріарх звинувачував Москву в розбраті та поділі руської Церкви й закликав відновити єдність митрополії. Дионісій звертався “до всієї Руської землі і до Великого Новгорода” з вимогою визнати законність одного митрополита – Григорія.

Однак доконаним залишається факт підтвердження прав Григорія на Київську митрополію обома Константинопольськими патріархами (в Римі й Стамбулі), які не визнавали один одного. Тому питання про неканонічність висвяти Григорія і його незаконність не стоїть. По-різному оцінюються лише його орієнтації та вчинки в різні періоди життя.