Лекція 3. Обрання окремого митрополита в Москві. Проголошення автокефалії рпц

За підтримки московського князя Василія ІІ в Москві було обрано у митрополити рязанського єпископа Іону. Але поки точилася феодально-династична війна і мови не могло бути про утвердження автокефалії Московської Церкви. Слушний час настав у 1446 р., коли Іона підтримав у цій боротьбі саме Василія ІІ проти Дмитрія Шемяки, який тимчасово захопив великокняжий престол. У лютому 1446 р. Василій ІІ був осліплений, що не давало йому права бути князем. Але княгиня-матір Софія Вітовтовна і наречений митрополит Іона всіляко його підтримували. Спільними зусиллями Василій ІІ повернувся на великокняжий престол.

В такій ситуації Василій ІІ не міг обійти увагою потреби Церкви. Відомі два варіанти послання князя Василія до Візантії з цих питань. Перше послання (осінь 1441 р.) не було відіслане, бо в Константинополі засідав патріарх-уніат. У другому (1443 р.) князь звертався лише до імператора Константина, а не до патріарха. В цих посланнях містилось прохання про знаходження можливості обрати митрополита на Русі, а не отримувати його з Греції. Можна припустити, що спочатку у Москві не допускали розриву з Константинополем, але не бажали спілкуватися з уніатами.

Спершу в Москві хотіли лише добитись права обрання митрополита на місці, але згодом ситуація змінилась. В Москві замислились над автокефальністю своєї Церкви. Саме ця ідея перемогла, коли 5(15) грудня 1448 р. у Москві відбувся Собор єпископів, який обрав митрополитом Іону. У Соборі брали участь єпископи Ростовський Єфрем, Суздальський Авраамій, Коломенський Варлаам, Пермський Питирим. Також підтримали рішення Собору у своїх грамотах архієпископ Новгородський Євфимій та єпископ Тверський Ілля. (документи про ці події вміщені – “Акты исторические”, -Т.2)

Аналізуючи причини такого кардинального кроку (відокремлення від Константинополя), дослідники висловлюють різні пояснення. Так, Є. Голубінський вважав, що обставини змусили Москву піти на такий крок, адже далі в тій ситуації чекати не було часу. О.Лотоцький припускає, що іншого кроку не могло бути. А.Шпаков припустив, що з 1448 р. Москва ще не хотіла відокремлюватись від Константинополя, а чекала поставлення там православного патріарха, тощо.

Москва по суті відокремилася від Константинополя, але канонічність такої автокефалії викликала певні сумніви, як того часу, так і в подальші роки. І взагалі, постає питання коли ж Московська Церква стала автокефальною? В офіційній російській історіографії проблема автокефалії Московської Церкви зводилась лише до розгляду подій Флорентійської унії та поставлення Собором російських єпископів митрополита Іони у 1448 р. Хоча вже зараз чітко сформульована інша версія про визнання автокефалії РПЦ разом з проголошенням Московського патріархату (1589 р.) за участі Константинопольського патріарха Єремії ІІ та затвердженням її Константинопольським Собором 1593 р. Процес розгортався паралельно з піднесенням Росії до статусу єдиної православної держави, яка боронила православ’я у світі (доктрина “Москва – третій Рим”). Тому слід вважати 1448 р. – роком фактичної автокефалії, котрий не мав ні канонічного, ні політичного виправдання, що сталося лише в період 1589-1593 років. До того ж, слід розглядати боротьбу за автокефалію РПЦ як конкретні церковно-політичні акції, так і релігійно-політичні концепції про автокефалію Церкви загалом.

По суті в середині XV ст. лише починає складатися канонічне обґрунтування автокефалії у православній Церкві. Найдавнішою пам’яткою про обґрунтування автокефалії є послання великого князя Василія ІІ до Константинопольського патріарха у 1441 р. В цьому посланні ще не йшлося про категоричний розрив з Константинополем, а лише про обрання митрополита Собором єпископів. Наступним виправданням є єретичність Ісидора (що можна пояснити казусом 15-го правила Двукратного собору 861 р.), тому щоб зберегти істинну віру слід було обрати православного предстоятеля. Для цього була потрібна канонічна постанова (такою слід вважати лише рішення Константинопольського Собору 1593 р.).

З іншого боку Іону не визнає частина пастви (єпархії Литви та Польщі, що видно з листування єпископів та київського князя Олелька Володимировича), в першу чергу тому, що сидів на Москві, а не в Києві (вдовій кафедрі). Аргументація про визнання його польським королем Казимиром ІV 1451 р. не сприймається, бо король-католик не уособлює точки зору православних. Тому слід розглядати послання Василія ІІ від 1451 р. де міститься особлива аргументація автокефалії РПЦ – посилання на 4-е правило І Вселенського Собору (поставлення єпископами митрополита “за велику нужду”).

Надалі в процес втрутилися політичні події: падіння Константинополя 29 травня 1453 р. та підпадіння патріарха під владу іновірного правителя; намагання Риму замінити Ісидора іншим митрополитом Київським (1458 р. - Григорій). В цій ситуації виправдання Москви грунтуються на не православності патріарха та нового митрополита “єретиків”. В пізніх посланнях митрополита Іони (1458-1461 років) до литовсько-українських єпископів спливає посилання на 1-е апостольське та 4-е І Нікейського Собору правила, що вносить новий струмінь у диспутах про канонічність автокефалії РПЦ.

В першій чверті ХVІ ст. виникає нова дискусія з приводу канонічності автокефалії РПЦ. Пов’язана вона була з діяльністю преподобного Максима Грека. Він висловив сумнів щодо канонічності поставлення митрополита в Москві (це сталося близько 1522 р.). По суті Максим Грек засудив не канонічність поставлення митрополита в Москві, не знайшовши йому правових виправдань (висловив при обранні московського митрополита Даниїла). Проти нього були скликані Собори 1525 р. та 1531 р., які засудили Максима Грека до ув’язнення в Іосифо-Волоцькому монастирі. У такий спосіб боролися з людьми, які хотіли правового статусу Церкви. (Максим Грек був канонізований у 1988 р.)

Але головним виправданням автокефалії РПЦ була доктрина “Москва – третій Рим”. Вона з’явилася близько 1523 р. в посланні ієромонаха Філофея. Невдовзі вона була визнана головною догмою РПЦ. Основна її суть полягала у формулі: два Рими (тобто центри християнства) пали під тиском язичників (невірних), Москва залишається єдиним центром християнства-православ’я, а четвертого ніколи не буде.

Тому найімовірніше вважати датою визнання автокефальності РПЦ час проголошення Московської патріархії у 1589 році та відповідне затвердження цього акту Константинопольським Собором 1593 року, коли Москві визначили 5-е місце у диптиху православних патріархій.