Рекомендована література

Акты относяшиеся к истории Южной и Западной России. В 15 т. –СПб, 1863-1892, Т.3,4,10

Болховітінов Євгеній, митр. Вибрані праці з історії Києва. –К., 1995.

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. –К., 1998, -Т.2

Великий А.Г. Світло і тіні української історії. –Рим, 1969

Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11т, 12 кн. –К., 1995-98, -Т.8-10

Іларіон, митр. Українська Церква за Богдана Хмельницького. -Вінніпег, 1956

Іларіон, митр. Українська Православна Церква за час Руїни. -Вінніпег, 1956

Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х кн.. –К., 1994, - Кн.. 3

Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. –М., 1994, -Т.12, -Кн. 7

Назарко І. Київські і Галицькі митрополити. Біографічні нариси (1590-1960). –Рим, 1962

Палох Я. Церква й держава в добу Гетьманщини. //Збірник праць Ювілейного Конгресу у 1000-ліття Хрещення Руси-України. –Мюнхен, 1988

Тема 11. Російська Православна Церква у другій половині

XV – XVII століть

Лекція 1. Домагання рпц визнання своєї автокефальності. Проголошення Патріархату.

Митрополит Іона (1448-1461) був останнім, що носив титул “митрополита Київського і всея Русі” на Московщині. Надалі утвердився титул “митрополит Московський і всея Русі”, що підкреслило остаточний розрив Москви з Константинополем. Це стало можливим при безпосередній підтримці державної влади. Політичне зміцнення московської державності розпочалося від часів князя Івана ІІІ Васильовича (1462-1505) і йшло шляхом територіального розширення та ідеологічного обґрунтування своєї особливої ролі в цьому регіоні Європи.

Це проявлялося у присвоєнні Москвою ролі “збирача Руських земель” і “захисника Православ’я”. Не отримавши де-юре визнання автокефалії відразу, Московська митрополія пориває зв’язки з Патріархатами, виправдовуючи це політичною залежністю їх від невірних. Верхом ідеологічного обґрунтування такої політики стала теза “Москва – третій Рим”. Посилаючись на неї вже не обов’язково було просити визнання своєї автокефалії. Можна було вважати, що православні Патріархати самі мають звернутися до Москви за допомогою та покровительством (так воно і сталося).

Патріархи починають приходити на Московщину за милостинею ще у XV ст. Відома подорож протосинкела Йосифа від Єрусалимського патріарха Іоакима у 1463 р. ці подорожі стають особливо частими у XVI ст. Даючи милостиню у Москві домагалися підняття свого положення поміж православних церков. Так, ряд дослідників (Карамзін, Костомаров) ідею проголошення патріархату вбачали за плід самолюбства московських монархів. Філарет (Гумілевський) бачив у цьому зростання релігійного впливу Москви. Створення патріархату слід бачити у сукупності ряду історичних обставин. Ідею церковного унезалежнення Москва перейняла ще з практики київських часів.

Зростання московської державності прискорило процес підвищення статусу РПЦ. Ідеологія “третього Риму” підготувала свідомість громадян до зрівняння свого положення зі Східними Патріархатами. На кінець XVI ст. Московська Церква територіально вже значно перевищувала всі Східні патріархати разом взяті. Немалу роль для зміцнення національного самовизначення мали Собори 1547 та 1549 років, присвячені канонізації місцевих святих, та Стоглавий Собор 1551 р.

Припущення про ініціатора встановлення патріархату є суперечливими. Сама ідея була підготовлена історичним церковно-державним життям Московщини. Проте особливу роль у цьому процесі відіграв Борис Годунов (спочатку, як правитель держави при останньому Рюриковичі царі Федорі, потім, як московський цар), котрий вирішив порушити це питання перед шукачами милостині.

17 червня 1586 р. до Москви прибув Антіохійський патріарх Іоаким. Це був взагалі перший візит патріарха до Москви (до того прибували лише посланці). Іоакима зустріли поважно, але не давали йому свободи пересування, оцінюючи його ставлення до Московської Церкви та держави. На богослужіння в Успенському соборі митрополит Іов благословив патріарха, чим заслужив догану від Іоакима. Проте Борис Годунов вирішив негайно розпочати з ним переговори. Патріарх Іоаким обіцяв підняти питання про створення патріархату у розмовах з іншими. Багато обдарований, Іоаким повернувся додому. Лише через рік якийсь “гречанин Миколай” повідомив, що патріархи лише збираються обговорювати цю справу.

Останнім поштовхом стала зміна турецьким урядом Константинопольського патріарха Феолипта на Єремію ІІ (який був повернений з ув’язнення). Отримавши занепалу кафедру, Єремія ІІ вирішив зібрати кошти на її відновлення. Саме з цією метою і готувалася подорож до Москви. В результаті листування патріархи Єремія ІІ, Олександрійський Сильвестр, Антіохійський Іоаким та Єрусалимський Софроній погодилися на встановлення патріархату в Москві. З великим посольством патріарх Єремія ІІ вирушив у подорож і 13 липня 1588 р. прибув до Москви. Росіяни дуже непокоїлися за успіх справи, тому прискіпливо поставилися до приїзду греків, відразу перевіривши мету їх подорожі та ставлення до московських проблем.

Спершу Єремії ІІ запропонували самому стати патріархом у Москві. Але той відмовився. Тоді почали просити його згоди на поставлення на Москві окремого патріарха. На 17 січня 1589 р. у Москві був скликаний Собор. На нього прибули цар Федір Іванович, митрополит Іов, архієпископи Новгородський Олександр, Казанський Єремія, Ростовський Варлаам, єпископи Суздальський Іов, Рязанський Митрофан, Смоленський Сильвестр, Тверський Захарія, Коломенський Йосиф, Сарський Геласій, архімандрити та ігумени, духовенство.

На початку цар виголосив промову про необхідність установлення патріаршества у Москві. Патріарх Єремія ІІ оголосив формальні вибори першоієрарха (бо всі і так знали результат “вибору”). Було складено Чин поставлення Патріарха в РПЦ. Єремія ІІ благословив “нареченого” Іова 23 січня. Хіротонія була здійснена 26 січня 1589 р.

Для канонічного оформлення цієї справи слід було отримати затвердження всієї Православної Церкви. Була складена “Уложена грамота” про поставлення Патріарха у Москві. Вона містила в собі деякі суперечливі положення про “царське затвердження” ніби “собору російських та грецьких владик, патріарха Єремії та інших (?) вселенських патріархів”. Константинопольський патріарх був затриманий до літа у Москві з метою підписання цього акту.

Таким чином, Єремія ІІ своєю участю у Соборі благословив проголошення Московського патріархату. Грецька делегація була щедро обдарована, що викликає підозри у підкупі. Не можна беззастережно стверджувати, що патріаршество було куплене. Незрозумілим є і намагання (А.Муравйов, ігумен Феофілакт) списати дорогоцінні подарунки на звичайну милостиню і благодійність ніби для всього православного Сходу. Більш реально припустити, що ці дари зіграли свою роль у поліпшенні стосунків між Росією та Сходом.

Патріарх Єремія ІІ ще затримався в Україні та Литві, тому прибув до Константинополя навесні 1590 р. У травні 1590 р. відбувся Собор східних ієрархів, який затвердив проголошення патріархату у Москві. Грамоту підписали патріархи Константинопольський Єремія ІІ, Антіохійський Іоаким, Єрусалимський Софроній (Олександрійський Сильвестр до того часу помер), 42 митрополити, 19 архієпископів та 20 єпископів. Її відвіз до Москви у 1591 р. Тирновський митрополит Діонісій.

У Москві були невдоволені 5-м місцем у диптиху, бо вважали себе гідними бути третіми (якщо не першими). Претензії були серйозні, але безпідставні. Новий Собор 12 лютого 1593 р. (вже за участі Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса) підтвердив попереднє рішення і пригрозив Москві більше не піднімати це питання. Таким чином Москва отримала офіційне визнання серед Православних Церков.