Лекція 3. Митрополит Йосиф Тукальський.

Після смерті митрополита Діонісія (Балабана) київські настоятелі монастирів просили Лазаря Барановича, аби він погодився стати блюстителем Київської митрополії до обрання на соборі нового митрополита. З такою ж просьбою звернулися і до наказного гетьмана на Лівобережжі Сомка. Одначе Лазар Баранович не погоджувався на блюстительство та радив в листі від 10 червня 1663 р. гетьманові звернутися до московського царя за дозволом на швидше обрання в Києві митрополита. Але ж ці заходи Лівобережжя, з виборами на гетьмана в червні 1663 р. “чорною радою” під Ніжином Івана Брюховецького, кінчилися нічим. А між тим на Правобережній Україні, де гетьманом був прихильник поляків Павло Тетеря, відбувся в Корсуні, 9-19 листопада 1663 р., елекційний собор для виборів нового митрополита, в якому не брав участі Київ і ціле Лівобережжя.

Перше засідання цього собору відбулося 9 листопада. Собор розколовся на дві партії: одна обрала на Київську кафедру Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), єпископа Мстиславського, друга – Антонія (Вінницького), єпископа Перемиського. Нове засідання собору було призначене на 19 листопада. На ньому були єпископи – Луцький Гедеон (Четвертинський), Львівський Афанасій (Желиборський) і Перемиський Антоній (Вінницький), представники західних частин Київської митрополії від духовенства і мирян, останніх очолював правобережний гетьман Тетеря. Але й цього разу не вдалося досягти згоди. Партія єпископату й гетьмана обрала на митрополита єпископа Антонія (Вінницького), друга ж партія з духовних і світських, керована Слуцьким архімандритом Феодосієм (Василевичем), обрала єпископа Йосифа (Тукальського), проти обрання якого, єпископи видали протестацію.

Обидві сторони представили своїх кандидатів на затвердження королю Яну Казимиру. Король презентував на Київську митрополію обох представлених кандидатів. Тетеря, незадоволений затвердженням на митрополії й митрополита Тукальського доносив, що ніби митрополит змовився з Виговським і Юрієм Хмельницьким проти поляків. Митрополит Тукальський і Юрій Хмельницький були схоплені в червні 1664 р. полевим гетьманом Чернецьким і відвезені до фортеці в Марієнбурзі, де митрополит був ув’язненим два роки (1664-1666). Визволено його було стараннями нового гетьмана Петра Дорошенка.

Митрополит Йосиф (Тукальський) (1663-1675) мав у своїй юрисдикції Правобережну Україну, Білорусь і Литву, тоді як Західна Україна (Галиччина, Волинь і Поділля) знаходилися більше під управлінням польського кандидата на митрополію – митрополита Антонія (Вінницького) (1663-1679). Лівобережна Україна з Києвом управлялася тоді “блюстителями митрополії” єпископом Мефодієм (Филимоновичем) та архієпископом Лазарем (Барановичем). Митрополит Йосиф (Тукальський) з 6 березня 1668 р. мав благословенну грамоту на Київську митрополію від Константинопольського патріарха Мефодія (у 1663 р. у патріаршому затвердженні йому було відмовлено). У 1668 р. митрополит усунув ставленика Москви єпископа Филимоновича.

В результаті Андрусівського перемир’я 1667 р. Москва й Польща поділили між собою Україну: Лівобережна Україна діставалася Москві, Правобережна – Польщі, але на правому березі Дніпра столиця Київ з оклицями тимчасово залишалися за Москвою. Коли наблизився січень 1669 р. – термін для повернення Києва полякам, почалися акції самих українців проти цього повернення, причому на перший план виступають мотиви, пов’язані з релігійним значенням Києва в очах українців.

У 1669 р. Київ не був повернений полякам, а за умовами “Вічного миру” Польщі з Москвою 1686 р. він був уступлений поляками Москві за 146 тис. рублів.

У вересні 1668 р. Ян Казимир зрікся престолу. Елекційний сейм, скликаний на 2 травня 1669 р., теж дбав про те, щоб вивищити католицтво над православ’ям і протестантством. На ньому була прийнята конституція, згідно з якою польським королем не може бути обраний кандидат, який не належить до римо-католицької релігії. Новим королем було обрано Михайла Вишневецького (1669-1674).

Після смерті Вишневецького, елекційний сейм (в травні 1674 р.) відклав справи про “людей грецької релігії” до коронаційного сейму. Вибір на короля Яна Собеського (1674-1696), людини характеру рішучого й твердого, був зовсім несприятливим для положення Православної Церкви в Польщі. У відношенні до православних на коронаційному сеймі 1676 р. було прийнято дуже шкідливу конституцію “про невиїзд за кордон людей греко-руської релігії”.

Митрополит Йосиф (Тукальський) помер 26 липня 1675 р. в Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі. Наступного 1676 року зрікся булави на користь гетьмана Івана Самойловича гетьман Дорошенко.

Після смерті Тукальського був ще живий другий Київський митрополит Антоній (Вінницький), але йому не вдалося об’єднати в своїх руках управління цілою митрополією. У свою чергу, польський уряд надав титул “адміністратора Київської митрополії” Львівському єпископу Йосифу (Шумлянському). Блюстителем же Київської митрополії, за дорученням московської влади, до 1685 р. був архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович). Отже, після смерті в 1679 р. митрополита Антонія (Вінницького), до листопада 1685 р. в українській Церкві не було ієрарха з титулом “митрополита Київського, Галицького та всієї Руси”.