Лекція 2. Київський митрополит Діонісій (Балабан) і його діяльність на тлі політичної Руїни

Смерть митрополита Сильвестра у квітні 1657 р. могла стати зручним чинником на шляху підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Проте іншої думки був гетьман Богдан Хмельницький. В роки після Переяслава він змінив своє ставлення до Москви і вже не довіряв заходам московського царя. Тому, не повідомляючи Москву про смерть Косова, Богдан сам призначив місцеблюстителя Київської митрополії Чернігівського єпископа Лазаря (Барановича) і скликав на 15 серпня 1657 р. елекційний собор.

Світські і духовні власті Гетьманщини підкреслено уникали будь-яких зв’язків із цього приводу з Москвою. Коли митрополит Косів перебував на смертному одрі й постала необхідність висвяти нового єпископа для Чернігова, то Лазар Баранович, кандидат на єпископську висвяту, був посланий з цією метою не до Москви, а до Ясс. Але завершити цю справу Хмельницькому не вдалося, бо він помер 27 липня 1657 р.

Після цього Москва почала активну агітацію за переведення УПЦ під свою владу. Коли 4 серпня вище українське духовенство було у московського воєводи Андрія Бутурліна, то він почав їх намовляти піддатися цареві і патріарху, щоб не обирали митрополита, а написали до Москви. Лазар (Баранович) відповів, що завжди радий царській милості, але спершу за традицією має обговорити це питання з духовенством на соборі. 12 серпня Бутурлін писав Івану Виговському, щоб не проводили виборів митрополита. Натомість, ставши гетьманом Іван Виговський прискорив справу обрання нового митрополита, повідомивши Москву, що діє за давніми українськими звичаями і правами.

Собор відбувся 18 жовтня 1657 р. Він став першим провісником майбутніх розколів, що почалися зі смертю Хмельницького як у Церкві, так і в суспільстві. Собор так і не вирішив питання про наступництво Київської кафедри: голоси розділилися між підтримуваними Виговським кандидатурами Луцького єпископа Діонісія (Балабана) та архімандрита Йосифа (Тукальського) – з одного боку, й кандидатурою Львівського єпископа Арсенія (Желиборського) – з іншого.

Тільки 6 грудня 1657 р. Іванові Виговському вдалося переломити хід подій на свою користь. Новий собор обрав митрополитом Київським прихильника гетьмана – Луцького єпископа Діонісія (Балабана) (1657 - 1663). Цей вибір стався згідно з “давніми правами” й не був узгоджений із Москвою. Новому митрополитові незабаром (у лютому 1658 р.) довелося мати з цього приводу “вияснення стосунків” з московським послом. На запитання чи посилав він “бити челом” цареві та патріархові, Діонісій відповів, що без дозволу Константинополя він не може приймати висвячення від Московського патріарха, й що ці питання Москва має сама вирішувати із Вселенським патріархом. Безперечно, це була тільки відмовка. Інтронізація митрополита відбулася 28 лютого 1658 р.

У липні 1658 р. Балабан підтримав акцію Івана Виговського, який розірвав союз із Москвою і намагався знайти “modus vivendi” для молодої української державності в рамках нової Речі Посполитої. Балабан покинув Київ, започаткувавши кількадесятилітню традицію перебування православних митрополитів поза межами своєї традиційної резиденції.

Тридцятилітня відсутність митрополитів у Києві, що почалася з часу від’їзду Діонісія (Балабана), була періодом міряння сил і своєрідного компромісу, який завершився у кінцевому підсумку на користь Москви.

В Гетьманщині козацька старшина була незадоволена тим напрямом, у якому розвивалися після Переяслава московсько-українські стосунки. Очолена гетьманом Іваном Виговським “шляхетська” партія в середовищі козацької адміністрації зробила спробу розірвати відносини з Москвою й досягти компромісу з Польщею.

Підписана 6 (16) вересня 1658 р. Гадяцька угода між Україною і Польщею передбачала входження “Великого князівства Руського” до Речі Посполитої на тих же засадах, що й Корона Польська та Велике князівство Литовське. Гадяцька угода в багатьох відношеннях спиралася на Зборівські “пункти” і являла собою їх продовження. Навіть територія “Великого князівства Руського” визначалась у традиціях Зборова й мала включати землі Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств. Як і під Зборовим, у ході Гадяцьких переговорів було поставлене питання про скасування унії. Але тепер можливості для її ліквідації значно зросли: козаччина стала реальною силою, а Річ Посполита, навпаки, опинилася в надзвичайно скрутному становищі. Остаточно доля унії мала вирішуватися на сеймі 1659 року, який мав ратифікувати Гадяцьку угоду.

Ряд статей угоди торкалися релігійних справ:

• збереження стародавньої православної Церкви грецького обряду при всіх привілеях і вольностях у відправі богослужінь по всіх містах Корони і Великого князівства Литовського тощо;

• православні мають право вільно будувати церкви і монастирі, як і відновлювати й ремонтувати старі. Для латинян і уніатів на території Руського князівства не будувати нових церков і монастирів;

• на території Великого князівства Руського католики мають вільне віровизнання, але пани-латинники не мають права патронату над православними;

• Київський митрополит та владики Луцький, Львівський, Перемиський, Холмський та Мстиславським мають засідати в сенаті з такими ж привілеями і вільним голосуванням як і католики, але місце нижче ніж архибіскупів та біскупів;

• Сенаторами від Київського воєводства мають бути лише православні, а з Брацлавського і Чернігівського воєводств – по черзі: православні і католики;

• міщани “грецької віри” урівнюються у правах з католиками і можуть служити в магістраті;

• у Києві розбудовується православна Академія, рівна в правах з католицькою Краківською Академією. Єзуїти не мають шкіл у Києві;

• вільне відкриття гімназій, колегій, шкіл та друкарень у містах Великого князівства Руського.

Переговори з питання унії, що відбувалися під час сейму, просувалися вперед з великими труднощами й загалом несприятливо для унії. Спочатку козацька делегація, яку очолював Павло Тетеря, погодилася не наполягати на скасуванні унії, але наприкінці квітня, коли до Варшави прибули брати гетьмана Виговського, Юрій Немирович, а також православний митрополит Діонісій (Балабан) із духовенством, ситуація змінилася не на користь унії. Козацькі посли відійшли від попередньої позиції й знову стали наполягати на скасуванні унії. Вирішальне слово залишилось за Виговським. Під його тиском козацька делегація на сеймі погодилася на вилучення з тексту договору статті про ліквідацію унії. 22 травня 1659 р. договір було ратифіковано. Однак швидка зміна воєнно-політичної ситуації в Україні звела нанівець Гадяцькі домовленості.

Крах політики І.Виговського, хвиля народних виступів проти нього призвели до посилення московських впливів в Україні, в тому числі й у релігійній сфері. Іван Виговський був змушений зректися булави і втікати. І вже в жовтні 1659 р. старшинська рада під Трехтемировом на Жердевському полі проголосила гетьманом Юрія Хмельницького. Це підтвердило посилення московського впливу. Новий російсько-український Переяславський договір 27 жовтня 1659 р. закріпив нові нерівні відносини.

Згідно з текстом нового договору, митрополит Київський разом з духовенством переходив під юрисдикцію Московського патріарха, щоправда, з тим застереженням, що останній не посягатиме на його “духовні права”. Це була чергова спроба підпорядкувати Київську митрополичу кафедру Московській патріархії, не вступаючи поки у відкритий конфлікт із Вселенським патріархом.

Одразу ж, у жовтні 1659 р., були здійснені і практичні кроки в цьому напрямі: московський воєвода князь Трубецький призначив місцеблюстителем митрополії Чернігівського єпископа Лазаря (Барановича). Цей акт – призначення замість діючого митрополита місцеблюстителя на Київську кафедру, що не підлягала Московській патріархії, та ще й представником світської влади – був більш ніж сумнівним із точки зору церковного права. Очевидно, беручи до ваги саме цю обставину, новообраний гетьман Юрій Хмельницький звернувся до митрополита Діонісія з закликом повернутися до Києва. Однак той відмовився, і система місцеблюстительства була збережена.

Відбувається зміна воєнно-політичної ситуації в Україні – перехід Ю.Хмельницького на бік поляків, поразка російських військ під Чудновим та укладення нової польсько-української угоди – Слободищенського трактату (жовтень 1660 р.). Москва хотіла бачити місцеблюстителем більш надійну особу аніж Чернігівський єпископ Лазар (Баранович).

Такою людиною став ніжинський протопоп Максим Филимонович. Він був добре відомий своїми промосковськими настроями, брав активну участь у нарадах по підготовці “Переяславських статей”1659 р., згідно з якими Київська кафедра переходила під благословення Московського патріарха. Позиція Филимоновича знаходила підтримку переважно серед білого духовенства. У травні 1661 р. Филимонович, який прийняв чернецтво під іменем Мефодія, був висвячений у Москві на єпископа Мстиславського.

Позиція Филимоновича послаблювалася тим, що його викляв Константинопольський патріарх, який визнав неканонічним його перебування на Мстиславськім кафедрі. Московський патріарх Никон, у свою чергу, проголосив анафему місцеблюстителю патріаршого престолу Пітириму за хіротонування Филимоновича.

На релігійній ситуації в Україні особливо позначилися події 1663 р. – в багатьох відношеннях визначального для подальшої долі українських земель. Після того, як Юрій Хмельницький зрікся влади, було обрано окремого правобережного гетьмана (під Польщею) Павла Тетерю та лівобережного (під Росією) – Івана Брюховецького. 10 травня 1663 р. у Корсуні помер Київський митрополит Діонісій (Балабан). Це призвело до нових нестроїв в УПЦ.