Лекція 2. Відновлення православної ієрархії 1620 р. І боротьба за її легалізацію

Початок якісно нового етапу в розвитку українського православ’я став можливим завдяки появі в Україні нової політичної сили – запорізького козацтва. В останні два десятиліття XVI ст. воно заявило про себе як про важливу військову силу. Виступи запорізького козацтва на підтримку православ’я, його опір наступові унії вперше виразно фіксуються в 1610 р. у зв’язку з конфліктом між київським уніатським намісником ігуменом Видубицького уніатського монастиря Антонієм Грековичем і православними. Намісник довгий час не допускав православних священиків до служіння у Софійському Соборі, доки не визнають владу уніатського митрополита Іпатія (Потія). 29 травня 1610 р. козацький гетьман Григорій Тишкевич прислав до Київського віце-воєводи Холоневського грамоту, де погрожував розправою наміснику за безчинства.

Козацтво бере під свій захист православне духовенство. В січні 1614 р. козаки допомогли архімандриту Єлисею (Плетенецькому) відстояти маєтності Києво-Печерського монастиря. 23 лютого 1618 р. козаки учинили розправу над Антонієм Грековичем за утиски православного духовенства в Києві, втопивши його в ополонці на Дніпрі.

Зростаюча військова та економічна потуга українського козацтва, яке дедалі частіше вступало в конфронтацію з королівською владою, давало відсіч князівсько-магнатській сваволі в Україні. З усіх тодішніх провідників запорізького козацтва Петро Сагайдачний виділявся широким політичним та культурним кругозором. За деякими даними, він навчався в Острозі і був, як на той час, людиною добре освіченою. У 1615 р. вступив разом з усім Кошем Запорізьким до Київського Богоявленського братства, що мало важливе значення для поєднання православного і козацького рухів.

Вирішальним моментом в процесі реального зближення і політичного поєднання православної еліти та провідників козацтва стали події 1620-1621 рр., коли військова потуга козаків переросла в потугу політичну, що дало йому змогу взяти під свій захист відновлену православну ієрархію.

Відновлення ієрархії стало можливим завдяки візитові в Україну в 1620-1621 рр. Єрусалимського патріарха Феофана. Він відвідував Москву з метою збору пожертв на східні церкви і брав участь у хіротонії Московського патріарха Філарета (Романова). Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха полагоджувати всі негаразди, що існували в церквах, належних до Константинопольського патріархату, і, таким чином, міг висвячувати ієрархів у межах Київської митрополії. Цим візитом Єрусалимського патріарха скористалася запорізька старшина на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним.

Хронологічно дати висвят різняться у різних авторів з-за відсутності джерел та таємничості цієї акції. Мелетій Смотрицький вказує серпень-вересень 1620 р., І.Власовський – вересень 1620 р., Густинський літопис, а за ним митрополит Макарій (Булгаков) – жовтень-грудень 1620 р., О.Крижанівський – осінь 1620 р. Проте це не дискутується по вищезгаданим причинам.

У 1618 р. по дорозі в Москву Єрусалимський патріарх Феофан мав можливість зав’язати ближчі стосунки з запорізькими козаками, коли, з причини війни Польщі з Москвою, був затриманий в Тулі і обіцяв допомогти біді православних на зворотному шляху з Москви додому. Коли патріарх Феофан виїхав з Москви на Україну, то козаки знали про час його приїзду і тому зустріли його в пограничному старому місті Путівлі, звідки він у супроводі козаків направився до Києва, де зупинився у будинку Богоявленського братства на Подолі. До Києва, на день храмового свята Києво-Печерського монастиря Успіня Божої Матері (15/28 серпня), завжди прибувало, за церковно-релігійною традицією, багато народу. Але 1620 р. звістка про присутність на святі в монастирі самого Єрусалимського патріарха, ще збільшила прощу до Києва.

“Протестація” Іова Борецького (внесена 15 травня 1621 р. в Київські гродські книги) оповідає про нараду, яка в церковно-релігійних справах відбулася в Києві перед 28 серпня 1620 р. На цій нараді православні переконалися в тому, що патріарх Феофан має грамоту за підписом Константинопольського патріарха Тимофія та кількох митрополитів, якою йому надано право нагляду і виправлення негараздів в церковному житті всіх областей в юрисдикції Константинопольського патріарха. Після цієї наради православні українці звернулися до патріарха Феофана з проханням висвятити їм митрополита та єпископів.

Грамота патріарха Феофана, видана в Києві і датована 1620 р. двічі називає архієреїв, які брали участь у хіротонії єпископів, і двічі ж самих висвячених єпископів. Хіротонії були проведені – патріархом Єрусалимським Феофаном, митрополитом Софійським Неофітом та єпископом Страгонським Авраамієм. Висвячені були: ігумен Михайлівського монастиря в Києві Іов (Борецький) на кафедру митрополита Київського і Галицького; ієромонах Мелетій (Смотрицький) на архієпископією Полоцьку і єпископії Вітебську і Мстиславську; ігумен Межигірського монастиря св. Спаса Ісайя (Копинський) на кафедру єпископії Перемиської та Самборської; архімандрит Трехтемирівського монастиря Єзекиїл-Йосиф (Курцевич) на кафедру єпископії Володимирської і Берестейської; ігумен Черчицького (під Луцьком) монастиря Ісаак (Борискович) на кафедру єпископії Луцької й Острозької; чесний і преподобний муж Паїсій (Іполитович) на кафедру єпископії Хомської і Більської.

Таким чином, було висвячено шість єпископів, причому належить додати, що на кафедру Володимирську й Берестейську було обрано архімандрита Віленського Св. Духового монастиря Леонтія (Карповича), але у половині вересня 1620 р. він помер, тому з’явилася і пройшла кандидатура архімандрита Єзекиїла-Йосифа (Курцевича).

Щодо питання, де і за яких обставин здійснені були хіротонії єпископів патріархом Феофаном - існує дві основні версії. Одні кажуть про урочисті хіротонії, при множестві народу, в Києво-Печерському монастирі; другі – про висвячення єпископів у церкві Київського Богоявленського братства на Подолі, при закритих вікнах і дверях.

В жовтні 1620 р. патріарх Єрусалимський Феофан відбув до Палестини. але по дорозі була одержана звістка (в Білій Церкві) про розгром в Молдавії польського війська (Цецорська катастрофа), що робило небезпечною дальшу подорож на південь. Тому козаки супроводили патріарха до козацького Трехтемирова, де він міг бути у безпеці. На Різдвяних святах 1620-21 р. патріарх Феофан був у Києві, а 7 січня 1621 р. знов прибув до Трехтемирова, звідки поїхав через Білу Церкву й Бушу до Молдавії.

Звістка про православні вищі хіротонії у Києві швидко поширилася скрізь в Польсько-Литовській державі. Слід було очікувати, як відреагують на цю подію польський король і уряд. На 3 листопада 1620 р. зібрався звичайний сейм, для якого, з огляду на навалу татар і Цецорську поразку, найпершою турботою була справа охорони південних кордонів держави. На сеймі 1620 р. голосно стала справа переслідування православ’я, борці за права якого мали відтепер духовну опору і в загальному піднесенні посеред православної людності, викликані подією відродження православної ієрархії.

Справу легалізації нововисвяченої ієрархії порушило на сеймі Віленське православне братство. Крім делегатів Віленського братства, яке, можна думати, було уповноважене ще з Києва довести до відома короля і уряду про відновлення православної ієрархії, прибули на сейм запорізький гетьман Петро Сагайдачний і новопоставлений єпископ Володимирський Йосиф (Курцевич). Сагайдачний обіцяв підтримку козаків у війні Польщі з турками тільки за умови задоволення прохання православних про затвердження новопоставленої ієрархії.

Одночасно Сигізмунд ІІІ пише листа (10 листопада 1620 р.) до патріарха Феофана, аби патріарх вплинув на козаків, щоб виступили проти ворогів християнської віри – турків. Патріарх, в наслідок цього королівського листа, звертається 7 січня 1621 р. з грамотою до запорізького війська, в якій закликає захищати батьківщину. Надалі сейм не розглядав справу православної ієрархії, посилаючись на незаконність висвяти без королівського затвердження.

Уніатський митрополит Йосиф Велямин Рутський, з роду московіт, поширював чутки, що патріарх Феофан є зрадником і турецьким шпигуном. Акція уніатського митрополита дала підстави для універсалів Сигізмунда ІІІ, в яких король, скориставшись вже з впливу патріарха Феофана серед козацтва, тепер наказував хапати архієреїв, висвячених Феофаном, як підозрілих людей і ув’язнювати їх. Така уніатська акція викликала “Протестацію” Київського і Галицького митрополита Іова (Борецького), внесену ним 15 травня 1621 р. до Київських гродських книг.

В той час українське козацтво, все ще не втрачаючи надії на легалізацію королем нової православної ієрархії, вкрило себе славою під час походу у 1621 р. султана Османа на Польщу, коли в бою під Хотином врятувало Польщу від розгрому й спустошення турками та сприяло заключенню перемир’я між Польщею і Туреччиною. В бою під Хотином був тяжко поранений сам Петро Конашевич Сагайдачний. Цей великий борець за свободу та права Української Православної Церкви так і помер 10 квітня 1622 р., від ран, отриманих у бою під Хотином, не дочекавшись визнання державною владою православної ієрархії.

Особливо енергійно і широко була поставлена справа легалізації українського православного єпископату на сеймі, скликаному королем на 24 січня 1623 р. Митрополит Іов (Борецький) у формі прохання до короля, представив на цей сейм, від імені всієї православної ієрархії книгу “Justificatia niewinnosci”, написану архієпископом Мелетієм (Смотрицьким). В ній доводяться історичні права та привілеї українського народу на свободу релігії та підкреслюється, що і сам Сигізмунд ІІІ давав присягу під час коронації, що буде шанувати всі права і вольності українського народу, між якими завжди було право мати свою ієрархію в юрисдикції Константинопольського патріархату.

Запорізькі козаки делегували на сейм 1623 р. своє посольство та в інструкцію з 14 пунктів вставили і вимоги церковно-релігійного характеру. Усвідомлюючи свої недавні великі заслуги перед державною, козаки сміливо ставлять домагання про усунення уніатських владик та про визнання відновленої православної ієрархії з поверненням Православній Церкві церков та монастирів, а також домагання про затвердження урядом Київського Богоявленського братства та школи при ньому. Щоправда, Сигізмунд ІІІ під особами грецької релігії розумів уніатів (грецького обряду), як до уніатів відносив і самі конституції 1607 і 1620 рр. Король не мав наміру задовольняти прохання й домагання православних.

Відтак, великі надії, що їх покладали на сейм 1623 р. православні, не справдилися. Врешті сеймом була прийнята трафаретна конституція: “Заспокоєння роз’єднаних в грецькій релігії людей, з огляду на невідкладні справи Речі Посполитої, відкладаємо до будучого сейму, а нині заховуємо спокій з обох сторін, як для духовних, так і для світських людей усякого звання і положення”.

На сеймах 1624, 1625, 1626 років (два сейми), 1627, 1628, 1629 років (два сейми) православні не припиняли складати свої петиції про заспокоєння грецької релігії, але з такими ж, як і попередні наслідками. Продовж 10 років по смерті гетьмана Сагайдачного, тобто до смерті у 1632 р. самого короля Сигізмунда ІІІ, король не виконав обіцянки, даної українському козацтву: справа легалізації православної ієрархії так і не була влагоджена, хоча православні порушували це питання на всіх 12-ти сеймах, які відбулися у 1623-1631 роках. В чому був послідовний і твердий Сигізмунд ІІІ до кінця, то це в опіці над унією, що йому доручив папа римський.