Рекомендована література

Бачинський Б. Студії з історії церковної унії. //ЗНТШ, 1908, -Т. 86, -Кн. 6

Вінтер Е. Візантія та Рим у боротьбі за Україну. –Прага, 1944

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. –К., 1998, -Т.1

Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11т, 12 кн. –К., 1994-95, -Т.5-6

Гудзяк Б. Історія відокремлення: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії. //Ковчег. Збірник статей з церковної історії. Число 1, -Львів, 1993, -С.1-23

Дмитриев М.В. Генезис Брестской Унии 1596 года. //Очерки по истории Украины. –М., 1993, -Вып. 1

Кость Панас. Історія Української Церкви. –Львів, 1990,машинопис

Коялович М.О. Литовская церковная уния. –СПб., 1859, -Т.1

Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х кн.. –К., 1994, - Кн.. 3

Лісовський Е. Берестейська унія. –Львів, 1916

Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. –М., 1994, -Т.9, -Кн. 5

Оксіюк І.Ф. Унія. Історичний нарис. –К., 1990

Плохий С.Н. Панство и Украина. Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв. –К., 1989

Уния в документах. –Минск, 1997

Хома І. Київська митрополія в Берестейський період. –Рим, 1979

Яковенко С.Г. Православная иерархия Речи Посполитой и планы церковной унии в 1590-1594 гг. //Славяне и их соседи. –М., 1991, -Вып. 3

Тема 8. Українська Православна Церква після Берестя. Відновлення її ієрархії

Лекція 1. Становище православних в два перших десятиліття після Берестейської унії. Сеймова боротьба. Полемічні твори після Берестя.

Перші два десятиліття після укладення Берестейської церковної унії в історії Київської православної митрополії можна охарактеризувати як період виживання. Після того, як польський уряд визнав рішення Берестейського уніатського собору, Православна Церква фактично опинилася поза законом. Її провідники – єпископи Гедеон (Балабан) та Михайло (Копистенський), як, власне, і саме існування Церкви, не визнавалися королівською владою. Головною опорою православ’я в цей період стає українська шляхта (при збереженні ролі зорганізованого в братства міщанства), а головним засобом протистояння унії – сеймова боротьба.

Першим після Берестя в Речі Посполитій був Варшавський сейм, призначений на лютий 1597 р. Вже на шляхетських сеймиках, що скликалися напередодні, православна шляхта рішуче протестувала проти рішень уніатського собору, а Віленське та Львівське братства направили на сейм своїх представників. На самому сеймі православні намагалися (почасти небезуспішно) заручитися підтримкою протестантських послів, але в цілому він закінчився не на їхню користь. На сеймі відбувся суд над представником Константинопольського патріархату, який був присутній на Берестейському православному соборі, – протосинкелом Никифором. Його звинувачували у шпигунстві на користь Туреччини, але практично це був суд над православними. Після сейму Никифора було ув’язнено в Магдебурзькій фортеці.

На тлі боротьби за релігійну свободу на політичні терени виступило зближення між православною та протестантською шляхтою. У Вільно відбувся шляхетський з’їзд. 18 травня 1599 р. був утворений політичний союз, який засвідчив “Акт конфедерації”. Тут зазначалося, що у світлі поширення утисків з боку латинян, обидві сторони складають союз для захисту своїх прав і виступу за свободу совісті на сеймах. Спільними зусиллями протестанти і православні зривають сейм 1601 р., коли католики відмовилися розглядати питання релігійної свободи.

Певного успіху православним вдалося досягти тільки на березневому сеймі 1603 р. Тоді, в обмін на підтримку православними послами запропонованого королем податку на ведення війни в Лівонії, король дозволив обирати Києво-Печерського архімандрита з числа православних. Грамота короля від 22 лютого 1605 р. Києво-Печерський монастир православному архімандриту Єлисею (Плетенецькому).

Дальшого поступу на шляху легалізації православної Церкви було досягнуто православними завдяки участі української шляхти в рокоші (заколоті) Н.Зебжидовського 1606-1607 рр., в ході якого православні виступили проти короля єдиним фронтом з протестантами. Незначними поступками королівській владі вдалося порушити союз православної волинської шляхти з протестантами. Вимоги православних ліквідувати унію та легалізувати православну ієрархію були відхилені королем, однак сейми 1607, а потім 1609 р. підтвердили право православних відправляти богослужіння і надавати маєтки православним церквам та монастирям.

Православна Церква опинилася на межі втрати власної ієрархії і, відповідно, припинення свого існування. У 1607 р. помер Львівський єпископ Гедеон (Балабан), а в 1609 р. – Перемиський єпископ Михайло (Копистенський). Ще за життя Балабана король номінував на його місце Ісайю Балабана – племінника Гедеона. Однак проти цієї кандидатури рішуче виступило Львівське братство. Воно висунуло на єпископство свого власного кандидата – Остафія Тисаровського, який дістав королівську номінацію, пообіцявши перейти на унію. Тисаровський був висвячений Сучавським митрополитом Анастасієм і залишився вірним православ’ю. Після смерті єпископа Михайла (Копистянського), Тисаровський залишився єдиним православним ієрархом.

Церковно-громадська діяльність в Українській Православній Церкві проходила в братських організаціях. Після Берестейської унії число православних братств не тільки не зменшується, а збільшується. Братства виникають в містах Києві (1615), в Луцьку (1619), різних містечках. Первісний вузько корпоративний характер братських організацій з переважно міщанським складом поступається місцем всестановому характеру братств з широкими завданнями. До складу братств вступають членами, на правах старших братчиків, українські православні шляхтичі, що збільшує матеріальні засоби братств, а ще важливіше – братства, маючи в своєму складі людей родовитих і багатих, набирають політичної ваги і значення.

Роль братств у боротьбі з унією і в обороні православ’я все збільшувалася, коли верхи українського суспільства не втримувалися у вірі прадідів, покидали Православну Церкву, покидаючи одночасно і свою націю. Православні шляхетські роди, бідніючи, часто не витримували і піддавалися єзуїтській пропаганді, підкріпленою надією на матеріальні блага. В єзуїтських школах окатоличувалася українська молодь. Князь Костянтин Острозький помер 24 лютого 1608 р., а син його Януш ще за життя батька перейшов у католицтво; онука ж його Анна Алоїза Ходкевича, що в Острозі, замість Острозької православної Академії діда, заснувала єзуїтську колегію, проявляла великий фанатизм в переслідуванні православ’я.

Мелетій Смотрицький у відомому “Треносі” перераховує роди, що зреклися православ’я: князі Слуцькі, Заславські, Вишневецькі, Збаразькі, Чарторийські, Сангушки, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Масальські, також Ходкевича, Тишкевичі, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Мишки, Гойські, Сімашки, Сапіги, Гулевичі, Калиновські, Потії. Перелік цей включає прізвища майже всіх найбільших власників на Волині та Київщині. Заслуговує на увагу, що вищі панські українські роди переходили просто у католицтво і рідко в унію; католицький прозелетізм робив великі спустошення в українськім народі посеред провідної його верстви, бо, зрікаючись своєї Православної Церкви, ця верства разом з тим ополячувалася, пропадала для своєї нації.

На початку XVII ст. постає українська церковно-полемічна література двох родів. По-перше, це твори що не мають науково-богословського характеру. Серед творів православно-народного характеру найвизначніше місце належить, безумовно, посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.

Поруч з полемічними творами православно-народного характеру з’являється вже в перші роки після Берестейського собору ряд полемічних протиунійних творів, які цілком заслужено визнаються за праці богословсько-наукового характеру. Серед полемічних науково-богословського характеру протиунійних творів цього часу найвидатнішими були – “Апокрисис” Христофора Філалата, “Тренос” Мелетія Смотрицького і “Палінодія” Захарія Копистенського.

Відповіддю на латино-уніатські твори з боку православних був “Апокрисис, албо отповідь на книжки о соборі Берестейським”, великий твір, що під псевдонімом Христофора Філілета вийшов спочатку польською мовою у Вільно (1597 р.), а потім на початку 1598 р. в Острозі тодішньою українською літературною мовою. Щодо авторства цього твору, то за найбільш поширеною версією ним був Мартин Бронський, світська людина, королівський секретар та шляхтич.

Головним змістом “Апокрисиса”, що складається з чотирьох частин, є апологія в ньому засад соборності в устрої Церкви. Далі йде мова про права мирян, на підставі загальної церковної правоздатності, брати участь в обговоренні питань віри. Звідси і ясний висновок “Апокрисиса”, що коли на Берестейському соборі уніатські владики порушили науку Православної Церкви та її традиції, то тим самим звільнили свою паству від послуху їм. Автор докладно доводить право мирян на участь у виборчій та судовій діяльності церковних соборів.

Третя частина “Апокрисиса” присвячена питанню про монархію або єдиновладдя римських пап. Автор доводить брак як теоретичних, так і історичних підстав для застосування в житті та устрої Церкви засади церковного абсолютизму. Єдиною догматичною підставою церковної монархії в світі могла б бути католицька теорія про примат апостола Петра в Церкві, встановлений ніби самим Господом. Але ж в Святому Письмі немає жодних підстав для примату в Церкві апостола Петра. Святе Письмо Нового Заповіту визнає тільки Єдиного Голову Церкви Христа Господа. Немає і історичних підстав, бо католицька теорія про історичне главенство пап над Вселенською Церквою відкидається незаперечними історичними даними, яких немало наводить автор.

Найбільшим полемістом часів релігійної полеміки за панування короля Сигізмунда ІІІ був Мелетій Смотрицький. У 1610 р. вийшов знаменитий полемічний твір “Тренос, албо плач Єдиної Вселенської Апостольської Східної Церкви з поясненням догматів віри” Феофіла Ортолога, під яким іменем укрився, з огляду на гострий тон твору, Мелетій Смотрицький. Глибокий ліричний характер цієї книги, відзначений вже у назві, був викликаний, при палкій і вразливій вдачі самого автора, такими сумними подіями, як втрата Православною Церквою свого найбільшого в Польщі патрона князя К.Острозького, а за тим і цілого дому Острозьких; втрата інших домів і родів української і білоруської православної шляхти, що перейшли в стан ворогів Української Православної Церкви, яку тепер, неначе покинуту дітьми вдову, ображають, переслідують.

Далі йдуть розділи полемічно-богословського характеру, в яких Смотрицький критикує католицьку науки про верховенство папи, про сходження Св. Духа і від Сина, про опрісноки і чистилище, про вживання чаші при Євхаристії; малює стан морального занепаду і в римській Церкві та в самій папській столиці; закликає відступників від православ’я покаятися та повернутися до матері-Церкви. Що “Тренос” справляв глибоке враження, видно з наказу Сигізмунда ІІІ про знищення цієї книжки, а також з відповідей латинських полемістів, між ними самого Скарги.

“Палинодія или книга оборони кафолическои святои апостольскои всходнеи церкви”, третій з визначніших полемічних творів науково-богословського і церковно-історичного характеру в першій чверті XVII ст. боротьби з унією. Не надрукований у той час він довго не був затребуваний, активно звертатися і використовувати його починають лише у другій половині ХІХ ст. Але в рукопису “Палінодія” була поширена і нею багато користалися пізніші православні письменники. Автором її був архімандрит Захарій (Копистенський).

“Палінодія” була відповіддю на твір Лева Крези, виданий у Вільно, “Оборона єдності церковної” (польською мовою). Автор показує, що папа ніколи не був владикою ані над Константинопольськими патріархами, ані над іншими Східними ієрархами; що до Берестейської унії 1596 р. українська Церква ніколи не була в унії чи підпорядкованою Риму. Доводиться, що сучасна Православна Церква на Сході не знаходиться в упадку в моральному та духовно-освітньому відношенні, як про це твердять латино-уніати, вказуючи на “схизму”, як на причину упадку. Автор “Палінодії” не раз посилається у своїх висновках на “Апокрисис”, зокрема в питаннях участі в справах віри та обрання на церковні посади, всіх частин Тіла Церкви – єпископів, духовенства та мирян.