Лекція 3. Берестейський собор 1596 р.

Польський король Сигізмунд ІІІ 14 червня 1596 р. видав універсал про скликання собору, а митрополит Михаїл (Рагоза) 21 серпня того ж року у Новогрудку підписав окружне послання, в якому призначив собор у Бересті на 6 жовтня 1596 р. для всіх людей грецького обряду. Головна мета – проголосити унію.

Папську Столицю на соборі мали представляти католицький архієпископ Львова Ян-Димітр Соліковський, Луцький єпископ Бернард Мацейовський, Холмський єпископ Станіслав Гомолинський. Короля представляли канцлер Лев Сапега, литовський гетьман Христофор Миколай Радзивілл та берестейський староста Дмитро Галецький – православний, який симпатизував унії. На собор було направлено також групу з чотирьох єзуїтів на чолі з Петром Скаргою.

Враховуючи побоювання ініціаторів унії, напередодні Берестейського собору в Кам’янці (володінні Б.Мацеойевського) було скликано нараду єпископів, на якій вони підписали католицьке “сповідання віри”. Підписи поставили: митрополит Михайло (Рагоза) та єпископи Луцький Кирил, Володимирський Іпатій, Полоцький Герман, Пінський Іона, Холмський Дионісій. Прийняття унії ще до собору мало, очевидно, зцементувати єпископат і не допустити переходу кого-небудь з ієрархів на бік опозиції під час соборних засідань.

Тим часом православна опозиція, використавши всі засоби легального тиску на уряд у вигляді антиунійних резолюцій провінційних сеймів, протестацій і т. ін., готувалися до боротьби. Проти унії виступила більшість монастирів, але основною силою православних залишався світський елемент: частина магнатів, шляхта та об’єднане в братських організаціях міщанство.

Настрій обох угруповань був досить рішучим, шляхи до відступу – відрізані, а можливість компромісу та порозуміння здавалася більш ніж примарною. Повною мірою це стало очевидно у Бересті.

Головою противників унії мав стати протосинкел Константинопольського патріарха Никифор. Він двічі був “місцеблюстителем” Патріаршого Престолу і, згідно з рішенням собору східних патріархів, мав першість перед митрополитами. Зі Сходу прибули також Кирил Лукаріс – протосинкел Олександрійського патріарха Мелетія Пігаса, а також декілька інших високопоставлених ієрархів.

Офіційне відкриття унійного собору відбулося 8 жовтня в церкві св. Миколая. Як і намічалося королівською владою, він не переслідував інших цілей крім урочистого проголошення унії. В перший день роботи собору митрополит та єпископи підписали декларацію унії. На другий день відбулося публічне проголошення унії. Собор викляв єпископів Г.Балабана та М.Копистенського, інших священнослужителів – учасників православного собору, які не приєдналися до унії. Митрополит Михаїл 9 жовтня видав з цього приводу окружну грамоту.

Православні вирішили провести свій окремий собор. Але усі православні церкви (крім церкви св. Миколая) в Бересті були зачинені за наказом влади, тому наради противників унії відбувалися в будинку Райського, де зупинився князь Острозький. Собор було розділено на два кола – світське і духовне.

На соборі були присутні: протосинкел Никифор, протосинкел Кирил Лукаріс, митрополит Білградський Лука, архімандрити Макарій і Матвій з Афону, єп. Львівський Гедеон, єп. Перемиський Михаїл, 9 архімандритів, 16 протопопів, дві сотні священиків, воєвода Київський Костянтин Острозький, воєвода Волинський Олександр Острозький, каштелян Новогрудський Олександр Полубенський, посли з багатьох міст та від братств. (К.Острозький прибув у супроводі озброєних козаків, гайдуків з гарматами). 9 жовтня була прийнята соборна ухвала про зміщення митрополита та єпископів, які перейшли до унії.

15 грудня 1596 р. було оприлюднено королівський універсал, яким визнавалися рішення унійного собору в Бересті і практично ставилася поза законом православна Церква, не з’єднана з Римом. Сейм 1597 р., на який противники унії покладали великі надії, скінчився також їхньою поразкою. Під тиском королівської влади було засуджено за звинуваченнями у шпигунстві протосинкела Никифора, який був відправлений до в’язниці, де пізніше й загинув.

Згідно з наявними даними, біле духовенство у своїй масі підтримало єпархіальних ієрархів, тобто священики Львівської та Перемиської єпископій залишилися у православ’ї, священики інших єпархій підтримали унію (за винятком лише деяких протопопій та парафій Луцько-Острозької єпархії, які пішли за впливовим на Волині князем Острозьким).

На боці православ’я залишилася й більшість монастирів. Співвідношення їхніх представників у Бересті було 12 до 3. Проти унії виступив найбільший з них – Києво-Печерська Лавра на чолі зі своїм архімандритом Никифором Туром.

Таким чином, XVI ст. в історії української Церкви завершилося утворенням на місці однієї двох Церков – православної, що визнавала зверхність Константинополя, та уніатської, яка, зберігши східні обряди, перейшла під зверхність Риму.

Потреба внутрішньої реформи Церкви та модернізації церковного життя, гостро відчута і висунута на передній план представниками братського руху, спонукала спроби реформ, декларованих митрополитом Михайлом (Рагозою) на церковних соборах першої половини 90-х років. Ці спроби внутрішньої реформи православ’я скінчилися невдачею і практично відкрили шлях прилученню частини Київської митрополії до Риму.

Та частина української Церкви, яка залишалася православною, почала власну церковну реформу. Її характерними ознаками було прийняття програми, висунутої братствами, - сильний вплив світського елемента (міщан, шляхти, а пізніше козаків).