Рекомендована література

Вишенський І. Вибрані твори. К., 1993

Вишенський І. Твори. –К., 1986

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. –К., 1998, -Т.1

Гронов М.Н., Козлов Н.С. Русская философская мысль X-XVII веков. –М., 1990

Грузинский А. Из истории перевода Евангелия в Южной России в XVI в. –К., 19912

Грузинский А. Пересопницкое Евангелие как памятник искусства эпохи Возрождения в Южной России в XVI веке. –К., 1911

Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11т, 12 кн. –К., 1995, -Т.6

Житецкий П.О. О переводах Евангелия на малорусский язык. –СПб., 1905

Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. –Львів, 1990

Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. –Львів, 1983

Історія української літератури. –К., 1987, -Т.1

Історія філософії на Україні. –К., 1987, -Т.1

Мединський Є. Братські школи України і Білорусі в XVI-XVII ст. –К., 1958

Мицко І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576-1636). –К., 1991

Огієнко І.І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви. У 2 т. –К., 1993, -Т.1-2

Пам’ятки братських шкіл на Україні. Кінець XVI – початок XVII ст. –К., 1988

Памятники полемической литературы в Западной Руси. –СПб., 1903

Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI –перша половина XVII ст.): Зб. Док. –К., 1975

Петров Н.И. Западнорусские полемические сочинения XVI века. //Труды КДА, 1894, № 2-4

Ульянівський В.І. Історія Церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х кн.. –К., 1994, -Кн. 2

Филарет (Гумилевский), архиеп. Обзор русской духовной литературы (862-1720). –Харьков, 1859

Флоровский Г. Пути русского богословия. –Париж, 1959

Франциск Скорина и его время. –Минск, 1990

Харлампович К.В. Западнорусские православные школы XVI и начала XVII века. –Казань, 1898

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. –К., 1992

Тема 7. Берестейська церковна унія 1596 р. Лекція 1. Унійне питання в християнстві. Підготовка до унії.

Після Великої схизми 1054 р. християни завжди відчували потребу в об’єднанні, але постійно цьому процесу заважали ряд чинників. Головні проблеми лежать у богословсько-догматичному руслі, і їх досить непросто подолати. Але питання об’єднання чи союзу (унії) ніколи не знімалися з порядку денного існування Християнської Церкви. Особливу наполегливість в унійному питанні проявляли католики. Проте їхнє богословське трактування “unio” більше схоже на приєднання ніж на об’єднання.

Католики єдині з православними і нехалкідинськими богословами у розумінні того, що Християнська Церква, очолювана Ісусом Христом, зберігає внутрішню єдність, а головні причини церковних розколів полягають у людських гріхах і в недосконалості людини. Але православні вважають, що єдиним шляхом подолання схихми є повернення до рівноправності Автокефальних Церков, як до 1054 року. Католики ж вбачають унію у догматичному і адміністративному підпорядкуванні Римському папі.

Умови для укладання уній можливі різноманітні, але всі вони виникали у певних критичних моментах історичного розвитку Церкви. У більшості своїй криза охоплювала все православ’я, чи окремі православні Церкви. Тоді латиняни і долучалися зі своїм трактуванням унії. Коли віруючі православних церков були поставлені перед вибором повної втрати своєї культурної чи національної ідентичності, то вони іноді погоджувалися піддатися римській юрисдикції. Серед цих народів були українці, греки, араби, вірмени, копти, інші народи. Історія Церкви знає понад 100 таких спроб, але тільки меншість з них увінчалася успіхом.

Головними вимогами латинян були прийняття догми про filioque та догмат главенства Папи Римського. Страх перед латинізацією був одним з головних відштовхуючих факторів при укладенні унії. Так, Андрій Шептицький вбачав в унії один із засобів збереження етнічної самобутності українців лише шляхом збереження релігійних обрядів.

У сучасному світі існує 12 уніатських церков.

1. Халдейська Католицька Церква (унія 1553 р. несторіан-халдеїв з Римом)

2. Маронітська Католицька Церква (унія 1580 р. монофеліти з Римом)

3. Українська Греко-Католицька Церква (Берестейська унія 1596 р.)

4. Католицька Церква – Сирійсько-Малобарського обряду (унія 1599р.)

5. Сирійська Католицька Церква (унія 1633 р.)

6. Католики Словацького обряду (Ужгородська унія 1649 р.)

7. Коптська Католицька Церква (унія 1741 р.)

8. Вірменська Католицька Церкві (унія 1741 р.)

9. Мелькітська Греко-Католицька Церква (унія середини ХІХ ст.)

10. Католицька Церква Ефіопського обряду

11. Католики Болгарсько-Візантійського обряду (унія 1860 р.)

12. Католики Сирійсько-Маланкарського обряду (унія 1930 р.)

Латиняни і Православна Церква кілька років пробували провести загальне об’єднання, але всі вони були невдалими саме тому, що католики не відступали від своїх принципів і догм. Перша значна спроба відбулася на Ліонському соборі 1274 року. Візантійський імператор Михаїл VIII Палеолог та папа римський Григорій Х підписали унію на латинських умовах задля військової допомоги католицьких держав грекам. Унію не сприйняло православне населення Візантійської імперії і після смерті Михаїла VIII вона була скасована. Наступна спроба унії відбулася на Констанському соборі 1418 р., але не склалося. І вже згадана Флорентійська унія 1439 року. Від неї греки остаточно відмовилися після падіння Константинополя у 1453 р. Таким чином, загально церковного об’єднання не відбулося і відкладене до наступних часів. Але деякі місцеві спроби увінчалися успіхом для католиків. І дві з них на території України.

Спроби церковної унії на українських землях католицько-уніатські автори відносять до найдавніших часів. Історично перша відомість відноситься до часів княгині Ольги. Наступною можна вважати спробу унії галицького князя Данила і отримання ним королівської корони. Більш серйозні спроби відносяться до часів входження українських земель до складу католицької Польщі та Литви. Намагання латинізації українського православного населення просувалося зовсім повільно. Народ не хотів поступатися прадавніми звичаями та обрядами, а значить і вірою. Простолюдини були несвідомі тонкощів богословської науки, але відчували потребу у збереженні сталої традиції. Проте знатні люди прислуховувалися до меркантильних рухів розуму про владу і власність. Цей рух до вигідної зміни конфесії чи юрисдикції поширюється після Кревської політичної унії 1385 року.

Для Київської митрополії перша джерельно підтверджена спроба відноситься до 1396 р. А саме перемовини, які намагався провести польський король Ягайло з київським митрополитом Кипріяном. Але Константинопольська патріархія не погодилася на проводження подальших дій щодо унії. Кипріян толерантно вислуховував пропозиції Ягайла і надалі, але ніяк не сприяв унійній справі, вважаючи її недоцільною витівкою.

Особливою була унійна спроба за часів митрополита Григорія (Цамблака). Посольство українців з ним на чолі було присутнє на Констанцькому соборі 1418 р., що ми вже розгладили. Так само вже згадана Флорентійська унія 1439 р., підписана митрополитом Ісидором не прижилася в Україні. Ряд джерел вказують на унійні заходи князя Свидригайла та кількох митрополитів Київських – Мисаїла, Іосифа та можливо інших. Проте конкретних результатів для латинян це не принесло. Українці залишилися православними і трималися прадавніх традицій і обрядів.

Але багато в житті змінилося наприкінці XVI ст. Католики у Польщі справилися з реформацією і вже готові були перейти у наступ на православ’я. До цього доклали зусиль єзуїти. Першим, хто підняв питання про унію, був папський легат єзуїт Антоній Поссевіно. Особливу роль у цьому процесі відіграв єзуїт Петро Скарга. Унійне питання обговорювалося у чотирикутнику: Римо-католицька Церква, Українська Православна Церква, Польська державна влада і православна шляхта. Розгорнулася релігійна полеміка.

Князь К.Острозький створює наприкінці 70-х років в Острозі відомий центр української православної духовності зі школою та друкарнею. Відкритість Костянтина Острозького до екуменічних контактів з представниками інших конфесій породжувала надії як у католицьких, так і в протестантських колах щодо можливості навернення цього могутнього і впливового в Речі Посполитій магната. Острозький цікавився і католицизмом, і протестантизмом, зазнав як реформаційних, так і контрреформаційних впливів, але, як відомо, залишився вірним православ’ю.

Однією з перших спроб стала книга єзуїта Петра Скарги “Про єдність церкви Божої”, що вперше вийшла друком 1577 р. Видання було присвячене князеві Острозькому. Приводом до цього стало те, що Острозький колись підтримав Скаргу в дискусії з протестантами й мав намір продовжити полеміку з ним на релігійні теми. Причина ж звернення до Острозького пояснювалася звичною практикою єзуїтського ордену, що намагався привернути на свій бік передусім еліту.

Широкий діалог між католиками і православними з участю князя Острозького розпочався в першій половині 80-х років. Від католиків у ньому брали участь безпосередні представники Риму в Речі Посполитій – варшавський нунцій А.Болоньєтто і папський легат А.Поссевіно. Православ’я репрезентував сам князь Острозький.

Відправною точкою в розвитку української полемічної літератури вважається вихід у світ твору одного з керівників Острозького гуртка Герасима Смотрицького “Ключ царства небесного” (“Календар римський новий”) у 1587 р. Герасим Смотрицький був одним з найосвіченіших православних діячів того часу. Характерно, що він, зачинатель полеміки з боку православ’я, був людиною світською й до запрошення в Острог (у середині 70-х років XVI ст.) багато років працював писарем у Кам’янці-Подільському. “Ключ...” складався з двох частин – у першій заперечувалася влада римських пап, у другій викладалися аргументи проти запровадження нового (григоріанського) календаря.

У 1588 р. в Острозі було видано “Книжицю” Василя Острозького (Суразького) “О единой истинной православной вірі и о како повсюду распростреся”. “Книжиця” складається з шести розділів, на сторінках яких дискутуються найбільш спірні питання православно-католицького діалогу: про примат папи, чистилище, обрядовість, а також розглядається проблема нового календаря.

Напередодні Берестейської унії український православний єпископат зіткнувся зі зростаючим впливом ідей, які несли в собі критичні оцінки усталених в офіційному православ’ї уявлень і концепцій. Це стосується, передусім, діяльності та писань учителя Львівської та Віленської братських шкіл Стефана Зизанія, який напередодні Берестейський соборів, у січні 1596 року, був засуджений митрополитом Рогозою як єретик. Стефан Зизаній виступав за чистоту церковного вчення, збереження у церкві традицій первісного християнства і з цих позицій критикував той розлад та моральний занепад, що панували в Церкві в останні десятиліття XVI ст.

В цілому православна полемічна літературу активно користувалася накопиченим реформаторами досвідом критики папства та католицької Церкви. Найбільш характерним у цьому відношенні було, звичайно, видання “Апокрисиса”, автор якого ховався під псевдонімом Христофор Філарет (багато дослідників сходяться на тому, що це був М.Броневський). Якщо атрибуція “Апокрисиса” не є безперечною, то належність цього твору перу саме протестанта не викликає сумнівів. Він був спрямований проти брошури “Описанье и оборона собору русского берестейского”, автором якої деякі дослідники вважають П.Скаргу. “Апокрисис” привніс у полеміку досвід та аргументи протестантсько-католицького диспуту, що сприяло піднесенню української теологічної думки та полемічного мистецтва.

Початок революційних подій, що мали місце в українському православ’ї в останнє десятиліття XVI ст., пов’язують із візитами в Україну Константинопольського патріарха Єремії ІІ. Останній двічі відвідав Київську митрополію. Вперше – 1588 р., на своєму шляху до Москви; вдруге – 1589 р., повертаючись до Константинополя. Акції патріарха щодо української Церкви дали поштовх двом процесам у середовищі православної ієрархії: 1) здійснення внутрішньої реформи церковного життя; 2) пошуку, спочатку незначною частиною єпископату, а потім і його більшістю, шляхів до розриву зв’язків з Константинополем і підпорядкування митрополичої кафедри Римові.

Можливий візит Константинопольського патріарха Єремії до Речі Посполитої і Москви дав новий поштовх планам перенесення патріархату. В серпні 1588 р. один із промоторів унії, Луцький католицький єпископ Бернард Мацейовський, звернувся до папського нунція з пропозицією використати візит Єремії ІІ для “унійного тиску” на православних, а восени того ж року коронний канцлер Я.Заморський пропонував Римові план перенесення Константинопольського патріархату до Речі Посполитої.

Кінцевою метою східноєвропейської подорожі Єремії ІІ була Москва, де він розраховував роздобути кошти на відбудову поруйнованої турками під час ув’язнення патріарха Константинопольської кафедри. Результатом стало проголошення Єремією ІІ Московської патріархії, що спричинило в майбутньому серйозні зміни в Київській митрополії і, в кінцевому результаті, справило значний вплив на подальший хід церковного життя в Східній Європі.

Суперечливі рішення патріарха Єремії ІІ таїли в собі вибуховий потенціал. Зіткнення митрополичої та екзаршої влади, протистояння ієрархії та братств, безпрецедентне посилення влади Константинополя у вирішенні внутрішніх питань митрополії вели до напруження суспільної атмосфери.

Католицька альтернатива за тих обставин виявилася набагато принаднішою для православної ієрархії. Рішення про відхід від Константинополя ухвалили єпископи, які боялися своїх внутрішніх реформаторів із братського середовища й намагалися запобігти їхньому союзові з Константинополем.

Нерозважливі дії Єремії, безумовно, підштовхнули єпископат до пошуку шляхів унії з Римом. На початок 80-х років XVI ст. на українських землях існувало принаймні дві програми церковної унії. Ідея однієї висвітлювалася відомим публіцистом та громадським діячем Речі посполитої, українцем за походженням, Станіславом Оріховським та, почасти, католицьким місіонером Бенедиктом Гербестом. Ця програма передбачала поєднання двох Церков на засадах рівності.

Авторство іншої програми належало папському легатові А.Поссевіно та пізнішому духівникові польського короля П.Скарзі. Вона передбачала повне підпорядкування православних папству.

Про перші прояви унійних тенденцій в українському православному середовищі можна говорити, зважаючи на гуманістичне забарвлення діяльності князя К.Острозького та його протеже на Володимирській єпископській кафедрі – Адама (Іпатія) Потія. Хоча з часом шляхи К.Острозького та І.Потія діаметрально розійшлися, принаймні до 1593 р. ці діячі були однодумцями.

Дещо іншими мотивами керувалася, ставши на унійний шлях, православна ієрархія. Як писав М.Грушевський, “не забудьмо, що маємо перед собою не якихось подвижників релігії й моральності, а звичайних їдців “духовного хліба”, призвичаєних дивитися на церковні посади, як на тихе прибіжище для вигідного, розкішного панського життя...”

Особливий інтерес для дослідження мотивів унійного руху становить особа Іпатія Потія. Він, очевидно, справді бачив порятунок київського православ’я у союзі з контрреформаційним Римом і був готовий заради цього йти на особисті жертви. Потій вніс до унійного руху старої ієрархії елемент ідеї реформи православ’я на нових засадах.

Однією з головних ознак внутрішньо церковного життя Київської митрополії після від’їзду патріарха Єремії стало регулярне проведення соборів – практично забуте в українській Церкві XVI ст. і запроваджене заново Константинопольським патріархом.

Перший із соборів, проведених єпископами після від’їзду Єремії, відбувся навесні 1590 р. в Белзі. Його учасниками були новопризначений патріарший екзарх, єпископ Луцький Кирило (Терлецький), Львівський Гедеон (Балабан), Пінський Леонтій (Пелчицький) та Холмський Дионісій (Збіруйський). На території останнього власне і відбувся собор, про діяльність якого майже не збереглося скільки-небудь достовірних повідомлень. В історіографії висловлювалися досить обґрунтовані думки про те, що собор, у якому не брав участі сам митрополит Михайло (Рогоза) та його прибічник – тодішній Володимирський та Берестейський єпископ Мелетій (Хребтович), мав опозиційний щодо митрополита характер.

Головною темою засідань собору було очевидно, обговорення унійного питання. В червні 1590 р. підписи саме чотирьох єпископів – учасників Белзької наради - з’явилися під першою єпископською декларацією унії. На думку М.Грушевського, ініціатором унійної акції міг виступити Г.Балабан. Мали, очевидно, свої розрахунки й інші учасники собору.

Ініціатива скликання “покутних” єпископських соборів, безперечно, таїла в собі загрозу для влади митрополита. Очевидно, на “покутних” зібраннях, під час роботи Берестейського собору 1590 р., белзькі “змовники” остаточно узгодили та підписали “декларацію унії”. В ній єпископи заявляли про свою готовність визнати зверхність папи римського за умови, що їм буде збережено обряди, а король гарантуватиме їхні давні привілеї. Король мав також затвердити артикули, які запропонують йому єпископи.

Королівська відповідь на неї надійшла тільки в 1592 р. В королівському універсалі, датованому березнем (в інших копіях травнем) 1592 р., зазначалося, що король не звертатиме уваги ні на які погрози з боку патріарха або митрополита на адресу єпископів-уніатів, збереже “доживотньо” за ними їхні кафедри і зрівняє їх у правах із католицьким єпископатом. Ці умови король обіцяв поширити також на інших єпископів, які б погодилися прийняти унію.

Після смерті єпископа Афанасія (Терлецького) на Полоцьку кафедру було обрано Григорія (Загоровського), який також із часом пристав до унії. Пінському єпископові Леонтію (Пелчицькому) (одному з ініціаторів унії), який у цей час тяжко захворів, підшукали наступника в особі Іони Гоголя. Але найбільшим успіхом унійної партії була, безумовно, номінація на Володимирську кафедру після смерті єпископа Мелетія (Хребтовича) (активного прибічника митрополита) Берестейського каштеляна Адама Потія. Потій демонстрував свою готовність до унії з Римом.

На позицію митрополита, очевидно, вплинув також тиск з боку ієрархів (у 1594 р. вони зібралися на “покутний” собор у Сокалі, де склали декларацію, спрямовану проти митрополита) і обіцянки Луцького католицького єпископа Б.Мацкйовського добиватися передачі митрополитові багатої Києво-Печерської архімандрії.

На думку М.С.Грушевського, М.Рогоза схилився до унії навесні 1595 року, коли відбулося його фактичне замирення з Г.Балабаном. Формальне ж прилучення митрополита до унійної акції сталося в червні 1595 р., коли Рогоза вже прозондував можливу реакцію світських патронів православ’я, зокрема, новогрудського воєводи Скуміна-Тешкевича. Остання обставина мала особливе значення з огляду на те, що Новогрудок був резиденцією митрополитів. Митрополит поставив свій підпис під основними документами унії на черговому соборі в Бересті в червні 1595 р. Це мало вирішальне значення для розвитку унійного руху.