Лекція 4. Полемічні твори доберестейського періоду. Герасим Смотрицький.

До середини XVI ст. полемічна богословська література в Україні поширювалася у двох напрямах: переклад і розповсюдження старих греко-візантійських полемічних трактатів та переписування й популяризація давньоруських.

Старовізантійські повчання проти латинян містилися у Кормчих, у тому числі українських XV – XVI ст. (повчання Никифора й Феодосія, Панагіота та ін.). Як вважають сучасні дослідники, джерелом і точкою відліку тривалої ненависті православних до католиків-латинників Заходу стали події четвертого хрестового походу й пограбування Константинополя у 1204 р.

З оригінальних творів XV ст. православного спрямування відомі лише два полемічні трактати проти опрісноків (в одному збірнику) та “Пророчество Исаино об отвержении жидов”.

Активізація полемічної літератури в XVI ст. пов’язана головним чином з наступом католицької Контрреформації та поширенням Реформації й православних єресей на українських землях. Масовим явищем православна, католицька та протестантська полемічна література стали в другій половині XVI ст.

В середині XVI ст. був створений анти папський памфлет “Історія о єдном папі римськом”: про папу Петра – “гугнивого блидника” й дівицю, яка по його смерті під іменем архідиякона Стефана вступила в боротьбу за папський престол і стала папою.

Визначним полемістом в Україні другої половини XVI ст. був старець Артемій, колишній ігумен Троїце-Сергієвого монастиря. Однак через незгоду із “стяжателями” він як послідовник Ніла Сорського повернувся у свою Порфир’єву пустинь поблизу Кирило-Білозерського монастиря. Йосифляни (послідовники Йосифа Волоцького, “стяжателі”) добилися його засудження на процесі 1553 р. за “лютеранську єресь” та пожиттєвого ув’язнення на Соловках, звідки Артемій утік. У 1555 р. він з’явився в Литві. Тут його погляди значно змінилися, Артемій відійшов від ідей скитництва та індивідуального порятунку, широкої віротерпимості та невизнання існування єресей (трактував їх як помилки, незнання, до яких слід ставитись м’яко). Тепер його ставлення до єретиків є нетерпимим, і він твердить про загальне спасіння православних, необхідність суворого дотримання давнього обряду тощо.

Артемій оселився у слуцькому Свято-Троїцькому монастирі при князях Олельковичах і став ревним оборонцем православ’я від протестантизму. Збереглося 14 послань Артемія, майже всі вони присвячені єресям, неканонічним процесам у середовищі православ’я та проблемам відходу частини вірних (особливо шляхти) від Східної Церкви. В кількох випадках Артемій поряд з лютеранами піддавав критиці також латинників.

Цінним в діяльності Артемія було також те, що він розумів необхідність для успішного протистояння іншим конфесіям та єресям розвитку освіти й закликав православних магнатів (князів Четвертинських, Зарицьких та ін.) засновувати православні школи для духовної освіти.

У 1570-1580 рр. Іов Желізо, перебуваючи в Дубенському монастирі, склав збірник полемічних статей і виписок з апологією православ’я і критикою вільнодумства та інших конфесій під назвою “Пчела Почаевская”.

Однак найбільшим приводом до словесної та фізичної полеміки стала знаменита папська реформа календаря та процес її запровадження в Речі Посполитій, зокрема на українських землях.

Буллою папи Григорія ХІІІ від 13 лютого 1582 р. вводився новий календар, за яким відлік нової ери мав починатися від Різдва Христового, й на десять днів зміщувалися щомісячні дати у зв’язку з набіглим часом. За наказом короля Стефана Баторія все населення Речі Посполитої мало перейти на нову календарну систему.

Православна людність відмовилася визнати календарну реформу, що тягло б за собою перегляд календаря церковних свят. Князь К.Острозький з цього приводу звернувся із запитом до патріарха Єремії. Останній разом з Олександрійським патріархом Сильвестром у посланні наприкінці 1582 р. заявив, що ця реформа є новою схизмою папи й відступом від постанови І собору Вселенської церкви, яка наклала анафему на перенесення дат Пасхи; окрім того, астрономічні підрахунки в даному випадку є неточними. Патріархи закликали не приймати нового календаря.

11 січня 1583 р. патріарх Єремія звернувся до митрополита Оницифора та всіх єпископів Київської митрополії з приводу нового календаря. Він надіслав в Україну своїх екзархів – протосинкела Никифора та архімандрита Дионісія з перекладачем – спудеєм Федором. Посланці через татарську загрозу не змогли пробратися в Україну.

На прохання львівських вірмен, 20 листопада 1583 р. патріарх Єремія видав нову окружну грамоту щодо календаря, де підтвердив обов’язок православних дотримуватися старого календаря Пасхалій, затвердженого І Вселенським собором.

Почалося пряме протиборство. 24 грудня 1583 р. у Львові, коли православні готувалися до святкування Різдва Христового, католицький архієпископ Ян-Дмитро Соліковський наказав брату Войцеху запечатати всі православні церкви. Останній з військовим загоном повиганяв вірних і священиків з церков, замкнув їх і забрав ключі. Православний єпископ Гедеон (Балабан) вніс протестацію до львівських Бродських книг. 9 січня 1584 р. виданий королівський указ, за яким православним Львова дозволено відзначати релігійні свята за старим календарем, але вони мають поважати католицькі свята (не працювати, не торгувати тощо).

Гедеон Балабан і галицька шляхта на Варшавському сеймі вирішила оскаржити дії єпископа Соліковського. В результаті королівська постанова від 18 травня 1585 р. стверджувала застереження календарних традицій релігійних свят, повну свободу православним Великого князівства Литовського у своїх обрядах богослужби за старим календарем, будівництва церков, шкіл, наділення їх маєтностями та матеріальними статками. Новий календар залишався необов’язковим доти, доки папа й патріарх не дійдуть згоди щодо нього.

Ще одним визначним полемістом доберестейської доби був діяч острозького гуртка Герасим Смотрицький. Вперше в полеміку з іновірцями побіжно вступив Герасим Смотрицький у передмові до Острозької Біблії 1581 р., закликаючи “благочестивих” не піддаватися чужим впливам. У присвяті до своєї книги “Ключ Царства Небесного” 1587 р. Смотрицький, звертаючись до Олександра Острозького, застерігав від хитання у вірі й можливості її змінити на спокусу іншим. У передмові автор радив читачеві не мовчати у відповідь на католицьку пропаганду. Смотрицький стверджував, що православна церква залишалася чистою, а в католицькій “і труїлися, і дітей незаконних народжували, і численні єресі плодили”. Він заявляє, що без грецьких філософів і богословів і Рим залишався б темним. У самому ж творі Смотрицький обґрунтував принцип соборності на противагу папській теократії й обстоював старий календарний стиль проти папської реформи (“Календар римський новий”). Причиною розколу, на думку полеміста, були не греки, а посягання середньовічного папства на необмежену владу в церкві. “Ключ Царства Небесного” був першим значним полемічним трактатом у православному середовищі XVI ст.

Визначним острозьким полемістом доберестейської доби став Василій Суразький. У 1588 р. в Острозі вийшов його трактат “Про єдину істинну православну віру”. В першому розділі полеміст доводить, що поза як Христос є Главою Церкви, то “намісництво папи” є самочинне; що віра прийшла не з Риму, а з Єрусалиму. У другому розділі автор доводить, що свавільно тлумачити Біблію завдяки силогізмам та людській філософії, як це роблять католики, не можна. Задля обґрунтування полеміст рясно цитує Святе Письмо й отців Церкви, закликаючи православних не захоплюватися “людським мудруванням” і твердо стояти за православний Символ Віри.

Третій розділ книги доводить рівність всіх апостолів, духовний авторитет Єрусалима та розкольництво латинників, які відійшли від єдиної віри. Четвертий розділ складається з ряду статей, де з’ясовується різниця між “хлібом” і “опрісноками” для причастя, як різниця “тіла” і “трупа” й доводиться за допомогою цитат з Євангелій, апостола Павла та отців Церкви, що причастя має відбуватися на артосі (квасному хлібі). Автор спростовує також католицьку традицію суботнього посту та обґрунтовує українську – постування в середу та в п’ятницю. Далі йдеться про літургію під час Великого посту, про шлюб пресвітерів і дияконів, про чистилище.

П’ятий розділ обстоює старий юліанський календар на противагу григоріанському. В останньому, шостому розділі, автор розвиває думку про храм як особливе місце присутності Божої благодаті й про потребу шанування ікон.

Православна полемічна література другої половини XVI ст. торкалася як догматично-канонічних і літургічних проблем, так і життєвих питань поточного моменту (календар). При цьому вона поступово відходила від суворо витриманих суто богословських дискусій теоретичного плану й дедалі більше набирала публіцистичного характеру.