Лекція 3. Розвиток українського богослів’я в XVI ст. Іван Вишенський, Василь Суразький.

Дослідники одностайно констатують, що в XV – першій половині XVI ст. українська церква створила обмаль оригінальних богословських творів і до виникнення бурхливого потоку полемічної літератури живилася перекладами принесених зі сходу богословських трактатів. Виділяються три напрями рецепції грецької і візантійської книжної культури в Україні XIV – XVI ст., які мали великий вплив на розвиток української духовності.

По-перше, це твори представників східної патристики й візантійських середньовічних авторів. Особливої популярності в Україні набули твори Дионісія Ареопагіта, Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Назіанзіна, Григорія Ниського, Максима Сповідника, Іоанна Дамаскіна.

Великий вплив на твори українських авторів мав увесь корпус “Ареопагітик” Псевдо-Дионісія, в тому числі “Про Божественні імена”, “Про небесну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”, “Про містичне богослов’я”. Так, Василь Суразький переймає ідею “Ареопагітик”, що Бога не можна прирівнювати до земних істот та їх означень (Бог-Цар, Бог-Отець), бо Бог “не спить”, “не упивається”, “з чрева не рождає”, бо він “всюди бо є і все наповнює”. Ідея про ієрархічність буття, про Бога як початок і принцип структури ієрархії зафіксована вже в творі Василя Суразького “Книжица”.

Використання творів отців Східної Церкви й середньовічних візантійських авторів сприяло утвердженню в культурі східних слов’ян багатьох ідей неоплатонізму (Плотіна, Ямвліха, Прокла), які були сприйняті східним християнством.

Другим напрямом рецепції грецької книжної культури в Україні у XVI ст. були твори вчених, філософів і письменників античності. У вказаний період інтерес до античності стає надзвичайно великим. Відбулася певна переорієнтація від Богопізнання до пізнання природи і людини через Бога, що сприяло розвиткові натурфілософії й логіки. Неоплатонізм відтісняється арістотелізмом. Популярними стають твори античних авторів, які вивчають природу – Фалеса, Анаксімена, Піфагора, Геракліта, Теофраста, стоїків.

Третім напрямом було проникнення в Україну творів візантійських гуманістів XIV – XV ст. – Теодора Газа, Георгія Трапезундського, Еммануїла Мосхопуло, Марка Ефеського, Дмитрія і Лаоніка Халкіконділів, Георгія Плетона та ін. На твори саме цих авторів посилався, зокрема, Захарій Копистенський у “Палінодії”. Типологічний український гуманізм був ближче до візантійського, ніж до західного: він менш секуляризований і виявлявся переважно в поза філософських сферах культури.

Варто зазначити, що окрім канонічних творів грецьких та візантійських авторів, в Україні перекладалися також східні апокрифи, твори представників католицької церкви, протестантизму, навіть єзуїтів.

Для серединиXV – першої половини XVI ст. маємо констатувати значний дефіцит богословських творів українського походження навіть у порівнянні з XIV – першою половиною XV ст. наявність богословських творів, які виникають в середовищі місцевої Церкви, є безперечним свідченням як значного рівня її розвитку, так і міцної, усталеної церковної організації з досить відпрацьованим механізмом. Серед них повчання митрополита Київського Феогноста. Своїми богословськими й агіографічними творами відомий митрополит Кипріан. Митрополит Григорій (Цамблак) був автором численних повчань та агіографічних творів. Митрополит Фотій пише повчання та послання.

Проте найбільший вклад зробив Іван Вишенський. Походив він з Судової Вишні на Львівщині, й сам називав себе “Іоанном мніхом з Вишні”. Народився, за одними даними, між 1538-1550 рр., за іншими – між 1545-1550 рр., в міщанській родині. Початкову освіти здобув у рідному містечку, що на той час мало магдебурзьке право, потім жив у Луцьку та Острозі, можливо прийняв постриг у дубенському Свято-Спаському монастирі. У 1570-х роках прийшов на Афон, де й перебував останні 40 років свого життя в печері над Егейським морем. Ймовірно, у 1594-1596 та 1604-1606 рр. відвідав України (Львів, Острог, Уневський монастир, Манявський скит).

Дослідники виділяють у літературній творчості Івана Вишенського два періоди, які розмежовуються Берестейською унією 1596 р. З 16 його творів, що дійшли до сьогодні, до першого періоду, зокрема, належить “Писаніє до всіх обще, в Лядської землі живущих” (1588). Тут Вишенський різко змальовує розклад суспільства, зраду “панів” та неблагочинність духовенства.

Вишенський був найпослідовнішим прихильником збереження церковнослов’янської мови як виключної мови богослужінь. В зв’язку з цим він виступав проти перекладів Святого Письма та богослужбових книг живою розмовною мовою. Як послідовний православний ортодокс і традиціоналіст він негативно сприймав ренесансну культуру Заходу, вважаючи її єзуїтською. Зневажливо ставився до античної філософії (Платона, Арістотеля), як непотрібного розумування, що лише затемнює справжню віру.

Його основні богословські погляди:

- відчуженість від світу, сувора аскеза, апофеоз особистого аскетизму задля поєднання з Богом;

- Божественна істина може бути пізнана лише завдяки “чистому спогляданню” та “містичному екстазу”;

- в людині точиться постійна боротьба душі і тіла; душа – творіння Боже, добро й вищі ідеали; тіло – “от землі земля”;

- матеріальний світ є лише тінню духовного; тому важливіша духовна, внутрішня краса, що постійно вдосконалюється до ідеалу (злиття з духовним абсолютом), а не зовнішня гармонія і симетрія матеріальних речей та мистецтв; найвищу цінність становить небесний світ, а земний – є примарним і суєтним;

- докази Бога зайві, посередництво для спілкування з Богом також зайве (церковна ієрархія, культова обрядовість);

- народні звичаї, що є поганством, у культовій практиці неприпустимі (вертепи, коляди, щедрий вечір, гаївки, купальське свято);

- заперечення церковного майна, пропаганда “нищетолюбия” та простоти;

- ідея соборноправності та принципу суспільних відносин первісних християн як ідеального зразка.

Вишенський визначає Бога як творця всього сущого, вищу волю, що їй усе в світі підпорядковане, вічне самочинне начало, невичерпний розум, абсолютну й найвищу істину. Матеріальна діяльність можлива лише завдяки Божій волі, без якої вона мертва.

Людина має спрямуватися не на “зовнішнє” (мирське, книжно-наукове), а на внутрішнє (вічне, божественне) пізнання. “Мудрствование плотское” є смерть. “Правди таїнство” осягається містичним осяянням душі, а не людським розумом. Щастя, на думку Вишенського, полягає у досягненні духовного ідеалу шляхом перемоги Духа над тілом на основі свободи волі. Побудоване ж тільки на людських розумуваннях знання нічого не варте. Вишенський засуджував і народні звичаї – коляди, “щедрий вечір”, “пироги й яйця надгробні”, “танці й скоки”. Все це веде до “дияволского позорища”.

Вся богословська система Вишенського будувалася на ранньохристиянському традиціоналізмі та частково (досить спрощено) – на ідеях ісихазму. Це був шлях збереження православ’я за допомогою замкнутості й консервації, що наприкінці XVI ст. було вже абсолютно нереальним. Релігійні погляди Вишенського, що базувалися на буквалістичному тлумаченні Святого Письма, виглядали давно минулим днем богослов’я навіть у Східній Церкві.

Вишенський певною мірою відображав релігійні погляди частини української людності, його ідеї набули поширення в Україні. Вони були такою ж реальною ознакою духовного життя й ментальності українства, як і інші церковно-релігійні течії.

На першому етапі свого розвитку (до початку 1590-х років) Острозький гурток виробив “філософсько-філологічну концепцію”, згідно з якою церковнослов’янська мова визнавалася запорукою чистоти віри та засобом комунікації у всьому православному ареалі. Були створені певні правила правопису, намагалися добитися повної відповідності слова й змісту. Єдність слова й мудрості, Логоса й Софії, яку обстоював ще Максим Грек, піднімала богословські праці острозьких діячів на якісно новий рівень, збагачувала мислення й мову читачів.

Острозькі книжники спрямували свою діяльність на відновлення православних джерел своєї віри. Центральною була проблема обґрунтування догмата про Святу Трійцю у православному дусі та спростування католицького вчення про “філіокве”. В цих питання острозькі діячі спиралися на твори східної патристики та праці Максима Грека.

Василь Суразький, зокрема у книзі “О единой истинной православной вере” (Острог, 1588), писав: “Три бо един Бог, равни и совокуплени божеством, соединени разделителне и разделени соединительне... Исходит убо дух святый от отца”. Посилаючись на Іоанна Дамаскіна , Василь Суразький проводить аналогію між Трійцею й сонцем: як не можна відокремити промінь від світла сонця, так Син і Дух Святий нерозривні з Отцем, і всі вони один з одним.

Він послідовно заперечував усі можливі якості Бога, що йому приписували, доводив, що Бог – всемогутній творець усього видимого й невидимого, тілесного й безтілесного; існує вічно, нерухомий і неосяжний, вище від слова й розуму, істоти або буття, охоплює й наповнює собою все.

Василь Суразький, спираючись на вчення східних отців Церкви, послідовно вказує на докорінну відмінність земного й небесного, видимого й невидимого світів, трансцендентного, абсолютного, вічного, неосяжного Бога й земної смертної людини.

Важливим засобом пізнання Божества й наближення до Бога острозькі вчені вважали уважне читання Біблії – не тілесне (обґрунтування її істин світськими науками), а духовне (емоційне сприйняття Святого Письма). Острозькі діячі орієнтувалися також на відродження ранньохристиянського та афонського аскетизму. Вони дотримувалися думки про обов’язок кожної людини намагатися розвинути закладені в неї Богом здібності й тим послужити Богові й своєму народові – тобто захистити свою віру й народ від чужинного. Ця думка набула особливого розвитку в антиунійній літературі острозьких діячів після 1596 р.