Лекція 2. Книгарство. Перекладна література. Початки друкарства. Острозька Біблія.

У давні часи українські книги писали на спеціально виготовлених для цієї справи шкірах – білих, вигладжених, що звалися пергамен (перкомен). Здебільшого використовували шкіри телят. Спочатку пергамен був привізним (найімовірніше з Греції). В ХІІІ – XIV ст. бачимо дещо грубіший, але також вигладжений пергамен місцевого виробництва. Пурпурового візантійського пергамену в Україні не зустрічається. Але пергамен був дуже коштовним матеріалом, тому йшли пошуки іншого.

У XIV ст. вперше з’являється папір. Хоча папір теж не був матеріалом особливо дешевим, але значно дешевшим ніж пергамен, він швидко витіснив конкурента. З появою паперу пергамен продовжували вживати тільки в особливо парадних випадках. Так, Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.) все виписане на пергаменті, хоча вже панував папір.

Спочатку в Україні був лише привізний німецький папір. Значно пізніше з’явився британський папір, але в Україні слабко розповсюджений. Виробництво власного паперу почалося в Галичині в першій половині XVI ст., на Волині в кінці XVI ст., а для друкарні Києво-Печерської Лаври – на початку XVII ст. Єлисей Плетенецький заложив “паперню в Радимилі коштом немалим”. На рубежі XVII – XVIII ст. заведено паперню в Чернігові при архієпископській кафедрі.

Писали, як і греки, очеретяними паличками, принаймні їх зображення намальоване в Острозькому Євангелії. Але вже в давні часи почали вживати гусяче перо, рідше пір’я інших птахів. Переписувач мав при собі ножика, щоб підчищати помилки, хоча для цього вживали також і пемзу або змивали помилково написану літеру губкою. Для заголовків і початкових літер часто вживали кольорових атраментів, найбільше цинобру, яку привозили з Візантії. Крім червоної фарби досить часто використовували зелену (жовту чи синю вживали дуже рідко). Справжнім золотом писали зовсім рідко (Острозьке Євангеліє, Ізборник Святослава).

Найбільшою популярністю користувалися церковно службові книги, і особливо Євангеліє. Переписування Біблії вважалося рятівничою для душі справою, ознакою особливої релігійності й поваги до Церкви.

З найвідоміших на сьогодні рукописів біблійних і церковно службових текстів XV – кінця XVI ст. можна назвати такі:

• Лавришівське Євангеліє, датується 1329 р. Писане на пергамені (374 арк.), воно містить канонічні тексти чотирьох євангельських книг.

• П’ятикнижіє Мойсея, переписане 1514 р. з надзвичайно давнього оригіналу за наказом митрополита Іосифа (Солтана) його дяком Федором у митрополичому домі.

• Пролог, переписаний ченцем Макарієм у Луцьку та Дубно (404 арк.) 1530 р. датується.

• Євангеліє між 1539-1568 рр. чернець Арсеній в Дубенському монастирі переписав.

У цілому ж за XV – XVI ст. збереглося досить багато рукописів Святого Письма, церковнослужбових та інших релігійних книг. Відомо 20 українських списків таких книг, датованих другою половиною XV ст., і близько 90 рукописів – XVI ст.

Основною причиною появи в Україні численних перекладів Святого Письма була потреба мати його текст загальнодоступною, зрозумілою мовою. Видана значна кількість таких перекладів та їхніх списків, які створювалися одночасно в різних місцях різними людьми й за різних обставин.

Перші спроби мовної модернізації текстів Святого Письма мали вияв у значній кількості Учительних Євангелій XVI ст. Переписування їх відбувалося паралельно з друком (близько десяти видань, починаючи з 1563 року).

Учительне Євангеліє є перекладом візантійського тлумачного Євангелія. Авторами канонічного грецького тексту Євангелія Учительного називають різних патріархів: Іоанна ІХ Агапіта (1111 - 1134), Германа ІІ (1222 - 1240), Іоанна ХІІІ Глікіса, Іоанна XIV Каліки (1334-1347), Філофея Коккіна (1353-1354). Сучасні дослідники датують текст ХІІ ст. й атрибутують його Іоанну ІХ Агапіту або комусь з його оточення. Слов’янський переклад здійснений у 1343 р. чи 1407 р. (перша дата вважається вірогіднішою) за часів патріархів Каліста і Філофея. На Русі збірник став широко відомий за часів митрополита Кипріана. У XVI ст. Учительне Євангеліє поширювалося у численних списках в Україні, а в 1569 р. видруковане Іваном Федоровим у білоруському містечку Заблудові. Після тексту кожного денного Євангелія тут подається його спрощене пояснення та тлумачення.

Перші друковані видання Учительного Євангелія, поширювані в Україні, вийшли у 1569 р. (Заблудів) та 1595 р. (Вільно). На думку О.Лотоцького, ці книги (як і рукописні списки) виконували релігійно-просвітницьку функцію, давали широкому загалу вірних справжні знання Закону Божого, звільняючи від пересудів, забобонів та перекручень, очищуючи християнський світогляд.

На думку ж сучасного російського дослідники М.В.Дмитрієва, рукописні українські Учительні Євангелія останньої чверті XVI – початку XVII ст. дуже відрізнялися від канонічних текстів Константинопольських патріархів (Каліста та Філофея). І.Франко бачив у цьому прямий вплив на українське православне духовенство реформаційної пропаганди. Такі книги призначалися головним чином для домашнього читання. Дослідження Я.Янова показали, що розглянуті ним рукописи містять значні запозичення з кальвіністичної “Постиллі” М.Рея (видана у Кракові – 1557, 1560, 1566).

Найвідомішим і високоцінним україномовним перекладом Євангелія є Пересопницьке (1556-1561 рр.). Переклад чотирьох Євангелій здійснив архімандрит пересопницького Пречистенського монастиря (с. Пересипниця Рівненського району на Волині) ієромонах Григорій. Праця над перекладом розпочалася 15 серпня 1556 р. в Заславському Свято-Троїцькому Дворецькому монастирі на кошти княгині Анастасії (Параскеви) Юріївни Гольшанської, доньки князя Козьми Заславського, а закінчилося 29 серпня 1561 р. в пересопницькому Пречистенському монастирі (заснований князями Чарторийськими) при церкві Різдва Богородиці.

Існувала думка І.Каманіна, нібито книга є пізнішою підробкою, однак вона не підтвердилася. Не підтвердилася в наш час і думка про вплив “чеських братів” на текст перекладу. Тепер панує думка, що в основі перекладу лежали церковнослоав’янські і, можливо, польські тексти. На сьогодні Пересопницьке Євангеліє є достатньо відоме (збереглося в оригіналі) і докладно вивчене. Рукопис виготовлений на доброму пергаменті. 482 аркуші рукопису спалітуровані в дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Склад рукопису: передмова Феофілакта Болгарського, покажчик євангельських читань, чотири Євангелія із покажчиком основних частин кожного (попереду) і післямовою із вказівкою читань за місяцями, починаючи з вересня. На відміну від східнослов’янських Євангелій, текст поділяється не лише на зачала, а й на глави. На початку кожної глави подані сумарії. Дослідження філологів свідчать, що мова рукопису – давньоукраїнська літературно-писемна. Як вважають, Євангеліє використовувалося під час відправ у монастирі – тут є відповідні помітки для читання на відправах. Пересопницьке Євангеліє вважається національною святинею, на якій мають приносити присягу президенти України.

Інші україномовні тексти церковно-службових книг: Крехівський Апостол – рукописна книга, яка збереглася до наших днів. Автор рукопису залишається не встановленим. Встановлено, що палітурка Крехівського Апостола зроблена у 1581 р., а текст і примітки до нього написані раніше, бо постраждали при обрізуванні й палітуруванні. За філігранями рукопис датується 1560-1570-ми роками.

Євангеліє в перекладі Василя Тяпинського 1570 р. Переклад здійснений на підставі Нового Заповіту, виданого Симоном Будним. Текст поданий паралельно церковнослов’янською та народною (“простою”) мовами. Він є набірний, однак завершити друк книги не вдалося. Неповний її текст з рукописною передмовою зберігся лише у двох примірниках.

Новий Завіт в перекладі волинського шляхтича Валентина Негалевського 1581 р. (м. Хорошів), зроблений на підставі польського тексту, виданого у 1577 р. лідером “братів польських” Мартіном Чеховицем. Новий Завіт Негалевського зберігся в оригіналі.

Поява друкованої книги стала великим здобутком людства. Вона значно розширювала коло читачів і незрівнянно інтенсивніше, ніж рукописи, виконувала культурну, виховну та навчальну функції. Окрім того, друкована книга уніфікувала канонічні тексти. Насамперед це були видання Святого Письма, церковно службових книг, творів отців Церкви, полемічної та іншої релігійної літератури.

Друк Біблії німецьким винахідником Іоганном Гутенбергом у Майнці в 40-х роках XV ст. дав поштовх для розвитку друкарства. Друкарні почали виникати по всій Європі. Це було дешевше й швидше ніж рукописання. Слов’янськими мовами вперше почали друк чехи у 1468 р. Другою мовою друкарства стала українська мова, книги якою з’явилися з 1491 р.

Щодо перших, слід згадати друки кінця XV ст., які відбили вплив української мови та виготовлялися для українських замовників у краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Відомо чотири його видання, два з яких датовані 1491 р.: “Тріодь пісна”, “Тріодь цвітна”, “Часослов” й “Октоїх”. Вважається, що оригінали видань Фіоля (за мовними ознаками) мали українське походження, ймовірно, українцями були помічники друкаря, як і замовники книг.

Обидві “Тріоді” Фіоля відображають вимогу Єрусалимського статуту й містять правку XIV ст. болгарських монахів-книжників на Афоні й у Болгарії за патріарха Євфимія Тирновського. “Октоїх” надруковано з рукопису українського походження, а “Часослов” – за українським списком з російського протографа. Гравюра розп’яття могла мати джерелом прикарпатську ікону. Книги Швайпольта Фіоля ще довго “ходили” по Україні і високо цінувалися. Але в Кракові друк православних книг був перерваний забороною краківського біскупа вже після перших видань, коли Фіоля звинуватили в єретицтві та судили в 1492 р.

Найбільшого значення й поширення в Україні набули видання доктора медицини та вільних наук і білоруського першодрукаря Франциска Скорини. 6 серпня 1517 р. у Празі вийшов Псалтир Скорини. У передмові до книги видавець зазначав, що видав її “руськими словами, а словенською мовою...” На берегах книги Скорина давав роз’яснення незрозумілих слів і термінів. У 1517-1519 р. в Празі Скорина видрукував цілий ряд книг Біблії – всього 22 книги у 19 випусках під загальною назвою “Бібліа Руска”.

Ця Біблія складалася лише з книг Ветхого Завіту й то не всіх. У 1517 р. вийшли Іов, Притчи Сірах, у 1518 р. – Еклезіаст, Пісня Пісень, Премудрість Саломона, Царства, Ісус Навін, у 1519 р. – Юдіф, Судів, Мойсеєві книги, Руф, Есфір, Плач Єремії, Пророцтва Даниїла. Переклади здійснені Скориною з чеської Біблії 1480 р. (а також 1508 р.). В цілому “Бібліа Руска” мала близько 2389 сторінок. Мова її була в основному церковнослов’янською, але з численними вкрапленнями білорусизмів, українізмів, чеських та польських слів.

Надалі друкар переїхав до Вільно. У Вільно в 1525 р. Скорина видав “Апостол”, а перед цим (1523) – “Малу подорожну книжку” (Псалтир, Часослов, 17 акафістів та канонів, “Шестодневець” із службами на дні тижня, святці з пасхалією).

Певного поширення в Україні набули також релігійні видання Берестейської кальвіністської друкарні князя Миколи Радзівіла Чорного. Тут у 1563 р. побачив світ польський переклад Біблії. Безперечно, поширювалися в Україні й московські (Апостол 1564 р., два Часовники 1565 р., видані спільно з Петром Мстиславцем) та заблудівські (Євангеліє Учительне 1569 р., видане з П.Мстиславцем, Пластир з Часословом 1570 р.) видання Івана Федорова.

Друкарство стало розповсюджуватися по Україні. Так у першій половині XVI ст. відомі друкарні в Заблудові (фундатор Г. Ходкевич), Несвіжі, Могильові, Кутеїні, Буйничах, Супраслі, Львові та Острозі. В половині XVI ст. відомі друкарні Михайла Сльозки (у Львові), Сірятині (фундатор єп. Гедеон Балабан), Угорцях, Уніві, Перемишлі, Дермані, Почаєві, Рохманові, Четвертині, Луцьку, Кременці, Житомирі тощо. У Києві функціонувало три друкарні, а також у Фастові, Бердичеві, Чернігові. Також відомо, що Львівська братська друкарня у 1591-1622 рр. видала 13 книг, Острозька (у 1575-1595) – 18 книг, Київська – 40 книг, Чернігівська – 50 книг. Це свідчить про поширення друкарства в кінці XVI ст. Більшість друкарень були створені на кошти українських меценатів. Найбільш відомий з них – віленський каштелян Г. Ходкевич (друкарня у Заблудові 1568-1570 рр.), Василь-Костянтин Острозький (Острозька друкарня 1575-1612 рр.), брати Кузьма та Лукаш Мамоничі (Віленська друкарня 1575-1622 рр.). Відомі нам і приватні друкарні Андрія Скульського, Михайла Сльозки, Семена Корунки, Сачка Сідлера, Памви Беринди та братські друкарні.

Найбільш відомим видавцем кінця XVI ст., проте не першим, як це нам нав’язує московська офіційна історіографія, був диякон Іван Федоров (Федорович), котрий після заснування друкарні в Москві (1564 р.) тікає в наслідок переслідувань з боку московського царя і церкви. Разом зі своїм співробітником Петром Мстиславцем і за підтримки Григорія Ходкевича він засновує друкарню в Заблудові у 1568 р., де видав Учительне Євангеліє (1569 р.) та Псалтир з Часословом (у березні 1570 р.). Але смерть Григорія Ходкевича зашкодила подальшій співпраці. Надалі Іван Федоров засновує друкарню у Львові у лютому 1573 р. Тут був виданий львівський Апостол (1574 р.), але надалі брак коштів змусив закласти друкарню лихварю Ізраїлю Якубовичу. Тільки у 1589 р. Львівське братство викупило цю друкарню і продовжило її функціонування.

Тим часом, сам Іван Федоров пішов на службу до князя Костянтина Острозького, де у 1575 р. був заклопотаний справами друкарні в Острозі. Тут його головним співробітником стає заблудівський маляр Гринь Іванович, разом з яким він видрукував Острозьку Біблію. Іван Федоров помер 5 грудня 1583 р., але його співробітники продовжили справу: Петро Мстиславець видрукував у Вільно Четвероєвангеліє (1575), Псалтир (1576), Часословець (1576), а Гринь Іванович фундував друкарні у Стретині та Львові. Віленська друкарня Мамоничів у 1622 р. перейшла у власність Віленського Свято-Духівського братства.

Проте слід зупинитися на українських виданнях православної літератури. Слід зазначити, що переважали тут церковно-релігійні видання, початковим етапом тут є праця Івана Федорова. Він видав ряд відповідних (відомих на сьогодні) книг: “Апостол” (Львів, 25 лютого 1573 – 15 лютого 1574, 246 с.), “Книга Новаго Завета в неиже на преди псалми” (Острог, 1580, 490 с.). Новизною цього видання було поєднання в одній книзі вітхозавітного Псалтиря й Нового Заповіту, тощо.

Найбільш відомим друкованим перекладним виданням кінця XVI ст. є Острозька Біблія. Найбільшою прогалиною в українському православному житті була відсутність повної Біблії з добрих текстів. На Церкву нападали римо-католики, нападали й різні реформісти, доказуючи свою науку прикладами з Біблії. Перевірити їх правдивість чи неправдивість українці частенько не могли з тієї причини, що повної Біблії не мали (правда, такої Біблії не мав тоді ані один з інших православних народів).

Думка видати повну Біблію давно постала в князя Костянтина Острозького, бо потреба в ній була пекуча. Рукописні книжки були не однакової вартості, а часто з великими помилками, на що в’їдливо вказували противники в релігійній полеміці. Отож треба було подбати не тільки про повну Біблію, але й про те, щоб сам текст цієї Біблії був авторитетний.

Для цієї роботи в Острозі було зібрано цілий гурток богословів та знавців мов. Серед них були Герасим Смотрицький, грек Діонісій Палеолог-Раллі, грек Євстахій Нафанаїл Критський, Іван Федоров та інші. Найперше треба було роздобути добрий текст Біблії.

Почали збирання добрих списків біблійних книг. Збирали не тільки рукописи церковнослов’янські, але й польські, чеські та інші. Велику надію покладали на московський список з Біблії1499 р., бо з Москви переказали, ніби це переклад з грецької мови ще з часів Володимира Великого, зроблений більше 500 років тому (що є сумнівним). Князь Острозький вживає різноманітних способів добути з Москви бажану книгу. І тільки по довгих трудах цар Іван IV Грозний прислав до Острога давно бажаного рукописа, списаного з так званої Геннадієвої Біблії 1499 р.

Почався другий етап в підготовці до видання Біблії. Швидко з’ясувалося, що зібрати які-небудь рукописи для повної Біблії – це ще не все, головне – зібрати добрі рукописи. Тепер князь Острозький кидається в протилежний бік за потрібними рукописами - шле своїх посланців до південних слов’ян (болгар та сербів), до греків.

Комісія працювала кілька років. Працювала науковими методами, які тоді використовувала західна богословська наука. На початку було вирішено головне питання: який саме текст взяти за джерело – чи єврейський, чи грецький 72 толковників. Вибрали давній грецький список 72 перекладачів (Септуагінта), який привіз з Риму Діонісій Палеолог-Раллі.

Однак перекладачі все ж досить детально слідували Геннадієвій Біблії, перекладеній з латинської Вульгати, тому виникли розбіжності в назвах та нумерації книг з грецькою Септуагінтою. Окремо з чеського варіанту була перекладена відсутня в інших третя книга Маккавіїв. Джерелом Книги Есфір став переклад Максима Грека, а в тексті Пісні Пісень використано тлумачний переклад ХІІ ст. з Геннадієвої Біблії. Всі запозичення звірялися і виправлялися за Септуагінтою (іноді – за Вульгатою).

Аналіз мови Острозької Біблії показує, що мова ця в різних біблійних книжках не однакова, а це свідчить, що Біблію складено із списків різного віку й різних земель; навіть правопис та наголос не однакові в різних книгах цієї Біблії. Слід добре знати, що острозькі редактори Біблії не шкодували своїх сил, щоб вибрати найкращі списки, але з того, що мали. Вони їх сильно виправляли, але надати всій Біблії одноцільного характеру так і не змогли. Багато списків було південнослов’янських, що й видно з мови та з правопису, які часто лишалися невиправленими.

По довгій і тяжкій праці нарешті 12 серпня 1581 р. Острозька Біблія вийшла друком у світ. Першим друком Біблію було закінчено ще 12 липня 1580 р., але в світ не випущено, бо треба було виправити й передрукувати деякі сторінки. Таким чином, постало ніби два видання цієї Біблії. Сам факт виходу повної друкованої Біблії служив піднесенню престижу старослов’янської мови, гідної вислову нею слова Божого, зміцненню самосвідомості православних слов’ян.

Острозьку Біблію видруковано церковнослоав’янською мовою, хоч тоді, як знаємо, серед українського народу був певний рух за переклад Св. Письма на живу мову. Правда, друкар-московитин поставив скрізь у Біблії 1581 р. московські наголоси; але є там і наголоси українські – може, рештки невиправленого або їх внесли українці-складачі, помічники друкаря Івана Федорова.

Костянтин Острозький не пошкодував видатків на видання. Друкар Іван Федоров зі своїми українськими помічниками доклав усіх заходів, щоб видрукувати Біблію з технічної сторони якнайкраще. Виготовлено окремі черенки – дрібненькі, але дуже чіткі, і ними складено книгу, поділивши її на 5 частин – разом 628 листків великого розміру. Прикрас у книзі мало, певне, через її величний зміст. Подібних видань убоге кирилівське друкарство тоді ще не знало.

Згодом текст Біблії став канонічним церковним текстом. Спричинилася до цього Російська Церква. Острозьку Біблію з заслуженою пошаною прийняли всі слов’янські церкви, так що скоро цієї книжки й дістати не було де. Значно пізніше, десь по 1660 р., задумали видрукувати повну Біблію й у Москві. Так вийшла в світ московська Біблія 1663 р., що звичайно зветься “первопечатной” (але назва не відповідає дійсності, бо першодрукованою слід називати тільки Біблію Острозьку).

Петро І в 1712 р. наказав виправити Біблію 1663 р. на основі грецького тексту; виправлення доручено українцю єпископу Феофілакту (Лопатинському), що 7 років пильно працював над Біблією і дуже добре її виправив. Петро І помер, і Біблію на жаль не видрукували. З різних причин пізніше виправлень Лопатинського не приймали і без кінця їх перевіряли. Довгі роки тяглася ця справа. Цариця Єлизавета наказала двом українцям – ієромонахам, професорам Київської академії Варламові (Лащевському) та Гедеонові (Слонимському) негайно приїхати до Петербурга й закінчити справу виправлення Біблії.

Нові правники прибули до північної столиці і 14 серпня 1747 р. приступили до праці. Чотири роки пильно виправляли вони Біблію 1663 р. (тобто Острозьку 1581 р.) і багато зробили; їхні правки переглядав Синод і частину не прийняв. Так постала так звана Єлизаветинська Біблія, що вийшла з друку 18 грудня 1751 р. Текст Єлизаветинської Біблії 1751 р. став у нас усталеним, канонічним текстом – його передруковують незмінно і у ХХ ст.