Лекція 2. Галицька митрополія. Боротьба за митрополичу кафедру при Великому князі Литовському Ольгерді.

Від’їзд з Києва митрополитів підштовхнув українців шукати собі окремого митрополита. Старання у цій справі проявили галицькі князі, які почали все більше відчувати тиск з боку католиків, не отримуючи пастирського окормлення від митрополита з Москви. Князь Юрій Львович за не зовсім ясних обставин добився утворення окремої Галицької митрополії. Причини цього ми знаходимо у розриві зв’язків між північчю та півднем Русі, які вже почали свій окремий шлях. І в той же час для українського народу, який само усвідомився на Галичині, Поділлі, Подніпрв’ї, потрібен був митрополит, який уособлював винятковість народу. Так за часів імператора Андроніка Палеолога було поставлено першого Галицького митрополита Ніфонта (1303-1305). Митрополія значилась у каталозі архієрейських кафедр Константинопольської патріархії на 81 місці (а Київ – на 72 місці).

Після його смерті, галицький князь Юрій Львович послав до Царгороду нового кандидата на митрополію – ігумена Ратенського Петра. Того ж 1305 р. до Константинополя прибув кандидат на Київську митрополію з півночі – ігумен Геронтій. Тоді ж і було відновлено єдність митрополії – Петро був призначений “митрополитом Київським і всієї Русі”. Але прибувши на Русь, Петро поїхав на північ, викликавши нові негаразди в Україні. Клопотання галицьких князів до Константинополя довго не мали результатів.

В актах Константинопольської патріархії згадується під 1331 р. “наречений митрополит Галицький Гавриїл” (засідання Константинопольського Синоду при патріарху Іоанну Калікі). Про нього нічого іншого не відомо. Його наступником можна вважати митрополита Федора (бл. 1347р.), якому патронував Любарт Гедемінович. Тоді ж у січні 1347 р. Собор в Константинополі вигнав патріарха-варлааміта Іоана XIV. До нового патріарха Ісидора прибули посланці з Москви зі значними пожертвами на Константинопольський Софійський собор і переконали його у необхідності скасування Галицької митрополії. У серпні 1347 р. Константинопольський Собор скасував Галицьку митрополію. У відповідній Патріаршій грамоті (можна прочитати у митр. Макарія., Т. 4, - Прилож. 5) можна знайти перелік єпархій цієї митрополії: 1) Галицька, 2) Володимирська, 3) Холмська, 4) Перемиська, 5) Луцька, 6) Турівська.

Питання про окремого Галицького митрополита піднімається у 1370 р. за ініціативи польського короля Казимира, котрий не бажав, щоб Галичиною керував митрополит з Москви чи з Литви. Так у 1371 р. у Константинополі було висвячено Галицького митрополита Антонія (1371-1391), а митрополію склали Перемиська, Холмська, Турівська і Володимирська єпархії. Але значимість її для Галичини була невеликою. В основі політики Казимира була колонізація земель та насадження католицизму. Тому після смерті Антонія, ані поляки, ані Константинополь нікого не поставили на кафедру.

У другій половині ХІІІ ст. на кордоні Східної Європи постає нова держава – Велике князівство Литовсько-Руське. Войовничі племена литовців під проводом князів Вітеня (1276-1315) та Гедиміна (1315-1341) починають розширення своєї території за рахунок українських та білоруських земель. Литовський князь Ольгерд Гедимінович (1341-1377) приєднав до Литви Київщину, Чернігівщину та Сіверщину, і таким чином відродив державність на українських землях. Литовці сприйняли мову, культуру, закони та звичаї Київської Русі та все більше об’єднувались з українцями. Український вплив на литовців у цей час був надзвичайно сильним. Тому не дивно, що Ольгерд охрестився і одружився з тверською княжною Юліаною Олександрівною, а з цим почав дбати про Православну Церкву у своїй державі.

Є певні припущення, що Литовська митрополія була відокремлена ще за Гедиміна. Близько 1316-1317 років у Константинопольському Каталозі імператора Андроніка Палеолога вказано “митрополію Литовську” (але не відомо і’мя митрополита). У джерелах ще згадуються митрополити Петро (помер 1326р.), Феофіл (присутній на Соборі 1329р.), Феогност (близько 1330р. у Волинському літописі, помер 1352р.), що може свідчити про зацікавлення литовських князів у окремій митрополії. Їхні домагання вірогідно були вдалими. Це звичайно укріплювало Православну Церкву в Україні та Литві.

У 1352 році у Києві з’являється митрополит Феодорит, котрий отримав висвяту від болгарського (терновського) патріарха Феодосія ІІ. Це було прямим порушенням канонів у царині втручання у внутрішні справи іншої Церкви. Тому на вимогу Константинополя князь Ольгерд усунув його. Але він не звертав з курсу на утворення окремої митрополії.

1354 року до Константинополя прибувають два кандидати на митрополію – єпископ Володимирський Олексій (від Москви) та чернець Роман (від Ольгерда). Константинопольська патріархія була поставлена у скрутне положення – задовольнити і Литву і Москву. Коли кандидати прибули вдруге у 1355 році, то Олексія було поставлено “митрополитом Київським і всієї Русі”, а Романа – “митрополитом Литовським” (з правом на Волинь). Роман (1354-1361) обустроїв кафедру у столиці Литви – Новогрудку і оформляв єпархії: 1) Полоцька, 2) Турівська, 3) Луцька, 4) Володимирська, 5) Холмська, 6) Перемиська, 7) Галицька.

Митрополит Роман таким положенням був не задоволений. Тому зайняв Київ і почав поширювати свою юрисдикцію на інші українські єпархії. Коли ж до Києва у 1359р. прибув митрополит Олексій, то Ольгерд ув’язнив його, як порушника церковної юрисдикції. Про конфлікт на Русі стало відомо в Константинополі. І в 1361р. до Києва прибуває сакеларій Софійського собору диякон Юрій для розгляду скарг на Ольгерда і митрополита Романа. Проте суду не відбулося. Роман помер на межі 1361-1362 років.

Після цього Ольгерд з новими силами включається у боротьбу за окремого митрополита для Литви. Його листування з Константинополем розкриває обґрунтування необхідності окремого митрополита. Ольгерд підкреслює, що митрополит Олексій переймається тільки народом і політикою Москви, до Києва не приїздить, на Литву не з’являється. Тому, литовський князь, наслідуючи аргументацію польського короля Казимира, погрожуючи наступом католицтва, вимагає окремого митрополита, його кандидат чернець Кипріян. Патріарх Філофей висвячує Кипріяна у митрополити Київські для Литовської держави, з умовою, що він займе об’єднану митрополію після смерті Олексія.

Коли ж митрополит Олексій помер 12 лютого 1378 року, Кипріян вирушив до Москви, в яку його не пустили. У московського князя Дмитрія Івановича Донського був свій кандидат у митрополити – Спаський архімандрит Михаїл (в літописах - Мітяй), який був духівником князя. Мітяй був відправлений на чолі посольства до Константинополя на посвячення. До того ж, з’явились чутки, що його благословив сам Олексій. Це заперечується посланням Кипріяна (від 23 червня 1378р.), в якому ретельно обґрунтовується протизаконність такого вчинку (а про це Олексій без сумніву знав) – передачі влади без затвердження Собором і патріархом. Тому слід вважати це самочинним втручанням князя Дмитрія у церковні справи, що одразу викликало обурення у середовищі єпископів та ігуменів. Особливо протестував суздальський єпископ Діонісій, який окольним шляхом вирушив до Константинополя “шукати правду”.

Коли московське посольство плило Чорним морем у вересні 1379 року Мітяй раптово помер. (Ніконовський літопис повідомляє, що він був задавлений, бо його не хотіли допускати в митрополити ні єпископи, ні ченці). Серед духовних осіб посольства було обрано нового кандидата – архімандрита Пімена з Переяславського Успенського Горицького монастиря. У червні 1380 року Пімен був поставлений у “митрополита Київського та Великої Русі”. Таким чином, Кипріян мав залишатися у Києві, що йому і підтвердив патріарх Ніл, коли той прибув до нього.

Ситуація змінилася з волі князя Дмитрія Донського, який не бажав бачити Пімена. Він викликав з Києва Кипріяна, котрий прибув до Москви у травні 1381 року. Пімен же був заарештований у Коломні. Але перемога Купріяна була недовга. У серпні 1382 р. митрополит втік з Москви під час наступу хана Тохтамиша і засів у Твері. Навала Тохтамиша закінчилася без зміни влади. Але Дмитрій Донський прогнав Кипріяна, повернувши Пімена (1382-1389). В той же час в 1383 р. на Русі з’являється третій митрополит – патріарх висвятив Діонісія Суздальського. На зворотному шляху він заїхав до Києва, де був ув’язнений князем Володимиром Ольгердовичем. Тут він і помер 15 грудня 1385 року. Після цього Пімен і Кипріян почали просити Константинополь розрішити їхню тяжбу. Собор 1385 року залишив Пімен у Москві, а Кипріяну призначив у Київ з Литвою. Проте знадобився другий Собор 1389 року, щоб заспокоїти ситуацію в Київській митрополії. Пімен помер 11 вересня 1389 року на шляху до Собору поблизу Константинополя. Собор осудив Пімена і передав всю митрополію Кипріяну (1389-16 вересня 1406).