Лекція 2. Обласні церковні Собори 80-х років XVI ст..

За весь час існування УПЦ знайшовся лише один Константинопольський патріарх Єремія ІІ, який відвідав Київську митрополію з часу її заснування. Щоправда це було не з його волі. Головною метою подорожі Єремії ІІ на північ була поїздка до Москви, куди він рушив за милостинею для відновлення пограбованої патріархії у Стамбулі. У Москві він перебував майже рік з 3 липня 1588 р. по червень 1589 р. Єремія ІІ привіз до Москви спільне рішення східних патріархів про погодження з канонічністю створення Московського патріархату. Він був причетний до поставлення 23 січня 1589 р. Московського патріарха Іова. Пробувши в Москві ще певний час він повертався до дому.

Але влітку 1589 р., на прохання львівських братчиків, Єремія ІІ зупинився в Литві для розгляду негайних питань. За його участю відбулося кілька засідань єпископського собору УПЦ в містах Вільно, Бересті, Тернополі та Супрасльському монастирі. І.Власовський рахує їх як окремі собори Київської митрополії, на яких константинопольський патріарх Єремія ІІ як Глава УПЦ виявив свою церковно-адміністративно-судову владу у своїй Церкві. Хоча це була не його ініціатива, проте архіпастирську турботу він виявив. За посередництвом К.К.Острозького, Федора та Василя Скуминів-Тишкевичів та інших представників української шляхти до польського короля Стефана Баторія було подане прохання, на яке було видано привілей від 7 липня 1589 р. про судову та адміністративну владу константинопольського патріарха Єремії ІІ над Київською митрополією.

Проте в історичній літературі ці собори не названі митрополичими, тому ряд дослідників не вважають ці засідання соборами. Про це пише В.Ульянівський. Також А.Покровський писав, що липневий собор 1589 р. у Вільно був імпровізований, бо у зв’язку з перебуванням там патріарха зустрічати його прибули митрополит, єпископи, архімандрити, ігумени, протоієреї, священики та миряни. На Віленському соборі 19-22 липня 1589 р. патріарх в першу чергу розглянув питання про ієрархію УПЦ. Для оздоровлення церковного життя було позбавлено священицького сану усіх двоєженців, а також було видане рішення про ієрархію. У патріаршій грамоті від 21 липня 1589 р. було позбавлено влади київського митрополита Оницифора (Дівочку) і погрожувалося церковними карами тим, хто не підкориться рішенням собору. Правда, в історичній літературі зустрічається думка, що Київський митрополит Оницифор (Дівочка) сам залишив кафедру, не будучи її позбавлений. Підставою для такого погляду служить те, що в грамоті польського короля Стефана Баторія від 27 липня 1589 р. до всіх городян польсько-литовської держави нічого не говорилося про позбавлення влади митрополита Оницифора, а тільки про “запустіння кафедри... від митрополита Оницифора”. Але у сучасників (Львівське братство) записано: “Вселенський патріарх отець наш Єремія, будучи у Вільно, митрополита низложив”. Автор “Перестороги” стверджував, що “Святіший патріарх, видячи митрополита Київського Оницифора двоєженця, з престола зложив”. А також, що низложення митрополита було довершене “соборно”, чому й декрет про низложення був підписаний не тільки патріархом Єремією, а й українськими єпископами.

Одночасно було висвячено нового митрополита Київського Михайла (Рогозу) (королівський привілей від 27 липня 1589 р.). Патріарх також прийняв постанову про заборону в межах Київської митрополії адміністративної та літургійної діяльності ієрархів, котрі прибували з інших патріархій без уповноважень від Константинопольського патріарха.

Перебуваючи у Литві патріарх Єремія ІІ отримав багато свідчень про безчинства представників різних патріархатів на території України та Литви, про їхні незаконні дії. В цьому сенсі показовою є справа Супрасльського монастиря. 3-4 серпня 1589 р. відбувся собор у Супрасльському монастирі, на якому був засуджений архімандрит Тимофій Злоба. Як з’ясувалося, 1582 р. до монастиря прибув архієпископ Гавриїл, котрий титулувався “патріархом Першої Юстиніани, Болгарії, Сербії, Молдавії”. Гавриїл не лише служив тут літургії, але й видав на ім’я патронів монастиря (Ходкевичів)грамоту, в якій повідомляв їх, що він по дарованій йому владі благословив архімандрита Тимофія Злобу, настоятеля монастиря, як “чоловіка почотного і святого”, носити святительську митру. Собор за участю патріарха Єремії ІІ розглянув справу архімандрита Тимофія про вбивство людини, яке той вчинив. Тимофій був визнаний злочинцем і винним у вбивстві. Тому і був позбавлений сану.

6 серпня 1589 р. відбувся собор у Бересті за участю патріарха Єремії ІІ, Володимирського, Луцького, Пінського, Холмського та Львівського єпископів. Тут було прийняте рішення про запровадження посади “патріаршого екзарха” в УПЦ. На це місце був обраний луцький єпископ Кирило (Терлецький). Про це були видані дві соборні грамоти, але про розгляд інших питань не повідомлялося.

Наприкінці жовтня – в середині листопада 1589 р. відбувся останній собор за участю Константинопольського патріарха Єремії ІІ, так званий Тернопільсько-Кам’янецький собор. До Тернополя на проводи патріарха додому прибули митрополит Михайло (Рогоза) та п’ять єпископів, які були і в Бересті : Мелетій (Хребтович) Володимирській, Кирило (Терлецький) Луцький, Леонтій (Іляшевич) Пінський, Діонісій (Збируйський) Холмський та Гедеон (Балабан) Львівський. Головною метою собору був розгляд скарг Львівського братства на львівського єпископа Гедеона (Балабана). Це за своєю суттю було проявом судової влади патріарха над єпископом. Але з усього видно, що Єремія підійшов до справи тенденційно, що примушує замислитися про причини такого перебігу подій. Представником Львівського братства на судовому Соборі був учений дидаскал Кирило Транквіліон-Ставровецький, котрий виголосив свою захисну промову грецькою мовою. Соборне рішення було на боці Львівського братства. Собор вирішив проголосити Львівське братство ставропігійним, тобто таким, що не підлягає владі єпархіального владики, а лише владі патріарха або його представника (екзарха). Львівському братству було підтверджено право керувати Онуфріївський монастирем (без втручання єпископа), обирати священиків до своєї церкви та монастиря, усувати недостойних членів, утримувати школу та друкарню, зобов’язання допомагати бідним учням школи та простим братчикам. 13 листопада 1589 р. була видана окружна грамота собору про ці рішення. Тоді ж було затверджено статут Львівського братства, як зразковий для інших.

Проте, ряд дослідників (А.Павлов, В.Ульянівський) стверджують, що не можна кваліфікувати єпископські заходи разом з константинопольським патріархом Єремією ІІ як собори. Вони стверджують, що це була фактично часткова ревізія митрополії, під час якої патріарха супроводжували митрополит та єпископи. Рішення патріарха не були соборними, а лише дисциплінарними, та й приймалися одноосібно, тільки підтверджувалися підписами українських ієрархів задля гарантії їх виконання. Це питання залишається спірним. Але слід зауважити, що канонічно-адміністративна діяльність патріарха Єремії ІІ сприяла відродженню щорічного скликання соборів у 90-х роках XVI ст.