УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА – КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

КИЇВСЬКА ДУХОВНА АКАДЕМІЯ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

КУРС ЛЕКЦІЙ ДЛЯ 2-ГО КУРСУ

СКЛАВ

КАНД. ІСТ. НАУК

СВЯЩ. ОЛЕКСАНДР

КИЇВ

Тема 1. Київська митрополія в Литовсько-Руській державі

сер. XIII – поч. XV ст.

Боротьба литовських князів за самостійну Церкву.

Лекція 1. Відновлення митрополії після татаро-монгольської навали. Переїзд митрополитів на північ.

Останнім митрополитом перед розпадом Київської держави був Йосиф, грек, котрого у 1237 р. до Києва прислав константинопольський патріарх Герман. Що з ним сталося під час падіння Києва у грудні 1240 р. не відомо. Припущення, що він загинув чи від’їхав до Візантії (Нікеї) не мають обґрунтування із-за відсутності будь-яких підтверджень. Продовження руйнівного походу татар Батия повністю розорило державу. Церква занепала. Літописи засвідчили, що 1238 р. було вбито єпископа Володимирського Митрофана, а 1239 р. – єпископа Переяславського Симеона. У 1239 р. татари полонили єпископа Порфірія Чернігівського (невдовзі його відпустили). Джерела подають жахливу картину страт духовенства по всій Русі та пограбування храмів. Але в той же час відомо, що після відходу на Поволжя у 1242 р. монголи не намагались нав’язати свою віру русичам. І навіть не забороняли проповідь християнства як на Русі, так і в Орді, включаючи Сарай – столицю Золотої Орди.

Одразу після утворення Золотої Орди і відходу татар, почалося відтворення сталого життя. В цій ситуації Церква могла розраховувати на допомогу князів, що розуміли її значення для національно-політичного і духовного об’єднання народу. Близько 1241 чи 1242 років з]являється загадкова постать ігумена монастиря Спаса на Берестові під Києвом Петра Акеровича, якого за деякими (в першу чергу - західними) джерелами титулують як “митрополита-архієпископа Руського”. Ряд дослідників (В.Т.Пашуто, М.Чубатий) вважають, що його посадив на кафедру князь Михайло Чернігівський, щоб той допоміг у формуванні антимонгольської коаліції. З цією метою він, начебто, був присутній на Ліонському соборі 1245 року, де розглядалося питання унії та оборони Європи від татарської загрози. Греко-католицькі автори стверджують, що він активно прийняв унію. Хоча для нас це уявляється сумнівним, оскільки аргументація та джерельна база не доводять, що “Петро з Русі” на соборі був саме митрополит Київський. Тим більше, що під 1243 р. Волинський літопис вказує на іншого митрополита Київського – Кирила (1243/1250 - 1280).

Так після падіння Києва ініціативу по відновленню кафедри взяв на себе князь Данило Галицький. Ним був обраний кандидат Кирило, який і був поставлений у Нікеї патріархом Мануїлом ІІ. (Коли дослідники припускають, що митрополит Йосиф врятувався і жив ще певний час, то датою від’їзду до Нікеї вважають 1246 рік). На Русь митрополит Кирило ІІІ повертається біля 1250 р. В цей час Подніпров’я являє собою руїну. Князівств вже не існували, знатні люди і простолюдини розбрелися, ховаючись від татар. На заході ще трималося Галицько-Волинське князівство, але Данило перебував у постійній небезпеці як з заходу так і зі сходу. Певно немає чітких пояснень, але митрополит Кирило ІІІ недовго перебував на цій території. Він відвідав Київ, Чернігів, Рязань та рушив далі на північ. Місцем основного перебування він обрав Велике князівство Володимирське, де у Володимирі-на-Клязьмі і жив більшість часу. Там він у 1273 році провів собор по виправленню духовного життя. Діяння собору відомі як “Правила митрополита Кирила”, вміщують заборони на порушення канонів Церкви у всіх сферах життя, що було викликано занепадом духовності в ті часи. У 1267 р. Митрополит Кирило ІІІ отримує від хана Менгу-Теміра ярлик на управління Церквою та звільнення від низки повинностей.

Відомо також, що він двічі (1274 р. та 1280 р.) відвідав Київ. Помер митрополит у Переяславі-Заліському 9 грудня 1280 р. та похований у Києві в Соборі св. Софії. Таким чином, Кирило по суті підготував перенесення кафедри на північ.

З-за боротьби у Константинополі за владу певний час не звертали уваги на Русь і не присилали нового митрополита. Коли ж там утвердився православний патріарх Йосиф, то у 1283 р. був поставлений Київським митрополитом Максим (1283 - 1305) з греків. Попервах він жив у Києві. У 1284 р. скликав єпископів на Собор, на якому поставив в Рязань єпископа Йосифа. Він здійснив кілька поїздок по митрополії, зокрема, в Рязань, Новгород, Псков, Суздаль, був в Орді. Але, пересвідчившись у непродуктивності перебування в Києві, у занепаді життя, переїхав на північ, де життя відновлювалося швидше і з’явився новий сильний центр – князівство Володимиро-Суздальське. У 1299 р. митрополит Максим переносить кафедру у Володимир-на-Клязьмі (Успенський Собор) разом з адміністрацією та кліросом, залишивши у Києві намісника для управління – протопопа. Надалі Максим бував в Орді, тричі їздив у Грецію. Припустимо, що вирішував там питання про офіційне перенесення кафедри. Так, він був присутній на Соборі 1301 року у Константинополі, де задав 33 питання, отримавши на них відповіді для внутрішнього вживання в Київській митрополії (вміщені у Кормчій книзі). Митрополит Максим спочив 21 грудня 1305 року і був похований у Володимирі.

Така поведінка двох ієрархів призвела до того, що на півдні почали думати про окремого митрополита. Звикнувши бачити митрополита біля себе, сильні галицькі князі почали домагатися для себе окремого митрополита. У 1305 році до Константинополя прибули два кандидати на митрополію – ігумен Геронтій (від тверського князі Михаїла) та ігумен Ратенський Петро (від галицького князя Юрія Львовича).Патріарх Афанасій обрав достойного для всієї Русі і поставив Київським митрополитом Петра (1305 - 1326). Таким чином, намагаючись задовольнити Галицьких князів, що вже мріяли про окрему Галицьку митрополію. Близько 1308 р. Петро прибув до Києва. Але тут не затримався і 1309 р. переїхав у Володимир-на-Клязьмі. Там він був не одразу визнаний усіма. Петро активно втрутився у боротьбу між тверськими та московськими князями за Велике князівство Володимирське. До того ж, проти нього виступили прибічники іншого кандидата – ігумена Геронтія (в першу чергу тверський єпископ Андрій). На вимогу Константинопольського патріарха який отримав скарги та наклепи на митрополита, у Переяславі-Заліському взимку 1310/1311 років відбувся Собор єпископів. Там в Церкві прийшло замирення. За підтримки єпископів, Петро патронував на велике княжіння московського князя Івана І Калиту. Після цього, у 1325 році переніс митрополичу кафедру до Москви у новозбудований Успенський собор. Митрополит Петро помер 21 грудня 1326 року і був похований у Москві.

Наступний Київський митрополит Феогност з греків (1326 - 1353) вже не зупинявся у Києві, а провів весь час у Москві. І лише у 1354 році Константинопольський патріарх формально підтвердив перебування кафедри митрополита у Москві.