Термінологічний словник ключових понять

Політика обов’язкових резервних вимог, політика рефінансування, редисконтування (переврахування, переоблік) векселів, відкритий ринок, операції на відкритому ринку, проведення операцій “прямого” репо, процентна політика центрального банку, процентна політика, “зворотнє” репо, дефіцитний сертифікат.

Інструменти прямої дії – це регулятивні заходи центрального банку, що мають форму обмежень, лімітів, директив.

Інструменти опосередкованої дії – це регулятивні заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхом формування на ринку відповідних умов, які визначають подальшу поведінку суб’єктів ринку.

Нормативні інструменти – це встановленні центральнім банком для банків норми обов’язкових резервів та нормативів, що регламентують капітальну базу банків, ліквідності та ризики в діяльності банків.

Політика обов’язкових резервних вимог – один із класичних інструментів грошово-кредитної політики, за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах.

Політика резервних вимог – це інструмент безпосереднього втручання регулятивного органу у функціонування банківської системи.

Політика НБУ – це регулювання попиту на іноземну валюту і пропозиції національних грошей.

Політика рефінансування – це один із поширених інструментів грошово-кредитної політики, який використовується центральними банками різних країн.

Редисконтування (переврахування, переоблік) векселів – це кредитна операція, яка полягає у придбані центральним банком векселів, що перебувають у портфелях банків, до настання строку платежу за ними зі знижкою (дисконтом) порівняно з номінальною сумою векселів.

Ломбардні кредити – це коли центральні банки надають комерційним банкам, як правило, під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів.

Рефінансування банків(, державних) шляхом проведення операцій “прямого” репо – це купівля центральним банком цінних паперів у банків з одночасним зобов’язанням банків на зворотну купівлю цінних паперів на заздалегідь визначених умовах.

Процентна політика центрального банку – це інструмент грошово-кредитної політики, який є широко відомим і застосовується центральними банками практично всіх розвинених країн.

Рекомендована література:

основна

[1, 8, 10, 13, 17, 22, 23],

додаткова

[18, 19, 23, 28, 39, 40]

Тема 8. Регулювання діяльності державних і

КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

План вивчення теми

1.Функції НБУ у сфері банківського регулювання.

2.Економічні нормативи, їх перелік та порядок розрахунку.

3.Система СAMELS.

4.Системи гарантування банківських депозитів.

Навчальні цілі: оволодіння інструментальними, системними, спеціальними компетенціями та поглибнення, узагальнення та систематизація знань студентів про регулювання діяльності банків.

Завдання та методичні рекомендації до вивчення теми

Регулювання діяльності банків – це важлива функція держави, яку вона виконує з метою забезпечення стабільності банківської системи.

Під регулюванням діяльності банків розуміють насамперед створення відповідної правової бази. По-перше, це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, закон про центральний банк країни, закон про банки і банківську систему). По-друге, це ухвалення відповідними установами, уповноваженими державою, положень, що регламентують функціонування банків, у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив. Вони базуються на чинному законодавстві і конкретизують, роз'яснюють основні положення законів. Законодавчі і нормативні положення визначають такі межі поведінки банків, які сприяють надійному й ефективному функціонуванню банківської системи.

Важливою і специфічною складовою процесу регулювання діяльності банків є нагляд за банками, під яким розуміють насамперед моніторинг процесів, що мають місце у банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме:

• створення нових банків та їхніх установ;

• діяльності банків;

• реорганізації та ліквідації банків.

Важливим призначенням банків є збереження грошових заощаджень суспільства та суб’єктів економічної діяльності. Банки — це довірчі установи, тобто в основі їхньої діяльності лежить довіра до них з боку суспільства. Для того щоб домашні господарства та суб'єкти підприємницької діяльності розміщували в банках свої заощадження, вони повинні мати певні гарантії, що ці заощадження можна буде отримати в наперед домовлені строки і з обіцяною платою за них. У цих умовах суспільство розглядає виконання державою функції банківського регулювання як свого роду гарантію розумної та обачливої політики банків. Крім того, з метою підвищення довіри до банківської системи у більшості ринкових економік функціонують спеціальні колективні фонди (корпорації) страхування (гарантування) депозитів. Вони гарантують вкладникам у разі банкрутства банку повернення їхніх заоща­джень у певних межах.

Основні завдання регулювання діяльності банків (рис.2.18, 2.19):

• підтримання стабільності та надійності банківської системи з метою сприяння економічному піднесенню;

• захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в банках, від неефективного управління банками і від шахрайства. Інтереси вкладників потребують захисту, тому що в усіх країнах рівень інформованості вкладників про фінансовий стан банків вельми недостатній і вони не мають можливості самостійно оцінити, який ризик беруть на себе, розміщуючи свої кошти в тому чи іншому банку;

• створення конкурентного середовища у банківському секторі, адже саме це середовище є найсприятливішим для клієнтів банків. Завдяки банківській конкуренції зменшується ціна банківського кредиту, підвищуються ціни за депозитами;

• підтримування необхідного рівня стандартизації і професіо­налізму в банківському секторі, забезпечення ефективної діяльності банків і запровадження технологічних нововведень в інтересах споживачів банківських послуг.