Самостійна робота із філософії №2

1. Українська філософія кінця xіх – XX ст.:

б) Філософські ідеї українських мислителів кн. ХІХ – поч. ХХ ст. Філософські ідеї О. Потебні, М. Максимовича, Т. Шевченка, І. Франка Лесі Українки.

У духовному житті України XIX ст. відбулися події, що знаменували зародження та розвиток нової української культури. Насамперед, під впливом сковородинства формується новий тип українського національного інтелігента, який не тільки не цурався народного життя, а й свідомо намагався вивчати його побут, культуру, мову.

Про зародження нової інтелектуальної культури та філософії, що ґрунтувалася на осмисленні реальної дійсності, аналізі суспільно-політичного життя, свідчить діяльність Кирило-Мефодіївського товариства – таємної організації, що була створена в Києві у грудні 1845 р. і проіснувала до березня 1847 p., коли її було розгромлено царським урядом. Серед учасників товариства були: ад'юнкт Київського університету, пізніше відомий історик, етнограф, письменник та культурний діяч Микола Костомаров (1817 – 1885); Основною метою товариства було визволення України від соціального та національного поневолення, об'єднання всіх слов'янських народів на основі християнської віри.

Філософське значення теоретичної спадщини («філософія мови») Олександра Потебні (1835—1891) полягає в тому, що він кардинально розвинув ідею про те, що початком і підставою духовного життя народу є мова, яка зумовлює існування й сприяє відтворенню певної етносоціальної спільноти. У Потебні важливим був не лише психолінгвістичний, а й культурологічний, тобто аксіологічний вимір інтерпретації відношення мови — мислення. Складовими філософської парадигми О. Потебні є символічні узагальнення (закони й концепти лінгвістичної теорії); філософські елементи, що зумовлюють спосіб світобачення і його онтологію; ціннісні (аксіологічні) установки, що вплинули на вибір напрямів дослідження, й урешті-решт, «загальноприйнятні взірці», тобто схеми розв’язання конкретних проблем, що й забезпечує існування наукової традиції.

О.Потебня засуджував ідеал слов’янофілів, який використовувався як чинник денаціоналізації слов’янських племен росіянами. Дослідник акцентував увагу на традиціях росіян розвивати свою національну культуру за рахунок інших. Позиції надмірної русифікації (за ширмою слов’янофільських ідей) О. Потебня протиставив право народу на самостійне існування та розвиток (як право національних культур).

Михайло Олександрович Максимович (1804 — 1873 pp.) — уродженець Черкащини, розпочав свою наукову діяльність в Московському університеті як один із значних прибічників натурфілософських ідей Шеллінга і Окена.

Яке ж відношення філософії до науки? Вона не є особливою наукою. Завданням філософії є осягнення внутрішнього значення й єдності предмета. В цьому розумінні філософія є особливим поглядом на світ, що може виявлятись у будь-якій науці, поезії, житті. Філософ — це той, хто зводить найголовніші галузі знання до загального начала і розвиває їх у струнку

систему. Оскільки вимога систематичності, підкреслював Максимович, зараз висувається перед кожною наукою, то всі вони мають набути філософічного характеру. Якщо раніше філософія прибирала до себе такі науки, як богослов'я, психологію, логіку, математику, фізику, то в наш час найголовніші питання її пов'язані з наукою історією. Інтерес до історії, народної творчості важливий для Максимовича як шлях для з'ясування особливостей «українського народного духу», специфіки українського характеру. Звертаючись до українських народних пісень, він в дусі тенденції, започаткованої романтизмом, прагне виявити «емблеми стану духу» народу. За «емблемами духу», вважає Максимович, криється феномен національного українського характеру, відмінний від польського та російського. Особливими ознаками народних українських пісень з цієї точки зору, на думку М.Максимовича, є те, що вони, «виявляючи боротьбу духа з долею, відрізняються поривами пристрасті», в них «дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він через своє дитинство ще приятелює і в її предметах вбачає, відчуває щось подібне до себе».

Постать в українській літературі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, - це Т. Шевченко (1814 — 1861), який звернувся у своїх думках та творчості до пам'яток національної історії.

Т. Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

♦     Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

♦     Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.

♦     Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім'ям якого чиниться насильство, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

♦     Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

♦     У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

♦     Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.

Однією з центральних постатей українського духовного життя кінця XIX - початку XX ст. був Іван Франко (1856 – 1916). Його філософські і соціально-політичні погляди складалися під впливом національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема ролі економічного життя як одного із чинників еволюції.

Своєрідним є ставлення Франка до соціалістичних ідей: він знаходив їх привабливими, але вказував, що соціалізм не можна зводити лише до економічних чинників, а слід також враховувати і духовні фактори людини і спільноти. Тому соціалістичні ідеї можна доповнити християнською духовністю.

Основними рисами світогляду Франка були:

по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення, реальне народовладдя, загальнолюдські права і свободи;

по-друге, переконаність у тому, що монопольна "зверхня" власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена; переконаність у необхідності усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідації соціально-класових привілеїв і досягненні соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать;

по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й людину, переконаність у тому, що "матерія і сила", "дух і тіло – одно суть", упевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання;

по-четверте, економічний детермінізм у розумінні суспільства, підкреслення первинного значення економічних факторів і матеріальних обставин життя народу, визначення боротьби народних мас як рушійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясування об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить;

по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природознавства, особливо таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч. Дарвіна.

У цілому соціально-політичні погляди Франка базуються на загальнолюдських, а не на класових позиціях. Шлях до соціалізму – це "народне відродження", розвиток національної свідомості, широка освітянська діяльність, а не революція і диктатура пролетаріату.

Леся Українка (1871 - 1913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями, а серед них - і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнилась у довірі до науки, людського розуму, раціональному осмисленні дійсності: перш за все - соціальної.

В творах Л. Українки національна проблематика органічно пов 'язана із загальнолюдською. У цьому полягає один із засадничих принципів її творчості. Усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу, проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій, засуджувала песимістично-безнадійливі настрої, вважала, що людина лише тоді живе справжнім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов 'язані "просвічувати шляхи в прийдешнє ".