3.2. Проблеми становлення та реалізації політики мультикультуралізму Канади та її значення для України

Однією з складових формування та розвитку державної політики ідентичності в Канаді є політика мультикультуралізму. В основу розуміння канадської на ціональної ідентичності покладено концепції спільних канадських цінностей та спільного канадського досвіду, розвитку канадської культури. Модель сучасної культурної політики Канади ґрунтується на принципах визнання державної підтримки національної культури через низку законодавчих та фінансових засобів, підтримки багатокультурності та двомовності, які є складовими мультикультуралізму, як частини політики національної ідентичності цієї країни.

Поняття мультикультуралізму як правило використовують у кількох вимірах: у політичному, коли описуються державні інститути та впровадження відповідних практик управління культурною та етнічною багатоманітністю з боку уряду; у соціологічному та філософському, коли аналізуються засадничі особливості становлення індивідуальної ідентичності, її поєднання з колективною ідентичністю. Описуючи та вивчаючи канадський досвід мультикультуралізму, українські дослідники в основному зосереджують увагу на філософських засадах цієї доктрини, зокрема на аналізі ліберальних концепцій мультикультуралізму 90–х років, провідниками та авторами яких є У. Кимличка, Б. Парекх, Ч. Тейлор. У їхніх працях пропонувалися можливі механізми організації співжиття груп та індивідів різноманітної культурної орієнтації в межах однієї політичної нації. Ключовою тезою відповідних доктрин є огляд сможливостей повної інкорпорації в суспільство тієї чи іншої групи, об’єднаної специфічними колективними інтересами без втрати власної ідентичності, або обмеження прав» [45. c. 98].

У філософському дискурсі розглядаються комплексні питання щодо способів міжкультурної взаємодії за наявності зримих культурних розрізнень спільнот, яким чином тут потрібно шукати «культурну спільність між різними світами» для взаємоприйняття та розуміння.

Термін «мультикультуралізм» почав використовуватися у політичному, суспільному та науковому дискурсі Канади у 60–ті роки, під час пошуку шляхів, механізмів та методів оптимізації державного управління багатокультурною країною. У цей період уряд та суспільство намагалися поєднати процес забезпечення з боку уряду гарантій індивідуальних та групових прав гро мадян, колективних прав етнічних спільнот. Протягом десятиріч поступово формувалася цілісна система управління міжкультурною взаємодією, шляхи та механізми підтримки багатокультурності.

Відповідний політичний напрям був проголошений одним з пріоритетів політики уряду, а визнання багатокультурності та етнічної багатоманітності були визнані загальною цінністю суспільства на противагу запровадження асиміляційної політики стосовно етнічних груп.

Елементи відповідного управлінського досвіду та ціннісних орієнтацій уряду в багатокультурній країні були б корисними для вивчення та аналізу у вітчизняних управлінських практиках. Зокрема, стосовно шляхів та механізмів гармонізації міжетнічних взаємин. Реалізація таких механізмів можлива через чіткі, продумані та підкріплені у бюджетних програмах політики щодо підтримки культури національних меншин.

Корисним для України є аналіз процесу інтеграції мігрантів до суспільства. Заслуговують на увагу вивчення комунікації центральної та регіональної влади з громадами національних меншин у місцях їх компактного проживання, розвиток механізмів публічної політики у сфері вивчення та задоволення прав меншин, підтримки корінних народів.

Політика мультикультуралізму в Канаді також може розглядатися крізь призму сприяння громадянському суспільству, адже уряд, під тримуючи етнічні групи, задовольняє потреби громадських організацій, які представляють меншини. Це відбувається шляхом запровадження прозорих процедур, вивчення реальних потреб меншин та можливостей їх задоволення. Такі практики могли б бути запозичені й в Україні через втілення механізмів публічної політики держави, які б сприяли розвитку громадянського суспільства через залучення громадських організацій національних меншин до формування порядку денного етнополітики держави, визначення пріоритетів урядових програм у цій сфері [50, c. 178].

Канадський мультикультуральний досвід у контексті вивчення практик міграційної політики також потребує ретельного вивчення та аналізу, адже в Україні поступово зростає кількість мігрантів, які залишаються в країні, й практично не існує політики інтеграції та адаптації цих спільнот. Ще за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. встановлено, що постійно в Україні мешкає 168 тис. громадян інших країн. Осіб без громадянства налічувалося на той час близько 83 тис., а тих, хто не зазначив громадянства – 40 тис. осіб.

Канадська модель мультикультуралізму передбачає механізми співпраці уряду, регіональної влади та неурядових організацій етнічних спільнот, які спрямовані на підтримку культур, що є складовими загальної канадської культури, якісно фундують спільну канадську ідентичність, яка стає своєрідною «візитівкою» цієї країни у глобалізованому світі. Відповідний процес урядування та здійснення управлінських практик є динамічним і не позбавлений недоліків та гострої критики щодо його реалізації з боку опонентів, громадських організацій. Але запровадження відповідної політики дало змогу канадському уряду зменшити негативи від низки тих проблем, які становили реальні загрози єдності суспільства та національній безпеці країни у 60–70–ті роки ХХ століття. Це стосується, передусім так званого, сепаратизму у провінції Квебек. Канада змогла раціоналізувати проблеми та знайти урядові підходи, запровадити управлінські практики для об’єднання суспільства та країни на підставі ліберальних цінностей, що усвідомлюються та поділяються всіма верствами населення. Це відбувалося завдяки намаганням створити «справедливе суспільство» [44, c. 357], у якому б формувалося сприятливе середовище для пошуку шляхів не тільки декларативного, але й політичного задоволення потреб та вимог меншин у контексті запровадження політики мультикультуралізму.

Початок процесу інституалізації політики мультикультуралізму в Канаді: мовні питання. Процес формування канадської ідентичності відбувався як комплексне поєднання політичних та етнокультурних факторів, визначення мовної політики держави. Артикуляція потреби уряду у запровадженні політики мультикультуралізму як невід’ємної складової канадської ідентичності та канадського змісту починається з ініціювання ліберальним урядом на чолі з Пьєром Елліоттом Трюдо діяльності Королівської Комісії з Двомовності (Royal Commission on Bilingualism and Biculturalism) (1963–1970 рр.).

Політика мультикультуралізму, яка форму валася в Канаді протягом 40 років минулого століття, була фактичною відповіддю, пошуком шляхів виходу з суспільно–політичної кризи 60–х років, коли в країні загострилися політичні та соціокультурні протиріччя між франкофонною меншиною та англомовною більшістю. Ці протиріччя виявилися фактичною загрозою територіальній цілісності країни.

Одним із найголовніших завдань розв’язання зазначених викликів було вирішення проблем у соціокультурній сфері та пошук шляхів порозуміння між англомовною більшістю та франкофонною меншиною. Вирішення цих завдань відбувалося на тлі зростання сепаратистських настроїв у франкомовній провінції Квебек, які стимулювалися мовнокультурним дисбалансом, не належним урахуванням прав франкомовної меншини в країні. Канадські дослідники, описуючи соціальне тло запровадження білінгвізму та мультикультурності зазначають, що у «70–ті роки суспільні цінності й політична культура мали чітко виражену британську орієнтацію. Більшість населення Канади від покоління до покоління сприймала це як щось цілком природне... На власному досвіді П. Трюдо переконався в тім, що до франкомовних громадян ставляться як до нижчого класу. Їх терпіли через їхню чисельність, але не приймали, він не міг дозволити, щоб французькі канадці або інші національні спільноти залишалися осторонь політичного та суспільного життя Канади» [36, c. 75].

Діяльність комісії започаткувала політику офіційних мов і багатокультурності та вплинула на політику громадської участі й розвитку громадянства. Комісія вивчала три галузі: використання двомовності урядовими установами, роль державних і приватних організацій у вдосконаленні культурних зв’язків канадців і можливості вільного володіння обома мовами. Діяльність базувалась на принципі так званого «рівного партнерства» – рівних можливостей участі франко– і англомовних канадців у прийнятті рішень, що торкаються їхнього повсякденного життя.

У 1969 р. у парламенті Канади ухвалено Акт про офіційні мови (Offi cial Languages Act) (уточнення робилися у 1982 р. та у 1988 р.). Акт встановлював рівність англійської та французької мов у парламенті та уряді, у Канадському суспільстві. Закон передбачав три основні цілі: забезпечення поваги до англійської та французької мов як офіційних у країні, їх рівний статус, привілеї та використання державними установами (проведення парламентських сесій, судочинство, спілкування і надання послуг населенню, здійснення діяльності державних органів), підтримка розвитку англійської та французької меншин і забезпечення їхнього рівного статусу в суспільстві; визначення повноважень, обов’язків і функцій державних установ на засадах поваги до офіційних мов Канади [25, c. 52].

Вже у 1970 р. уряд запровадив урядові програми щодо вивчення державних мов. У 1971 р. до системи урядування введено посаду Комісара з офіційних мов (Commissioner of Offi cial Languages). Основним завданням цього посадовця було досягнення трьох основних завдань Акту Державних Мов. Законом визначалася законодавча база для двох офіційних мов Канади: англійської та французької.

Зазначимо, що у канадському суспільстві початку 70–х років досить неоднозначно сприйняли Акт про офіційні мови. Спротив Акту «в основному, чинили представники етнічних меншин... Офіційна Оттава висловлювала серйозне занепокоєння тим, що в системі державного управління країни буде дві офіційні мови. Сама думка про те, що англомовні урядовці повинні будуть вивчати французьку мову (хоча для них це не буде нічого коштувати), викликала незадоволення, бо вони не бачили в цьому жодного сенсу».

Водночас поступово відбувався процес деталізації законодавчих актів, розроблених на підставі Акту про офіційні мови. У законодавстві країни поступово уточнювалися питання щодо визначення «виникнення значного попиту» на послуги офіційними мовами (коли такий попит виникає на території компактного проживання меншин). Встановлювався перелік вимог щодо надання інформації обома офіційними мовами. Призначено було також федеральні органи виконавчої та законотворчої влади, відповідальні за виконання Акту про офіційні мови. Відповідальність покладалася на Департамент юстиції, Департамент канадської спадщини, Казначейство, Комісію з громадських послуг, Комісаріат офіційних мов, Федеральний суд, Постійну Комісію з питань офіційних мов, Постійний сенаторський комітет з питань офіційних мов, а також державні департаменти, органи і корпорації. Нині в Канаді на урядовому рівні реалізується Програма розвитку офіційних мов меншин (Development of Offi cial–Language Communities Program), яка має сприяти життєздатності франко– та англомовних меншин Канади та заохочувати їхню участь у всіх сферах життя суспільства. Шляхом угод про співробітництво з організаціями меншин, територіями, муніципальними та федеральними органами, програма допомагатиме франко– та англомовним меншинам отримати ширший доступдо якісного навчання, різних програм і послуг рідною мовою [38, c. 143].

Шляхи та механізми врегулювання мовних проблем канадського суспільства стали важливою, але далеко не завершеною політикою мультикультуралізму.

У канадському суспільстві сформовано розуміння того, що етнічна багатоманітність країни не повинна зводитися виключно до врегулювання взаємин франкомовної та англомовної спільнот. Йшлося про набагато ширший контекст багатокультурності, про права та обов`язки держави щодо підтримки культури аборигенних народів, міграційних та етнічних спільнот. Поступово канадське законодавство політичні рішення та управлінські практики підпорядковувало пошуку шляхів для задоволення інтересів цих груп.

Водночас опоненти політики мультикультуралізму висловлювали переконання, що така політика може сприяти національному ізоляціонізму, виявиться шляхом до «плавильного котла» але не «миски салату», де культурнее розмаїття може якісно співіснувати у суспільстві та свідомості у взаємоприйнятних «інгредієнтах культур». Для задоволення потреб різних етнічних груп уряд мусив шукати адекватні політичні кроки, які б сприяли міжкультурній комунікації та формуванню спільних суспільних цінностей. Процес запровадження політики мультикультуралізму формувався через складні суспільні дискусії, уряд змушений був враховувати не тільки інтереси англомовної більшості та франкомовної меншості, але й прагнення аборигенних народів (індіанців), інших етнічних спільнот, мігрантів, які набували для країни все більшого значення відповідно до політичного курсу. Зазначимо, що в Канаді у 1961 р. зростання населення за рахунок міграції становило 4 %, у 198 р. – 6 %, а у 90–ті роки – майже 8 %. На початку 90–х років зростання кількості населення за рахунок міграції перевищило природний приріст [43, c. 147].

Під час формування мультикультурної політики з боку канадського уряду та провінційних урядів етнічна різноманітність Канади нині розглядається переважно в трьох основних аспектах, які враховують загальні етнополітичні контексти країни. Це вивчення та задоволення потреб корінного населення (Indigenous People), аборигенів (Aboriginal People), якими вважають народності, котрі проживали в країні до європейського завоювання. Такими народами зокрема вважають офіційно–зареєстрованих індіанців (Status Indians), існують також індіанці незареєстровані офіційно (Non–Status Indians), метиси (Metis), інуїти (Inuit), аборигени, що проживають у містах (Urban Aboriginals).

Під час формування політичних пріоритетів та державних програм відповідної політики враховуються інтереси франкомовних групп (Francophone Groups), які проживають у провінції Квебек та за його межами. Сьогодні в Квебеці проживає 5 млн 700 тис. франкофонних канадців, які становлять близько 85 % населення провінції. Майже мільйон франкофонних канадців проживає за його межами, що враховується урядом під час реалізації програм у мовній та культурній сферах. Значна частина франкомовного населення Квебеку (близько 40 %) обстоює створення незалежної держави, інші франкомовні громадяни сповнені бажання досягти рівності з англомовним населенням Канади й набути більшої автономії у складі Канадської федерації.

У Канаді існує чисельна категорія етнокультурних груп (Ethno–cultural groups), до якої входять громадяни країни, котрі приїхали до Канади після 1867 р., а також ті, які не мають французького, англійського або аборигенного походження. Ця категорія об’єднує кольорові групи меншин (Visible Minorities), нових іммігрантів та біженців, які є канадцями в першому поколінні.

Найбільші групи – це канадці китайського походження, чорношкіри. Хоча більшість з них є новими іммігрантами, серед населення є афро–канадці, які оселилися в Канаді ще до створення Конфедерації як втікачі від рабства, нащадки рабів зі США. У 1981 р. цю групу – кольорових етнічних меншин – складали 4,7 млн осіб. І відтоді їхня кількість зросла на 13,4 %. Протягом останнього десятиріччя ця громада складається переважно з меншин з Близького й Далекого Сходу та з Африки. Ці меншини обстоюють поліпшення стосунків між расами та антирасистські програми з метою знищення расизму в канадському суспільстві, припинення дискримінації у працевлаштуванні та інших аспектах життя.

Перша програма уряду мала сприяти вирішенню зазначених питань і прийнята у 1981 р. Вона фактично відтворювала расову різноманітність країни. Уряд розробив цю програму з метою попередити можливі ускладнення щодо расових відносин. Сьогодні з боку уряду запроваджується спеціальна програма «Канада для всіх: антирасистська програма дій» (Canada's Action Plan Against Racism A Canada for All). Програма, розроблена у співробітництві з партнерськими організаціями, передбачає повну ліквідацію расизму як явища. Довгостроковий план дій має стимулювати діяльність уряду в цьому напрямі. Програма фінансується з федерального бюджету у обсязі $56 млн на рік.

У цілому майже 10 млн канадців є особами неанглійського або не французького походження. Найбільшими етнічними меншинами або етнокультурними групами (Ethno–cultural groups) є німці, китайці, українці, південні азіати та голландці. Етнічні меншини домагаються визнання кожної з них рівноправними членами канадського суспільства. При цьому більшість народностей хочуть зберегти свою рідну мову, культуру, традиції, мати доступ до державних програм, таких, як програми в галузі мистецтва, музеїв, туризму, освіти, можливості у працевлаштуванні [48, c. 76].

Значне місце у законодавчому забезпеченні політики мультикультуралізму посідають питання забезпечення та реалізації прав аборигенних народів. За переписом населення 1996 р. у Канаді їх нараховувалося понад 1,1 млн осіб. Основну частину аборигенного населення – майже 800 тис. осіб – складають індіанці (69 %), метиси 26 % та інуїти (5 %). У Провінції Нунавут майже 85 % населення є інуїтами.

Перший закон приділяв значну увагу політиці держави щодо індіанців, і був прийнятий ще Британським Парламентом у 1670 р. Та зазначений закон мав асиміляційний характер. У 1857 р. Було ухвалено закон під назвою «Закон про поступову цивілізацію індіанських племен», який переважно спрямовувався на асиміляцію індіанців.

У 1982 р. у Конституції Канади з'явився розділ 35, згідно якого були визнані та підтверджені права «аборигенних народів» («аборигенними народами» вважають індіанців, метисів).

Як висловився на конституційній конференції у березні 1983 р. прем'єр–міністр П. Трюдо, «конституційний процес у Канаді не може бути повністю здійсненим, якщо аборигенні народи, чиї предки жили тут найдовше, вважають, що їхні спеціальні права не знаходять адекватного відображення і не захищені Конституцією».

У Конституції Канади чітко не визначено, за які саме права йдеться, але поява цих конституційних норм започаткувала подальший плідний діалог між організаціями аборигенних народів Канади, з одного боку, федеральним урядом та урядами окремих провінцій, з іншого [23, c. 69].

Нині в Канаді аборигенні народи розподіляються на статусних індіанців (Status Indians), які зареєстровані відповідно до законодавства та нестатусних індіанців (Non–Status Indians), які зазначають своє індіанське походження, але не мають підстав для його формальної реєстрації. Як правило, вони не входять до складу племен та, відповідно, не мають пільг, призначених для корінних народів законодавством Канади. Статусні індіанці формують племена, громади, яким виділяються ресурси та землі. Такі індіанці перебувають під егідою та захистом федерального уряду. Зауважимо також, рівень активності аборигенних народів зріс, зокрема завдяки створенню громадських організацій – Асамблеї корінних народів (Assembly of First Nations), яка представляє інтереси індіанців та метисів, Конгресу аборигенних народів (Congress of Aboriginal Peoples), який обстоює права метисів та нестатусніх індіанців.

У 1996 р. Канадська королівська комісія у справах аборигенних народів (Royal Commission on Aboriginal Peoples) завершила дослідження, яке торкалося комплексних проблем цих народів у Канаді. Відповідно до висновків Комісії, політика має спрямовуватися на конкретизацію прав корінних народів Канади, і здійснюватися у двох загальних напрямах: 1) розв’язання питань, пов’язаних з правом на власність, земельними правами або правом використовувати землю та природні ресурси; 2) уточнення обсягу політичних або конституційних прав, які можуть включати поширення права на самоврядування та політичне самовизначення [27, c. 153].

Питанням вироблення державної політики, низки урядових програм та документів передувало визначення пріоритетів державної політики, формування законодавства, інституалізація повно важень з боку федерального та провінційних урядів у цій сфері.

У жовтні 1971 р. федеральний уряд оприлюднив офіційну заяву щодо запровадження мультикультуралізму як однієї з цілей публічної політики, яка мала враховувати широкий контекст канадської багатокультурності. Акцентувалася увага на збереженні та розвитку культурної спадщини меншин, застосуванні з боку уряду заходів щодо покращення міжгрупових відносин, протидія расизму та дискримінації, підтримка рівних можливостей. Фактичним кредо такої політики стало «Одна нація, дві мови, багато народів та культур».

У 1972 р. засновано Міністерство з мультикультуралізму (Ministry of Multiculturalism). Міністерство контролювало виконання ініціатив уряду, що належать до сфері багатокультурності.

Приблизно 200 млн доларів виділено для реалізації політики мультикультуралізму, спеціальних ініціатив щодо мовної та культурної підтримки етнічних меншин. Основний пріоритет та політичний наголос робився на захисті прав людини, запобіганні расовій дискримінації, оптимізації імміграційної політики, сприянні інтеграції цих груп до суспільного контексту, на підтримку культурної різноманітності. У цілому урядові програми мали усунути перешкоди для соціальної адаптації національних меншин. Пріоритетом було досягнення реальної, а не декларативної рівності, усунення дискримінаційних бар’єрів для меншин.

У 1977 р. парламент ухвалив Закон «Про права людини в Канаді» (Canadian Human Rights Act), який створює рівні можливості для всіх канадців. Закон знайшов своє втілення у Конституції Канади. У Законі щодо політики затвердження мультикультуралізму визначено, на яких підставах забороняється дискримінація людини в Канаді, сформовано Комісію з прав людини з повноваженнями створення Трибуналів з прав людини [19, c. 315].

Важливим законодавчим актом, якій сприяв розвитку політики мультикультурності був Закон «Про рівні можливості працевлаштування» (Employment Equity Act), ухвалений парламентом у 1986 р. Цей закон розроблено з метою подолання систематичних бар’єрів для рівних можливостей працевлаштування.

У 1988 р. канадський федеральний парламент ухвалив Закон «Про канадську багатокультурність» «The Canadian Multicultural ism Act». У зазначеному законодавчому документі збереження багатокультурності визначено як пріоритет діяльності уряду.

Йшлося про зобов’язання з боку держави «визнавати й поширювати розуміння того, що багатокультурність відбиває культурне та расове розмаїття канадського суспільства; визнає за всіма членами суспільства свободу зберігати, збагачувати та поділяти з іншими свою культурну спадщину».

Окрім Закону «Про багатокультурність» існує досить багатоманітне державне законодавство щодо меншин. У Конституції Канади (The Constitytion Akt) визначено фундаментальні права і свободи, що включають свободу вибору релігії, свободу зібрань, свободу слова, свободу асоціацій, свободу думки. Зафіксовано право рівності, гарантії недискримінації на підставі етнічного походження, раси, релігії, статі, віку, фізичних вад.

Англійську та французьку визначено офіційними мовами країни, гарантоване їх застосування у державних організаціях. Водночас Конституція Канади гарантує право меншин навчатися рідною мовою, визначає право кожного передусім вивчати рідну мову. Конституція проголошує Канаду суспільством, що захищає свою багатокультурну спадщину. Окремо виписані права аборигенів, проголошуються та підтверджуються права, що вже існують, а також права, які визначаються угодами. Містяться визначення аборигенів, індіанців, метисами та ескімосів.

Важливим аспектом канадського законодавства, є те, що його значна частина має загальний характер. Наприклад, Закон «Про канадську спадщину» регулює роботу Департаменту канадської спадщини (Департамент відповідає за розробку політики багатокультурності та створення програм). Зазначений Закон може бути визнаний таким, що надає уряду відповідні повноваження у сфері реалізації політики.

Під час аналізу управлінських практик формування та реалізації політики мультикультуралізму важливо розуміти її цілісність та рівні співпраці федерального, провінційного уряду та організацій меншин. Зазначимо, що майже всі провінційні уряди мають програми фінансування організацій етнічних меншин.

Практично всі провінції мають секретаріати або департаменти з питань роботи з аборигенами. Так само, більшість провінційних та територіальних урядів мають підрозділи або секретаріати, що займаються справами меншин, які користуються однією з офіційних мов на даній території. Така цілісність підходів у реалізації політики сприяє збільшенню управлінської ефективності центрального та регіональних урядів у реалізації пріоритетів уряду щодо мультикультуралізму [32, c. 214].

Водночас, незважаючи на те, що, наприклад, Комісія ЮНЕСКО з культури та розвитку підтримала у 1997 р. канадський підхід мультикультуральної політики як приклад для інших країн. Сьогодні не все однозначно в її реалізації, зокрема щодо інтеграції в соціум мігрантів, які, незважаючи на програми та зусилля уряду часто–густо не відчувають себе канадцями.

Незважаючи на критику політики багатокультурності опонентами, її дослідники зазначають, що вона відіграла «важливу роль у формуванні сучасного мирного суспільства», при наймні на думку прихильників офіційного мультикультуралізму в країні було створено «не суспільство національних гетто, а суспільство рівної участі».

Аналізуючи досвід та підходи канадського уряду в реалізації політики мультикультуралізму, дотичним є запровадження саме елементів публічної політики під час формування та реалізації державної етнополітики. Незважаючи на різниці у формі організації влади, територіальному устрої Канади та України, відповідні елементи та механізми можуть покращити рівень формування та реалізації політики, імплементацію політичних рішень, зменшити їх декларативність.

Зокрема це стосується налагодження системної співпраці експертного середовища, організацій меншин з урядовими інститутами щодо процесів формування пріоритетів у етнополітичній сфері. Вивченні та аналізі ситуації з метою упередження можливих загроз у галузі етнонаціональної політики. Потребує аналізу та вивчення досвід стосовно боротьби з расизмом та дискримінацією, запровадження освітніх програм толерантного виховання.

Одним із завдань держави у сфері формування державної етнополітики є якість державного етнополітичного менеджменту, наявність інструментів з метою запобігання та регулювання конфліктів у сфері міжетнічних стосунків, покращення менеджменту управління етнополітичними процесами в країні.

Канадський досвід було б доцільно вивчати та аналізувати українській стороні щодо механізмів координації дій уряду під час реалізації політики на центральному та місцевому рівнях, у сприянні задоволення потреб національних меншин у місцях компактного проживання та підтримка відповідних регіональних програм як з боку місцевої, так і центральної влади. Україна відрізняється від Канади можливостями проведення мовної політики зокрема й тим, що до державної мови здійснювалася цілеспрямована політика асиміляції з боку Російської Імперії та під час існування Радянського Союзу. Автоматичне перенесення канадської моделі мовної політики шляхом запровадження державної двомовності спроможне значно дестабілізувати ситуацію в країні.

Важливим аспектом є формування модерного вітчизняного законодавства у сфері етнонаціональної політики, яке б враховувало не тільки декларації, але й регламентувало б механізми реалізації прав національних меншин та корінних народів.