2.2. Збереження українських національних традицій українською

діаспорою Канади

Коли постала незалежна Українська держава, більшість організацій у діаспорі були переконані, що їхня роль, як голосу України у світі, відходить на задній план. Всю діяльність необхідно зосередити на збереженні своїх церков, культурних центрів, засобів масової інформації, молодіжних організацій – усього того, що створено за всі роки на поселеннях.

Уже тоді, коли ще активним залишалось старше покоління післявоєнної хвилі еміграції, було зрозуміло, що навіть цю одну місію сповнити буде важко. Адже їхні діти, народжені та виховані в Америці, у більшості своїй асимілювались й відійшли від українських спільнот.

Приплив нової хвилі емігрантів, зокрема, у США та Канаду став вливанням свіжої крові.

Цей факт спричинив великі зміни в діаспорі. Ожили церкви, багато з яких стояли перед закриттям. Почали, як гриби після дощу, народжуватись нові суботні українські школи. Культурне життя набуло піднесення. Але сприйняття новоприбулих старшою еміграцією залишалось неоднозначним. Їх запрошували до існуючих громадських організацій – проте ставились часто з недовірою, як до людей, вихованих у радянській системі [15, c. 76]

Створення нових громадських організацій вважалось мало не шкідництвом. Але життя заставляло діяти.

З одного боку, задля того, щоб не розгубитись, не розчинитись в чужому світі. З іншого – питання, що хвилювали новоприбулих, як, наприклад, легалізація в новій країні, фактичне позбавлення громадянських прав із боку України, коли закінчився термін дії українського паспорта, а консульства їх не продовжували та й сама різниця в ментальності, бажання бути зрозумілими одні одним підштовхувало до створення своїх організацій. Пройти через усе це було нелегким випробуванням. Але становлення відбулося.

Для розробки цілісної концепції розвитку національної культури в Україні фундаментального значення набувають дослідження усіх її складових, серед яких особливе місце займає вивчення творчості української діаспори в контексті загальнонаціонального культуротворчого процесу. З історії української діаспори Канади у вітчизняній та зарубіжній літературі нагромадився досить широкий пласт видань, які висвітлюють різноманітні проблеми, що стосуються виникнення української спільноти в зазначеній країні, основних етапів еміграції українців до Канади, створення і діяльності їх культурно-просвітницьких, наукових, професійних, молодіжних та інших організацій в цій країні. В цих працях подається досить численний фактичний матеріал, наводяться повністю чи фрагментарно важливі документи зазначених організацій, імена їх активних діячів, статистичні дані.

Серед цих праць можна чітко простежити ідею збереження українських національних традицій, відновлення державності українського народу, звільнення корінних українських земель від тоталітарного більшовицького режиму. На сьогодні культура української діаспори в Канаді, хоча і стає об’єктом наукового дослідження, але поза увагою залишаються мистецькі орієнтири українців за кордоном, які стають факторами їх етнокультурної ідентичності. Провідна роль у процесі поширення національного мистецтва належить громадським товариствам, асоціаціям, організаціям та федераціям у Канаді, які завдяки своїм программам популяризують традиційну українську музику та танці не тільки серед українців Канади, а ще й серед канадців. Саме тому метою статті є визначення механізму сприяння громадських організацій української діаспори в Канаді поширенню та популяризації українського національного мистецтва.

Перші українські громадські організації в Канаді були засновані активістами першої хвилі еміграції. Деякі осередки мали надавати практичну допомогу новим іммігрантам, інші створювалися для політичного та релігійного згуртування зростаючого українського населення [14, c. 105].

Кожна з чотирьох хвиль української імміграції утворила свої власні асоціації і специфічні організації, які відображали притаманні їм особливості, а також зміни ситуації як у Канаді, так і на Україні. З роками деякі організації припинили своє існування, відігравши свою історичну роль, або втративши зв'язок із часом, на той час, як інші еволюціонували, свідомо намагаючись привернути до себе молодше покоління.

У даний час більшість українських політичних, громадських, культурних організацій, церков об’єднані в національну координаційну раду, відомою під назвою Конгрес українців Канади (КУК), в минулому – Комітет українців Канади. Заснований у 1940 році за ініціативою канадського уряду для більш ефективної участі українців у боротьбі проти німецького фашизму, КУК об’єднав практичні всі громадські організації за винятком Товариства об’єднаних українських канадців (ТОУК) і споріднених з ним груп. Конгрес виступає від імені переважної більшості українців країни, представляючи їх у державних установах і засобах масової інформації. Його керівні органи розташовані у Вінніпезі, де раз на три роки представники тридцяти організацій, які входять до КУК або підтримують його діяльність, зустрічаються на з’їздах, щоб визначити його політику, вислухати звіти і провести вибори. Ці зібрання відіграють роль своєрідного українського канадського парламенту. У них беруть участь сотні активістів громади з усіх куточків країни. КУК має місцеві і провінційні управи.

В Оттаві постійно працює створене КУК Українське інформаційне бюро. Ця установа представляє інтереси української громади перед членами парламенту і урядовими службовцями. І, нарешті, в Канаді знаходяться виконавчі комітети Світового конгресу вільних українців (СКВУ). Ця організація об’єднує безліч українських осередків на Заході. Основа КУК – це кілька ключових організацій, члени яких становлять найбільшу частину організованої української громадськості Канади.

Наприкінці 60-х – на початку 70-х років з’явилися нові організації, які зосередили свої зусилля на здобутті для української громади в Канаді належного місця в канадському суспільстві. Провідне місце серед них посідає Об’єднання українських професіоналістів і підприємців Канади, яке виникло з декількох місцевих клубів, заснованих під час Другої світової війни, і стало національною асоціацією у 1956 році. З того часу об’єднання займається реформою і відродженням КУК. Професійні та ділові клуби існують у більшості українських центрів по всій Канаді, де вони провадять, передусім, громадську і культурну роботу. А також збирають кошти на освітні цілі [22, c. 45].

За межами КУК діє Товариство об’єднаних українських канадців (ТОУК). Це прогресивна організація української трудової організації культурно-освітнього характеру. Вона виникла у 1918 році під назвою Стоваришення Український робітничий дім, пізніше (з 1924 року) називалася Товариство Український робітничо-фермерський дім. На початку Другої світової війни прогресивні українські осередки, їх органи преси були заборонені урядом Канади, а керівництво було заарештоване. Однак у 1942 році Товариство відновило свою діяльність під назвами Товариство допомоги батьківщині – Україні і Товариство канадських українців. У 1946 році організація почала називатися ТОУК. Центр її знаходиться у Торонто. ТОУК має відділення у шести провінціях – Онтаріо, Квебеку, Манітобі, Альберті, Саскачевані, Британській Колумбії.

Культурна діяльність завжди була стрижнем українського громадського життя в Канаді, а мистецькі колективи – невід’ємною стороною діяльності більшості громадських, політичних і релігійних організацій, засобом залучення до осередків нових членів. Майстерність українських митців Канади зростає разом з організованістю мистецьких асоціацій, які останнім часом утворили провінційні та національні організації для координації зусиль, більш ефективного збирання коштів і вироблення освітніх стратегій. Провінційні ради з питань мистецтва створені за ініціативою КУК в Альберті та Манітобі. Українська Рада з питань мистецтва Манітоби, наприклад, випустила в світ довідник українського мистецтва провінції, до якого включені відомості про виконавські ансамблі, викладачів і вчителів, окремих митців і народних майстрів, а також про архіви, галереї, бібліотеки, музеї, фестивалі та освітні програми [30, c. 216].

Альбертська Рада українського мистецтва була заснована 1987 року, а вже наступного року організувала "Фестиваль-88", велике культурне свято, присвячене тисячоліттю християнства на Україні, в якому взяло участь 3 тисячі виконавців. Його відвідало понад 25 тисяч чоловік. У Саскачевані немає провінційної мистецької ради, культурною діяльністю керує газета "Саскатанець". Її з 1984 р. видає Саскачеванська провінційна рада КУК. Важливими осередками культурного розвитку українців у Канаді є різноманітні "фундації". Найбільша з них – Українська фундація імені Тараса Шевченка, заснована у Вінніпезі у 1936 році. Вже у перший рік свого існування ця організація виділила на субсидії 400 тисяч доларів; у 1987-1988 роках вона володіла фондом у 3,5 мільйонів доларів і виділила на різні культурні заходи та програми понад 153 тис. доларів. Субсидії надаються ансамблям і групам для купівлі всього необхідного: для костюмів та комп’ютерів, на технічні витрати під час зйомок фільмів, для звуко- та відеозапису, на утримання майстерень, влаштування виставок, конференцій концертів, фестивалів, спортивних змагань, для потреб українських канадських видавництв, преси, а також музеїв, бібліотек, галерей, архівів. Існують також і приватні фундації, які фінансують українські культурні проекти. Створення таких організацій сприяє відродженню і піднесенню національної культури серед українців Канади.

Громадськість може ознайомитися з досягненнями українського мистецтва на цілому ряді народних фестивалів, коли митці та виконавці мають змогу зустрітися з масовою аудиторією. Найвідо-міші з цих щорічних зібрань відбуваються на початку серпня у місті Дауфін у Манітобі, розташованому у кількох сотнях кілометрів на північ від Вінніпега. Започаткований у 1965 році, Канадський національний український фестиваль привертає увагу тисяч глядачів. Багато з них – нащадки українських піонерів. Ще одна визначна літня подія – Фестиваль писанки, який проводиться з 1973 року у перші вихідні липня у Вегревіллі. Як і фестиваль у Дауфіні, він привертає велику кількість гостей (від 20 до 40 тисяч туристів та місцевих мешканців). У Саскатуні також проводиться уже багато років, починаючи з 1973 року, фестиваль "Весна", що відвідується у закритому приміщенні. Село Гардентон у Манітобі (100 кілометрів на південь від Вінніпега) проводить свята української культури. І, нарешті, павільйони української культури привертають загальну увагу на багатокультурних міських фестивалях, таких як "Караван" у Торонто чи "Фольклорама" у Вінніпезі, "Мозаїка" у Реджайні чи "Фолкфест" у Ванкувері. Там представляються українська кухня та експонати мистецтва, організовуються концертні програми [33, c. 280].

Українська громада у Квебеку нараховує більш як 31 тисячу осіб. Українці роблять чималий внесок у розвиток провінції у секторах мистецтва, культури, політики, підприємництва. З 2002 року засновується Культурне Товариство імені Святого Володимира як некомерційна організація, що складається виключно з добровольців, які мають за мету ознайомлювати мешканців Квебеку з духовною спадщиною та культурою України, а також сприяти їх збереженню та подальшому поширенню у провінції.

Отже, прагнення зберегти етнокультурну ідентичність особливо простежується у діяльності різноманітних культурно-просвітницьких установ. Українська діаспора в Канаді протягом довгих років створювала низку громадсько-політичних, освітніх, культурних, мистецьких, молодіжних організацій і об’єднань, що своєю продуктивною діяльністю допомогли українцям діаспори побороти "психологічний шок", пристосуватися до нового багатонаціонального оточення та самоствердитися у полікультурному середовищі шляхом поширення традиційного українського мистецтва.