1.3. Культурно-гуманітарне співробітництво України та Канади

Тема дослідження охоплює відносно нетривалий історичний період, що визначило відсутність спеціальних історіографічних робіт, які були б присвячені розгляду міжнародної культурної діяльності України та Канади. Однак існує значна кількість авторських досліджень, що так або інше порушують ці питання. Ці роботи можуть бути поділені на дві великі групи. Перша з них – праці, що аналізують місце і роль культурної діяльності в сучасній структурі міжнародних відношень в цілому і їхню роль в формуванні зовнішньополітичного курсу федерального уряду Канади. Друга група – роботи, які присвячені історії формування, еволюції, традиціям, культурі і побуту української діаспори в Канаді, від початку її формування до сьогоднішнього дня.

Розглядаючи першу групу робіт, слід відзначити, що активне вивчення міжнародної культурної діяльності в історичній і політологічній науці починається тільки з середини 70-х років. Найбільш продуктивно дослідження цих проблем велося в США і Канаді – багатонаціональних державах, які утворились завдяки припливу різнорідних емігрантських мас на раніше не опановані території Нового Світу [13, 23]. В Канаді державна політика багатокультурності сприяла появі цілої низки праць, які присвячені розгляду історії і сучасного життя етнічних груп країни. Водночас вживаються спроби теоретичного аналізу, класифікації і визначення феномену діаспори. Однією з засадничих робіт, зроблених в даному напрямку, стала робота американського дослідника Д. Армстронга. Автор на основі емпіричного вивчення сучасних діаспор подає класифікацію, яка базується на ступені інтегрованості діаспори в нове суспільство, а також зважає на причини еміграції для переважної частини представників тієї або іншої діаспори. Дослідник також подає визначення феномена діаспори. Своє визначення діаспорі дає і американський соціолог Г. Шеффер. В своїй роботі автор аналізує умови, необхідні для перетворення діаспор в зацікавлених учасників зовні і внутрішньополітичних дій в країні проживання.

Всебічно діаспора в якості суб’єкту системи міжнародних відносин досліджена в роботі Д. Констаса i А. Платіаса. На прикладі грецької діаспори розглянуті можливі ситуації активного включення етнічної групи у внутрiшньо- і зовнішньополітичне життя держави. Автори, як і Г. Шеффер, вказують на необхідність комплексного аналізу двох груп факторів: внутрішніх, пов’язаних зі ступенем організованості і соціально-економічними характеристиками діаспорного організму і зовнішніх, пов’язаних з характеристиками політичної і економічної системи країни проживання, що забезпечують ефективність дії етнічної групи в якості суб’єкту міжнародних відносин.

Проблемі взаємовідносин канадського федерального уряду і зацікавлених груп тиску присвячено декілька праць канадських політологів, в яких аналізуються особливості канадської політичної системи, окреслюються додаткові можливості для дії зацікавлених груп як в зовнішній, так і у внутрішній політиці країни [17, c. 125].

Дії етнічних груп в якості зацікавлених груп тиску розглянуто в роботах Б. Хіббiтса, М. Ісмена і К. Холстi. Автори, досліджуючи діаспорний організм, звертають особливу увагу на його внутрішні характеристики, окремо виділяючи чинник психологічної єдності всередині окремо взятого етнічного співтовариства. Докладно вивчається взаємозв’язок внутрішніх і зовнішніх чинників, який забезпечує успішність лобістської діяльності. В зовнішньополітичній сфері позитивний результат, на думку авторів, залежить від ступеня збігу інтересів етнічної групи з національними інтересами і зовнішньополітичною стратегією країни проживання.

Українська історіографія, як до так і після досягнення незалежності, практично не торкалась питань, зв’язаних з вивченням ролі діаспор в цілому і укра¬їнської діаспори безпосередньо в процесі формування зовнішньополітичного курсу країни проживання. Це пояснюється тим, що на відміну від США і Канади, Україна не має традицій прийому і абсорбції іммігрантських мас. Поодинокі дослідження в вітчизняній історіографії аналізують дії етнічних груп в сфері зовнішньої політики як правило на прикладах діаспор, які мешкають в північноамериканських державах. До вивчення засобів впливу етнонацiональних груп на формування зовнішньої політики у відношенні країн і регіонів походження цих груп, а також факторів, які впливають на ефективність їх діяльності звертаються А. І. Мiнгазутдiнов і С. І. Суглобiн. Основні концепції етносоцiального розвитку США і Канади були розглянуті В. Б. Євтухом, який особливу увагу приділив результатам впливу етносоцiальних концепцій на розвиток українських груп США і Канади.

Друга група робіт присвячена історії української еміграції і сучасному положенню української діаспори за рубежем. Iсторiографiя цієї проблеми містить дослідження українських, канадських і американських вчених. В Україні комплексна розробка проблем, пов’язаних з історією української еміграції, почалася в середині 80-х- на початку 90-х р.р. До цього часу нечисленні роботи українських дослідників – академіка А. М. Шлепакова i професора Л. О. Лещенко стосувались виключно історії першої еміграційної хвилi. Ця хвиля, на відміну від послідуючих (другої і, особливо, третьої) не мала антирадянської та антикомуністичної мотивації виїзду i вивчалася більш докладно в доперебудовчий період.

Поштовхом для детального всебічного вивчення життя зарубіжних українців у вітчизняній історіографії стало святкуванням сторічного ювілею масового переселення українців в Канаду. До цієї дати вийшло дві колективні роботи “Зарубіжні українці” і “Українці в зарубіжному світі”. Це довідкові видання, які містять інформацію про історію формування та еволюцію українських діаспор свiту. Детальний аналіз процесу соціально-економічної, політичної і культурної трансформації української діаспори Канади, починаючи з кінця XIX ст. i до наших днів, зроблено в роботах В. Б. Євтуха і О. О. Ковальчук, які вийшли на початку 90-х р.р.

В Канаді, починаючи з середини 70-х р.р., коли етнічні групи стають об’єктом етносоцiологiчних, культурологічних і історичних досліджень, регулярно з’являються роботи, які розглядають діаспорне життя українських поселенців в провінціях Прерії. Однак для цих робіт не характерний узагальнюючий або теоретичний характер. Вони досліджують, як правило, специфіку релігійного або суспільно-культурного життя українців Канади. В роботах широко використаний мемуарний матеріал, підкріплений архівними фотоматеріалами. Особливістю таких робіт є їх висока насиченість фактичною інформацією, іменами, прізвищами і біографічними даними найбільш видатних поселенцiв.

В окрему групу можна виділити праці українських канадців, які на відміну від робіт, що мали, в основному, побутовоописовий характер, являють собою суто наукові дослідження. В цих працях українська етнічна група стає об’єктом соціологічного дослідження поряд з іншими етнічними групами, що населяють Канаду. Увага авторів сконцентрована на питаннях асиміляції, ідентифікації і адаптації етнічних меншостей в багатонаціональному середовищі. Подібні роботи насичені графіками, діаграмами, таблицями, які виконані на основі соціологічних опитувань і матеріалів переписів населення [21, c. 108].

Наступна група робіт, які присвячені українській діаспорі, представлена довідковими виданнями, що характеризують положення української етнічної групи в багатонаціональному канадському суспільстві. За своїм змістом і засобам подання інформації вони подібні до робіт попередньої групи, але їх відрізняє те, що українська етнічна група тут є самостійним об’єктом дослідження. В роботах застосований широкий статистичний матеріал. Ця група представлена збірками “Українські поселення. Довідник”, “Українці в американському та канадському суспільствах. Соціологічний збірник”. Найбільш повне довідкове видання, присвячене українським діаспорам світу, включаючи східноєвропейські українські діаспори, в тому числі ті, які мешкають на теренах колишнього СРСР, вийшло в Торонто в 1994 р. В книгу увійшли роботи ведучих фахівців в галузі дослідження українських діаспор з наукових установ США, Канади, Європи, Латинської Америки і Австралії. На наш погляд, розгляд проблем і процесів, які відбуваються всередині українських етнічних груп світу має особливе значення, оскільки дозволяє побачити загальне і особливе в розвитку українських діаспор, застосувати теоретичні концепції, вироблені при вивченні проблем міграції, асиміляції і адаптації іммігрантських мас в моно – і полінаціональних державах з відмінними політичними системами.

До іншої групи робіт діаспорних авторів можуть бути віднесені наукові монографії, які присвячені тому чи іншому аспекту з життя української спільноти на конкретному етапі її існування, або простежують еволюцію будь-якої сфери діяльності діаспори, частіше культурної або суспільно-політичної. Серед подібних праць можна назвати роботу М. Боровика, яка розглядає роль україномовних періодичних видань Канади в формуванні української етнічної групи. Цілий ряд робіт присвячено історії поселення українських піонерів в провінціях Прерії. Автори звертаються до витоків створення діаспорного організму в умовах життя в так званих “блокових поселеннях”, простежують причини, мету і засоби створення українських суспільних, культурних і освітніх центрів, які набули розвитку в ході подальшого існування української діаспори в Канадi [27, c. 158].

Культурно-гуманітарні аспекти співробітництва між Україною та Канадою обумовлені у Спільній Декларації про особливе партнерство між Україною і Канадою від 31.03.1994 р. та в Угоді про дружбу та співробітництво між Україною і Канадоювід 24.10.1994 р.

Відповідно до положень Спільної Декларації сторони зобов’язалися «активно співпрацювати з метою прискорення взаємного розповсюдження інформації про національні досягнення у галузі культури, науки і освіти, популяризації нових досягнень у цих сферах і розширення культурних, спортивних та інформаційних обмінів».

У Статті 13 Угоди про дружбу та співробітництво наголошується на важливості культурних та спортивних обмінів для взаєморозуміння між народами та міститься положення про продовження двостороннього співробітництва у галузях культури і спорту. Сторони також зобов’язалися сприяти «розвиткові безпосереднього співробітництва між освітніми, архівними, культурними, творчими та спортивними організаціями двох країн, а також між асоціаціями і товариствами в цих галузях». Частина друга Статті 14 Угоди регулює двосторонні обміни в культурно-гуманітарній сфері, зокрема в ній говориться, що сторони «сприятимуть розширенню контактів між політичними партіями, профспілками, фондами, школами та вищими учбовими закладами, організаціями по захисту прав людини, релігійними, жіночими та молодіжними організаціями, екологічними та іншими асоціаціями».

У 1971 році в Канаді була запроваджена офіційна політика багатокультурності, спрямована на підтримку та взаємодію культур різних національностей. У зв’язку з цим, у 1982 році до Канадської хартії прав і свобод були внесені зміни, які зафіксували мету збереження та примноження багатокультурної спадщини країни.

Основні напрями канадської політики у сфері розвитку культури визначаються Законодавчим Актом Канади про багатокультурність, який був прийнятий у 1985 році. Відповідно до даного Акту усі представники канадського суспільства мають право зберігати та поширювати своє культурне надбання та культурну спадщину. Актом визнається, що багатокультурність є фундаментальною характеристикою канадської культурної спадщини, а однією з основних задач канадського суспільства є заохочення участі окремих осіб та різних етнічних громад до формування канадської ідентичності [34, c. 116].

З метою реалізації політики багатокультурності у 1973 році було заснований Департамент канадської спадщини (Department of Canadian Heritage). До юрисдикції Департаменту відносяться питання багатокультурності, захисту прав людини, збереження культурного надбання тощо. Департамент відповідальний за розробку та впровадження національної політики та національних програм щодо культурного розвитку та культурної спадщини Канади, а також канадської ідентичності на основі принципів багатокультурності.

Особливості українсько-канадського співробітництва в культурно-гуманітарній сфері обумовлені наявністю 1,2 мільйонної української діаспори в Канаді, що має надзвичайно розвинену систему громадських та культурних організацій, наукових та дослідницьких установ, музеїв, художніх колективів, мистецьких об’єднань. Це спричиняє прямі міжособистісні контакти між громадянами наших країн, а також безпосереднє співробітництво між такими організаціями в Канаді та подібними установа в Україні [19, c. 314].

До таких установ в Канаді відносяться, зокрема, такі:

— Село спадщини української культури, поблизу м. Едмонтон, провінція Альберта;

— Канадський інститут українських студій, м. Едмонтон, провінція Альберта, відділення Інституту є в м. Торонто;

— Український центр засобів і розвитку при коледжі Гранта МакЕвана, м. Едмонтон, провінція Альберта;

— Українсько-Канадський Архів-Музей Альберти, м. Едмонтон, провінція Альберта;

— Український музей Канади, м.Саскатун, провінція Саскачеван, відділення музею є в м. Торонто;

— Прерійський центр дослідження української спадщини при Університеті Саскачеваню, м. Саскатун, провінція Саскачеван;

— Інститут Св. Петра Могили, м. Саскатун, провінція Саскачеван;

— Центр Українсько-Канадських студій при Манітобському університеті, м. Вінніпег, провінція Манітоба;

— Український культурно-навчальний центр «Осередок», м. Вінніпег, провінція Манітоба;

— Колегія Святого Андрія у Вінніпезі при Манітобському університеті;

— Сад скульптур Лео Мола, м. Вінніпег, провінція Манітоба;

— Музей Ліґи Українських Католицьких Жінок Канади Торонтонської Епархії, м. Торонто;

— Інститут святого Володимира, м. Торонто;

— Українсько-Канадський Дослідчо-Документаційний Центр, м. Торонто;

— Український дослідницький інститут, м. Торонто;

— Музей Тараса Шевченка, м. Торонто;

— Канадсько-українська мистецька галерея, м. Торонто;

— Музей українського народного мистецтва, м. Міссіссага, провінція Онтаріо;

— Музей пам’яті Голодомору, м. Гамільтон, провінція Онтаріо;

— Інститут Східньо-Християнських наук ім. митрополита Андрея Шептицького при Університеті святого Павла, м. Оттава, провінція Онтаріо.

Українці, які почали емігрувати до Канади з 1880-х років, разом з іншими народами та національними меншинами вважаються одними із співзасновників канадської держави. У цьому зв’язку переважна частина пам’яток Українського народу, що існують в Канаді, була створена на канадській землі і тому офіційно вважається частиною культурної спадщини Канади, що підкріплюється офіційною державною політикою багатокультурності країни.

Загалом, кількість об’єктів, що пов’язані з історією Українського народу в Канаді, за приблизними розрахунками може сягати до 1000 одиниць. Серед них є 6 українських церков і 12 будівель та історичних місць, що внесені до переліку канадських пам’яток національного, провінційного чи муніципального значення [32, c. 176].

В Канаді встановлені пам’ятники низці українських історичних діячів, зокрема Т.Шевченку у м.Вінніпег, Лесі Українці у м. Саскатун та м. Торонто, Івану Франку у містах Вінніпег, Торонто та Ляшен (провінція Квебек), Володимиру Великому у м.Торонто, Василю Стефанику на території Села спадщини української культури в провінції Альберта. На території Канади також встановлено п’ять монументів, що вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932 – 1933 років в Україні: в містах Вінніпег, Едмонтон, Гакстон, Калгарі та Віндзор.

Щороку в різних містах Канади відбуваються до 10 українських фестивалів, серед яких найдавнішим є Канадський національний український фестиваль, що проходить в м. Дофін з 1965 року, а також Український фестиваль у м.Торонто, що є найбільший українським фестивалем Північної Америки.