107

ВСТУП

Актуальність дослідження. До здобуття національної незалежності українська культура була майже ізольованою від зовнішнього світу свого роду подвійним бар’єром: перший – це так звана “залізна завіса”, характерна для всіх комуністичних держав, а другий бар’єр був специфічним для неросійських республік СРСР і полягав у тому, що практично всі контакти з іноземними культурами мали санкціонуватися московським „центром”, і значна частка цих контактів відбувалася лише через посередництво російської мови та культури.

Винятком, хай і частковим, були культурні контакти з іншими радянськими республіками та, меншою мірою, з іншими соціалістичними країнами, особливо з тими, що мали з Україною тісні історичні й культурні зв’язки, - наприклад, Польщею, Болгарією. Культурне співробітництво з сусідніми „братніми” країнами істотно полегшувалося тим, що багато українських митців, письменників, вчених, діячів культури традиційно мали тісні творчі й особисті контакти з польськими, грузинськими, литовськими, молдавськими, болгарськими та російськими митцями, письменниками, вченими. Втім, ці контакти людей культури „не дотягували” до статусу повноправного культурного співробітництва між націями й країнами.

Той факт, що Українська РСР вважалася державою-засновником ООН та ЮНЕСКО, небагато важив, оскільки контакти з ЮНЕСКО відносилися до компетенції Міністерства закордонних справ Української СРСР, що фактично було просто регіональним відділенням „союзного” МЗС у Москві. Свідченням того, наскільки слабо могла впливати Україна на співпрацю в рамках ЮНЕСКО, можна вважати відсутність українських пам’яток у Списку Світової культурної спадщини ЮНЕСКО аж до 1989 року.

Становище почало змінюватися тільки наприкінці 1980-х рр., коли горбачовська перебудова зруйнувала “залізну завісу” та скасувала монополію московського „центру” на міжнародні культурні зв’язки. Українські митці отримали можливість широко презентувати свої твори за кордоном, а українське суспільство отримала вільний доступ до сучасної світової культури в усьому її різноманітті. Ще одним важливим результатом набутої відкритості до світу стала активізація контактів з українською діаспорою. Внаслідок набуття Україною незалежності Міністерство культури України стало повноправним суб’єктом міжнародного культурного співробітництва.

Україна та Канада – дві країни, які розташовані у різних півкулях світу, але зв’язані через океан сотнями тисяч ниточок родинних зв’язків кількох поколінь, які роблять наші двосторонні відносини насправді особливими. Канада – країна Великої вісімки, яка має міцні відносини з Україною, яка першою у Західному світі визнала незалежність України й нараховує другу після Росії закордонну українську громаду. Країна, в якій з гордістю кажеш, що ти українець.

Сьогодні можна стверджувати, що українсько-канадські відносини знаходяться у точці верхнього екстремуму від часу встановлення дипломатичних зносин між нашими державами. Про високу інтенсивність розвитку співпраці між Україною та Канадою на сучасному етапі, зокрема, свідчить високий рівень політичного діалогу між нашими державами, який упродовж останніх років став чи не найактивнішим за всю історію двосторонніх відносин.

Стан розробленості проблеми. Тема дослідження охоплює відносно нетривалий історичний період, що визначило відсутність спеціальних історіографічних робіт, які були б присвячені розгляду міжнародного культурного співробітництва України та Канади. Однак існує значна кількість авторських досліджень, що так або інше порушують ці питання. Водночас вживаються спроби теоретичного аналізу, класифікації і визначення феномену діаспори. Однією з засадничих робіт, зроблених в даному напрямку, стала робота американського дослідника Д. Армстронга. Своє визначення діаспорі дає і американський соціолог Г. Шеффер. В своїй роботі автор аналізує умови, необхідні для перетворення діаспор в зацікавлених учасників зовні і внутрішньополітичних дій в країні проживання. Всебічно діаспора в якості суб’єкту системи міжнародних відносин досліджена в роботі Д. Констаса i А. Платіаса. 

Дії етнічних груп в якості зацікавлених груп тиску розглянуто в роботах Б. Хіббiтса, М. Ісмена і К. Холстi. Автори, досліджуючи діаспорний організм, звертають особливу увагу на його внутрішні характеристики, окремо виділяючи чинник психологічної єдності всередині окремо взятого етнічного співтовариства. Основні концепції етносоцiального розвитку Канади були розглянуті В. Б. Євтухом, який особливу увагу приділив результатам впливу етносоцiальних концепцій на розвиток українських груп Канади.

Саме це стало однією із причин для більш детального дослідження міжнародного культурного співробітництва між Україною та Канадою.

Мета магістерської роботи – на основі дослідження культурного співробітництва України та Канади визначити ефективні організаційні форми культурних відносин країн.

Для досягнення поставленої мети визначені слідуючі завдання:

• Розкрити особливості культурно-гуманітарного співробітництва між Україною та Канадою.

• Проаналізувати українсько-канадське співробітництво в галузі освіти як шлях збереження ідентичності українців за кордоном.

• Обґрунтувати міжнародну культурну діяльність жіночих організацій української діаспори.

• Дослідити проблеми та перспективи міжнародної культурної діяльності України та Канади.

• Пронаналізувати проблеми становлення та реалізації політики мультикультуралізму Канади та її значення для України.

Об’єктом дослідження обрано міжнародне культурне співробітництво України та Канади.

Предметом дослідження є організація міжнародної культурної співпраці України та Канади.

Наукова новизна даної роботи полягає у здійсненні всебічного і комплексного дослідження важливої проблеми міжнародної культурної діяльності України та Канади. За результатами дослідження результатами одержані науково-теоретичні висновки та практичні рекомендації.

Практичне значення полягає в тому, що результати можуть бути використані фахівцями центрів українсько-канадської культури, учбових закладів, які зацікавлені в розвитку та вдосконаленні міжнародного співробітництва України з Канадою, а також при написанні рефератів та контрольних робіт.

Методологічну основу складають сучасні методи та прийоми досліджень, а саме: опис, що передбачає описання подій, фактів які були передумовою тих чи інших процесів в співробітництві та основних понять; аналіз сучасного стану міжнародних відносин; крім цього у курсовій роботі використовувалися методи синтезу, узагальнення та порівняльного аналізу.

Обсяг і структура роботи обумовлені метою та завданнями дослідження, а також логікою розташування в ній матеріалу. Магістерська робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаної літератури.

Розділ 1 теоретичні аспекти міжнародного культурного співробітництва україни та канади

1.1. Міжнародна культурна діяльність України

Сучасне українське суспільство потребує серйозних і докорінних трансформацій. Кардинальні реформи необхідно провести в усіх без виключення царинах соціуму. Особливу увагу доречно приділити гуманітарній сфері. На часі, зокрема, вироблення засад нової культурної політики, котра передбачатиме розвиток підприємницької моделі культури та враховуватиме її значимість для економічного потенціалу держави.

Першим основним нормативно-правовим актом, у якому було визначено правові, економічні, соціальні та організаційні засади розвитку культури в нашій державі, стали Основи законодавства про культуру, введені в дію постановою Верховної Ради від 14 лютого 1992 р. Основи спрямовані на:

- реалізацію суверенних прав України у сфері культури;

- відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України;

- забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно- мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості;

- реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей;

- соціальний захист працівників культури;

- створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

У документі підкреслюється, що пріоритетні напрями розвитку культури визначаються цільовими державними програмами, які затверджуються Верховною Радою України. Держава у пріоритетному порядку створює умови для розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального та фінансового забезпечення закладів, підприємств, організацій і установ культури [39, c. 18].

Основними принципами культурної політики, згідно з цим документом, є: визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загально¬людські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами. В Основах було піднято важливі питання щодо розвитку української мови, збереження національної культурної спадщини та прав громадян у сфері культури, наголошено на ролі державного фінансування культури і вперше в Україні передбачено існування неурядових організацій, які визначались як правові суб’єкти з тими ж правами, що й у державних закладів.

У 1990-х роках також було прийнято закони, якими було закладено основу для децентралізації в культурному секторі. Їхньою метою було зменшення чи обмеження фінансової відповідальності профільного міністерства шляхом передачі частини повноважень місцевій владі. Це закони «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997) та «Про місцеві державні адміністрації» (1999). Таким чином, органи місцевої влади отримали повноваження розробляти місцеву культурну політику.

Важливим нормативно-правовим актом для здійснення державної культурної політики стали Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури, затверджені постановою Кабінет Міністрів від 28 червня 1997 р., згідно з якими основними засадами здійснення державної культурної політики мають стати: піднесення ролі культури в державотворчих процесах, формування у структурах громадянського суспільства єдиного духовного простору, утвердження гуманістичних цінностей, високої моралі, національної самосвідомості та патріотизму, подолання негативних явищ та сприяння позитивним тенденціям у духовній сфері суспільного життя.

Основою для нинішньої культурної політики в Україні є також низка інших законів і указів, прийнятих за роки незалежності. Ключовими серед них є: Конституція України; «Концепція державної політики в галузі культури на 2005-2007 рр.» від 03.03.2005; Указ Президента від 24.11.2005 «Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства», Закон України «Про культуру» від 14.12.2010.

Конституція України у ст. 54 передбачила такі принципи культурної та наукової політики держави:

- громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності;

- кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності, ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом;

- держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством;

- культурна спадщина охороняється законом.

Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами [11, c. 20].

У 2011 р. було прийнято закон «Про культуру», який визначив правові засади діяльності у сфері культури, регулювання суспільних відносин, пов’язаних із створенням, використанням, розповсюдженням, збереженням культурної спадщини та культурних цінностей, та забезпеченням доступу до них.

Зазначається, що громадяни мають право на свободу творчості; вільний вибір виду діяльності у сфері культури, засобів і сфер застосування творчих здібностей, самостійне розпорядження своїм твором; провадження творчої діяльності самостійно або з використанням будь-яких форм посередництва; створення закладів культури недержавної форми власності різних напрямів діяльності та організаційно-правових форм; об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, центри, фонди, асоціації, інші громадські організації у сфері культури; збереження, розвиток, пропагування культурної, мовної самобутності, традицій, звичаїв та обрядів; захист прав інтелектуальної власності, зокрема авторського права і суміжних прав; доступ до культурних цінностей, культурної спадщини і культурних благ; здобуття культурно- мистецької освіти; інші права, встановлені законодавством.

З іншого боку, закріплюється, що фізичні та юридичні особи зобов’язані дотримуватися вимог законодавства щодо провадження діяльності у сфері культури; дбати про збереження народних традицій і примноження національного культурного надбання, сприяти охороні культурної спадщини; поважати культуру, мову, традиції, звичаї та обряди Українського народу; піклуватися про естетичне виховання і культурний розвиток дітей, прилучення їх до цінностей вітчизняної та світової культури [24, c. 469].

Реалізацією стратегії держави в галузі культури займається Міністерство культури України. Основними завданнями Міністерства культури України є: забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики, підготовка пропозицій щодо основних напрямів державної мовної політики та участь у її реалізації, здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, музейної та бібліотечної справи, кінематографії, забезпечення реалізації прав громадян на свободу літературної та художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина, створення умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, розвитку міжнародного культурного співробітництва, захист інтересів вітчизняних творчих працівників і творчих спілок, а також закладів, підприємств і організацій, що діють у сфері культури, створення умов для розвитку соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури, організація її матеріально-технічного забезпечення.

На сучасному етапі нормативно-правова база сфери культурної політики перебуває в стадії реформування і вдосконалення. Разом з позитивними здобутками в цій сфері, є певні прогалини. Порівняно із законодавством інших країн законодавство України в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів має в багатьох випадках неузгоджений та суперечливий характер.

Щодо основних проблем незаконодавчого характеру у сфері культури, то, як підкреслюється в Концепції державної політики в галузі культури, сучасний стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

Утворився й дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурною діяльністю; стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури; суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на галузь культури; розрізнені культурні заходи так і не склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку [36, c. 72].

Для подолання системних негативних явищ у галузі культури необхідно, зокрема, розв’язати такі проблеми:

- «залишковий принцип» ставлення до культури у суспільстві та державній політиці;

- відсутність цілісного інформаційно-культурного простору і мережі партнерських зв’язків на вертикальному і горизонтальному рівнях;

- відсутність середньо- і довгострокових програм культурного розвитку;

- відсутність визначених державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою;

- непідготовленість кадрів до господарських відносин у ринковій економіці;

- соціальна незахищеність працівників культури;

- недостатня участь України в європейських і світових культурних проектах.

Існуючий стан культури в Україні вимагає нових політичних підходів, програм і механізмів їх реалізації. Культурний розвиток держави та її окремих регіонів повинен бути визначений одним з пріоритетних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У зв’язку з цим можна визначити такі цілі та пріоритетні завдання державної політики в галузі культури:

- розробка та затвердження довгострокової програми культурного розвитку України, а також сприяння розробці середньострокових регіональних програм культурного розвитку;

- залучення громадськості до процесів управління та контролю в галузі культури;

- створення ефективної моделі фінансового та матеріально-технічного забезпечення культурного розвитку;

- розробка, затвердження та впровадження державних соціальних стандартів надання послуг населенню у сфері культури, що гарантуються державою;

- реалізація комплексу освітніх, культурно-мистецьких програм і проектів для дітей та молоді;

- підтримка та розвиток культури на селі;

- участь України у міжнародних культурних проектах, здійснення комплексу інформаційно-культурних заходів для ознайомлення світової громадськості з культурними цінностями України.

Втілення цих та інших орієнтирів має вкрай важливе значення для України, адже культура є важливим компонентом розвитку держави та окремої особистості. Утвердження культурної самобутності є основним елементом незалежності й національного розвитку [41, c. 223].

Нині одним із проявів інноваційних зрушень у культурній галузі є політика культурної дипломатії, орієнтована на сприяння і промоцію української культури за кордоном. Саме розширення можливостей представлення національної культури у світовому просторі видається стратегічним пріоритетом Української Держави з огляду на ті перспективи, які воно відкриває для поступу української культури на тлі поновлення євроінтеграційного курсу України. Від ефективності окресленої політики залежить вирішення наступних питань:

- зміцнення міжнародного іміджу та утвердження авторитету України як успішної держави;

- налагодження багатовекторної плідної співпраці з іноземними партнерами та реалізація на регулярній основі різноманітних копродукційних проектів;

- підвищення конкурентоспроможності національних мистецьких та культурних продуктів на світовому культурному ринку.

Культурна дипломатія є особливою сферою дипломатичної діяльності, що використовує культуру як інструмент і засіб досягнення цілей зовнішньої політики. Культурна дипломатія у практичному вимірі передбачає встановлення більш змістовних і динамічних міжнародних зв’язків, ніж дипломатія традиційна. Серед її сучасних взірців – діяльність українських культурних представництв за кордоном, покликаних забезпечити присутність України та української культури в інформаційному просторі інших держав, створити надійне підґрунтя для регулярних культурних обмінів.

Ці представництва у форматі культурно-інформаційних центрів діють у складі закордонних дипломатичних установ України. Зазначені центри створені на виконання Указу Президента України «Про культурно-інформаційний центр у складі закордонної дипломатичної установи України» № 146/2006 від 20 лютого 2006 року. Їх основне завдання – сприяння розвитку міжнародного співробітництва України в державі перебування в галузі культури, освіти, науки та техніки, туризму, фізичної культури і спорту. Організацію роботи культурно-інформаційних центрів покладено передусім на Міністерство закордонних справ України.

Станом на грудень 2013 року в європейських країнах існувало 17 культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України: в Австрії, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Греції, Грузії, Естонії, Іспанії, Італії, Канаді, Молдові, Польщі, Португалії, Румунії, Туреччині, Угорщині, Франції, Чехії. При Посольстві України у ФРН діє інформаційно-культурна агенція України. З лютого 2012 року розпочато роботу щодо утворення культурно-інформаційного центру в складі дипломатичної установи в Санкт Петербурзі.

Як правило, діяльність центрів обмежується протокольними заходами або ж заходами з інформаційно-роз’яснювальної роботи (з нагоди Дня Соборності та Свободи України, Міжнародного дня рідної мови, Шевченківських днів тощо), відзначення щорічних ювілейних дат, вшанування пам’яті видатних українців.

Приклади діяльності, котрі передбачають довготривалі зв’язки та співпрацю, на жаль, є поодинокими. Це, зокрема, «Ніч культурних центрів» (14-15 червня 2013 року) у рамках співпраці культурно-інформаційного центру України в Бухаресті з культурними інститутами та центрами країн ЄС, об’єднаними в організацію EUNIC (Бухарест). Також – підписання Договору про співробітництво між Державною архівною службою України та Державними архівами Бельгії (27 березня 2013 року), який забезпечує вільний доступ співробітників до відкритих архівних документів та допоміжної інформації.

У рамках реалізації протоколу про співробітництво між Міністерством культури України та Міністерством культурної спадщини Республіки Польщі протягом 2011-2012 років реалізовувався українсько-польський проект «Європейський Стадіон Культури». Він позиціонувався як вияв культурного, артистичного та громадського співробітництва у рамках організації фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу «Євро–2012» за участі українських та польських урядових і неурядових організацій, партнерів акції та міст-господарів турніру. У рамках проекту відбулося 350 культурних заходів.

Водночас культурно-інформаційний центр при Посольстві України в Естонській Республіці сприяв налагодженню співробітництва Міжнародного туристичного агентства «Україна-Русь» з естонськими культурологічними організаціями, бізнесовими та туристичними компаніями, а також українськими громадськими організаціями в Естонії.

Ці приклади показують, що лише деякі з культурно-інформаційних центрів ведуть активний пошук можливих закордонних партнерів, надають необхідну інформаційну допомогу та консультації представникам ділових кіл країни акредитації щодо особливостей українського законодавства, організації презентацій українських інвестиційних проектів.

Тому, підсумовуючи роботу культурних представництв України за кордоном впродовж 2011–2013 років, можна окреслити певні невтішні тенденції у їхній діяльності:

- малочисельність штату та відсутність фахівців із культурного менеджменту, що, безумовно, ускладнює презентацію національної культури та її промоцію на міжнародній арені;

- серед заходів, здійснюваних центрами у європейських країнах, переважають такі, що обмежуються поширенням інформації про Україну і не передбачають перспектив культурного співробітництва;

- поширювана про Україну інформація переважно стосується минулого Українського народу та його традиційної культури; поза увагою залишається розвиток актуальної культури та громадянського суспільства;

- у більшості випадків за дипломатичними угодами криються суто формальні заходи, пов’язані з обмінами делегаціями, невиправдано велику частину яких складають чиновники дипломатичних служб чи профільних міністерств; це створює лише видимість роботи, ставить під сумнів її змістовну частину та доцільність загалом.

Оскільки організацію роботи культурно-інформаційних центрів покладено не лише на Міністерство закордонних справ України, а й на Міністерство культури України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство молоді та спорту України, Державний комітет телебачення та радіомовлення України, – варто посилити їхню участь у плануванні роботи відповідних культурних представництв Української Держави за кордоном [44, c. 257].

Наприклад, Міністерство культури України фактично не долучалося до роботи культурно-інформаційних центрів. За три останні роки відомство спромоглося підтримати діяльність вітчизняних культурних представництв за кордоном хіба що наданням відповідних інформаційних матеріалів та сувенірної продукції. Винятком є підтримка Міністерством культури України низки заходів у Національному культурному центрі України в Москві (святкові концерти, культурно-мистецькі акції, присвячені державним святам). Відомо, що Міністерство культури України залишало без відповідей звернення Посольств України з метою залучення до заходів, здійснюваних культурно-інформаційними центрами. Як наслідок, маємо відсутність аналізу та прогнозування роботи останніх, моніторингу їхніх потреб і можливостей, скоординованої діяльності як культурних представництв.

Нині Українська Держава практично самоусунулася від популяризації власної культури за кордоном. За неї цю справу здійснюють переважно українські митці, діячі громадськості та діаспори, які є активними учасниками багатьох презентаційних заходів. Нерідко саме представники відповідних спільнот працюють для просування українського культурного продукту за кордоном значно більше, ніж дипломати чи державні культурні менеджери.

У зв’язку з викладеними проблемами актуальним є створення істотно відмінної від існуючої моделі культурної дипломатії та політики культурної промоції України в Канаді. Йдеться про формування мережі високопрофесійних та ефективних культурних інституцій, які працюватимуть збалансовано в одній ідейній та технологічній площині. А головне – матимуть автономний статус. На таких засадах працюють авторитетні іноземні культурні інституції: Британська Рада, Французький Інститут, Гете-Інститут, Польський Інститут, Інститут Сервантеса.

Україна здатна осмислити та запозичити ефективні моделі європейського досвіду задля посилення своєї культурної присутності у Канаді та світі. Тому на часі створення мережі Українських інститутів у провідних столицях Європи та світу.

1. Неефективна робота культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України в Європі показала, що вони не відповідають визначеним цілям та поки нездатні належним чином посилювати інтеграцію України до європейського культурного простору.

2. Оскільки заходів культурної дипломатії, здійснюваних у рамках діяльності культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України, виявляється недостатньо для ефективної промоції української культури, на даному етапі постає питання про залучення до цього процесу професійних культурних менеджерів та представників громадськості [37, c. 15].

3. Ефективності політиці просування української культури в Європі та світі надасть створення мережі Українських Інститутів (Український Інститут – це робоча назва) у всіх європейських столицях, а в подальшому – світових. У перспективі мережа Українських інститутів має діяти на зразок успішних європейських культурних інституцій (Французький Інститут, Польський Інститут, Гете-Інститут, Британська Рада, Інститут Сервантеса, Російський центр науки і культури тощо), які ефективно здійснюють культурну дипломатію та промоцію культури своїх держав.

1. Оптимізувати до кінця 2014 року роботу чинних культурно-інформаційних центрів у складі закордонних представництв України. При цьому їхню діяльність доцільно розглядати як «перехідну» на етапі створення мережі Українських Інститутів.

За участі Міністерства закордонних справ України, Міністерства культури України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства молоді та спорту України, Державного комітету телебачення та радіомовлення України:

- підготувати та внести зміни до Положення «Про культурно-інформаційний центр у складі закордонної дипломатичної установи України» в частинах, що стосуються посилення його кадрового потенціалу та розширення завдань і функцій;

- забезпечити роботу центрів фахівцями з культурного менеджменту та переглянути суто представницький характер діяльності відповідних установ;

- розробити програму промоційної діяльності культурно-інформаційних центрів;

- проводити регулярний моніторинг діяльності центрів, їх потреб та можливостей.

2. Для створення мережі Українських Інститутів (довгострокова перспектива) необхідно здійснити наступні кроки:

- розробити за участю представників влади, експертного середовища, діячів культури і мистецтва концепцію діяльності Українських інститутів, не звужуючи питання представлення культури до її популяризації;

- визначити режим фінансування, який би заохочував участь зацікавлених підприємницьких кіл у роботі Українських інститутів та відповідав вимогам державно-приватного партнерства, а також розглядав культуру як чинник економічного та соціального розвитку держави;

- передбачити роботу мережі Українських Інститутів у режимі оператора міжнародної культурної діяльності у Європі, визначити пріоритетність відкриття закладів у тих європейських столицях, у культурній співпраці з якими Україна найбільш зацікавлена.