Макроекономічне планування.

Макроекономічне планування - це особливий вид діяльності держави щодо визна­чення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення цих цілей.

Макроекономічне планування широко використовується в економіці розвинутих країн з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

В основу макроекономічного планування покладена розробка індикативних планів, тобто системи рекомендаційних планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави.

Індикативні плани мають особливості, які відрізняють від директивних (адресних та обов'язкових для виконання) планів:

1) індикативний план є комплексом рекомендацій, які не мають обов'язкового характеру;

2) показники плану призначені для інформування суб'єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави;

3) мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку;

4) реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему планових та економічних важелів.

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економіч­ного та соціального розвитку України.

Державне замовлення як засіб задоволення державних потреб.

Одним із способів регулювання взаємовідносин між державою і суб'єктами господарювання, а також між самими підприємствами є державне замовлення.

Державне замовлення - це засіб державного регулювання економіки, який передбачає формування на договірній основі необхідних для задоволення державних потреб обсягів і складу продукції та розміщення державних контрактів на поставку продукції серед підприємств.

Механізм державних замовлень (закупівель) регулюється чинним законодавством України.

Державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади, державні адміністрації та установи нижчих рівнів, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Виконавцями державних, замовлень є суб'єкти господарювання всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

Для виконавців державного замовлення, заснованих на державній власності повністю або частково, а також для підприємств всіх форм власності, які є монополістами на певному ринку товарів, державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо їх виконання не завдає економічної шкоди виконавцям.

Взаємовідносини між замовником та виконавцем регламентуються державним контрактом. Поставки продукції для задоволення державних замовлень фінансуються за ра­хунок коштів Державного бюджету та інших залучених для цього джерел фінансування.

Відбір можливих виконавців державного замовлення здійснюється на конкурсній основі.

Фінансово-бюджетне регулювання та грошово-кредитна політика держави.

Найважливішим елементом ринкового господарства є його фінансово-бюджетне регулювання та грошово-кредитна політика держави.

Фінансово-бюджетне регулювання стану ринкового середовища повинно забезпечувати нормальний перебіг економічних і соціальних процесів, повне задоволення суспільних потреб у фінансових ресурсах. Цей процес відбувається через механізм бюджетного планування (Державний бюджет і державні цільові фонди).

Державний бюджет - це річний план державних доходів і видатків, що затверджений у законодавчому порядку.

Доходи Державного бюджету формуються за рахунок:

• податкових надходжень;

• неподаткових надходжень і доходів від операцій з капіталом, що перебуває в загальнодержавній власності (доходи від приватизації та реалізації державного майна; надходження від внутрішніх позик; повернення державі позик, процентів, дивідендів);

• доходів державних цільових фондів (Пенсійного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості населення та ін.);

• інших доходів, встановлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету.

Видатки Державного бюджету здійснюються за статтями на підставі бюджетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об'єднати в такі групи:

1. Фінансування державних, послуг загального призначення (державне управління, утримання законодавчих, виконавчих і судових органів, на міжнародну діяльність, національну оборону та ін.).

2. Фінансування виробництва соціальних товарів (наука, освіта, культура, мистецтво, охорона здоров'я, соціальний захист і соціальне забезпечення, засоби масової інформації, житлово-комунальне господарство).

3. Фінансування державних послуг, пов'язаних з економічною діяльністю (розвиток галузей матеріального виробництва, забезпечення вищої ефективності господарської діяльності, структурні перетворення в економіці, реалізація цільових комплексних програм).

4. Видатки державних цільових фондів.

5. Інші видатки (виплати процентів і обслуговування державного боргу, створення резервних фондів та ін.).

Видатки за своїми економічними характеристиками поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.

За рахунок Державного бюджету здійснюється пряме фінансування окремих галузей, регіонів та сфер діяльності. Крім того, з нього здійснюються виплати у формі:

• дотацій - асигнувань для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств;

• субсидій - допомоги з метою підтримки населення, певних видів підприємницької діяльності, галузей народного господарства;

• субвенції - фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі.

Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету; перевищення видатків над доходами - нестачу (дефіцит) бюджету.

Добре діюча і активна грошово-кредитна система є запорукою налагодження розвинутих ринкових взаємовідносин між суб'єктами господарювання. Ця система забезпечує ефективне управління грошовим обігом і кредитом.

Грошова підсистема характеризує форму організації грошового обігу; кредитна підсистема відображає сукупність кредитних відносин та установ, котрі їх забезпечують.

Кредитними називаються ті відносини, що складаються з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, населення.