11. 4. Невербальні антиетикетні знаки

Антиетикет має у своєму розпорядженні чимале число невербальних знаків, які у спілкуванні супроводжують словесне мовлення або ж виступають самостійно. Вони не однакові за ступенем інвективності (образливості) для адресата чи третьої особи, але всім їм властива груба або й непристойна експресивність, що робить їх неприйнятними з погляду етикетності й культури спілкування. До арсеналу антиетикетних невербальних знаків належить артикуляційно й мімічно спотворене повторення або імітування слів співрозмовника чи третьої особи; перекривляння; стукання себе по голові, а тоді по чомусь твердому; крутіння пальцем біля скроні, адресоване співрозмовникові; замах рукою (кулаком) у бік співрозмовника чи третьої особи; демонстративне повернення спиною до співрозмовника; плювання в бік людини; зображення удару ногою тощо.

Інвективний, отже неетикетний, характер мають «зображальні» знаки, використовувані для того, щоб «наочно» показати реальні чи уявні вади людини: кульгаву ходу, невисокий зріст, довжину або форму носа, величину живота, ширину тазу, криві ноги тощо. Не є інвективними, але часто справляють негативне враження спонтанні, неадресовані, симптоматичні знаки, які виявляють психічний стан людини, її неконтрольовані звички. Тому не треба, наприклад, «ламати» або витягувати з хрускотом пальці, барабанити ними чи кулаком по чомусь; колупатися в носі, вухах, зубах; пощипувати ніс, вуха, бороду; шморгати носом; почухуватись; пошкрябуватись; гризти нігті й задирки; тупати, трясти, крутити ногами; накручувати локон на палець; гладити себе по животі, слинити палець, гортаючи сторінки; мугикати тощо. Те ж стосується різних рухів і маніпуляцій із предметами. Неестетично і неетично виглядає, коли хтось із присутніх постукує виделкою, ножем чи ложкою по столі; дзвонить склянкою або фужером; бавиться перснем; крутить ключами на пальці; жонглює запальничкою; відгвинчує-загвинчує авторучку; бере в рот дужку окулярів; смикає співрозмовника за краватку; крутить на ньому ґудзик; витягає нитки; сіпає за рукав тощо.

Перелічені та подібні мимовільні знаки не спрямовані на те, щоб образити когось, дати йому негативну оцінку, виразити зневажливе ставлення до нього. Але вони не можуть не привертати уваги співрозмовника (аудиторії), а тому часто переносять її з того, що говориться, на того, хто говорить, – із висновками не на користь останнього.

Культура й етикет спілкування вимагають відмовитися від застосування невербальних інвективних знаків та контролювати свою комунікативну поведінку з метою уникнути небажаного «самовикористання» спонтанних знаків. З часом, коли сформуються стійкі навички, у безперервному контролі за поведінкою свого тіла в комунікативному акті не буде потреби.

11. 5. Неканонічні звукові знаки

Неканонічні фонетичні знаки – це «акустичні жести»: цмокання, покашлювання, посвистування тощо. Неканонічними вони називаються тому, що такі звуки не входять до складу слів і висловлень.

Свист застосовується як засіб встановлення контакту, як знак «я тут», сигнал попередження, початку дій тощо, коли адресант й адресат(и) перебувають віддалено. На мітингах, концертах, спортивних змаганнях свист служить засобом вираження обурення, зневаги, невдоволення.

Останніми десятиліттями у нас поширюється імпортований із Америки звичай свистом і криками виражати схвалення або й захоплення виступом співаків, спортсменів тощо. Етичність такого використання свисту сумнівна.

До сфери просторічного спілкування належить свист невеликої інтенсивності, яким виражають подив, спричинений якоюсь несподіванкою. Антиетикетним є насвистування мелодії з метою ігнорування співрозмовника, умисної неуваги до його слів.

Не порушує етикету свист у контактах із собаками і птахами, якщо це не заважає іншим людям.

Звук плювання, який на письмі відтворюється як тьху або тьфу, – це знак сильного здивування, гострого невдоволення, повної зневаги. У всіх цих значеннях він належить до арсеналу антиетикетних засобів. Проте цей знак має також «оберігальне» вживання: не «наврочити» комусь, не «вректи» когось.

Звуки позіхання, як і сама ця дія, не спрямовані на реципієнта, тому не є комунікативним знаком. Але цей природний, симптоматичний знак оцінюється співрозмовником як вияв негативного ставлення до його мовлення, отже, має для нього антиетикетний сенс. Фахівці з мовленнєвого етикету не лише забороняють позіхати під час спілкування, а й рекомендують засіб проти цього: міцно закрити рота й випустити повітря носом.

Природним, симптоматичним знаком є також зітхання. До нього етикет більш поблажливий: заборона його диспозитивна – зітхати під час розмови можна, але не часто і не надто тяжко, хіба що на те є якась причина, відома і співрозмовникові(ам).

Оплески використовуються як звуковий знак вітання й схвалення, а також спосіб нагадування про те, що вже пора починати збори, концерт тощо, коли з цим запізнюються.

До знаків неканонічної фонетики належить сміх. Сміятися треба. Але не з власних жартів, дотепів, витівок, і не в будь - якому місці розповіді співрозмовника, і не з хиб його мовлення, і не з фізичних чи психічних вад інших людей, і не в обличчя, і не в спину, і не поза спину, і не в бік людини (людей), яка не бере участі в розмові і не знає, про що йдеться, що є причиною сміху. Неетично й неестетично сміятися з широко відкритим ротом, надто гучно (сміятися на весь рот; братися від реготу за живіт; захлинатися реготом). Є чимало обставин, у яких бажання посміятися має бути узгіднене з вимогами такту, доброго тону.