7.4. Комунікативні помилки в аспекті культури мовлення

7.4.1. Артикуляція, дикція, наголошення

Терміном артикуляція називають творення звуків органами мовленнєвого апарату. Позаяк мовлення адресується іншій людині (людям), то артикуляція повинна бути виразна, розбірлива. Якомога виразніше треба артикулювати, виступаючи перед аудиторією.

Ступінь виразності має назву дикція. Під цим словом розуміють також манеру вимовляння звуків. Це як почерк, що у двох людей може бути однаково розбірливим, але відрізнятися манерою написання літер, скажімо, в одного вони нахилені вліво, а в іншого прямі.

Недбала артикуляція, дефектна дикція, «ковзання» звуків, «ковтання» їх, гугнявість тощо вимушують співрозмовника (аудиторію) напружувати увагу, «заглядати в рот» мовцеві, аби впізнавати звуки за рухами артикуляційних органів. Для виразності артикуляції дуже важливо не порушувати «пороги сприйняття» звуків.

Поріг розпізнавання звука визначається його найменшою тривалістю. Вона становить 30-50 мілісекунд (тисячних часток секунди). Якщо звуки вимовляти швидше (коротше), то адресат не встигатиме їх упізнавати й розрізняти.

Поріг чутності – це нижня межа гучності (голосності) звука, за якою його вже не чути.

Поріг дотику – це максимальна гучність, або, точніше, максимальна сила звука, яку сприймає вухо за певної частоти. Перехід за цю межу спричиняє неприємне відчуття. Деякі мовознавці називають її порогом больового відчуття.

Виразність артикуляції є однією з найперших вимог культури й етикетності мовлення.

Наголошення являє собою вимовляння голосного звука (а з ним цілого складу) з більшою силою голосу і зміною висоти тону. Дуже важливою ознакою українського слова є місце наголосу. Нерідко за цією ознакою слова розрізняються за значенням. Наголос належить до найпомітніших особливостей мови. Перенесення як властивостей самого наголосу, так і його місця з інших мов – явище негативне. На жаль, воно досить поширене в українському мовленні. Будь-яке невиправдане відхилення від літературної норми не прикрашає мовлення і не сприяє авторитетові мовця.

7.4.2. Табу й евфемізми

Суспільна заборона чогось не торкатися, щось не вживати, про щось не говорити тощо має назву табу. Табуювання слів, невербальних знаків, дій у прадавніх народів було пов’язане з міфічними уявленнями, з вірою в магію слів та речей, у сучасних суспільствах воно мотивоване етичними, естетичними та політичними міркуваннями й уподобаннями. Табуювання в етикетному мовленні може бути як постійним, так і ситуативним. Табу на інвективну лексику, фраземіку, інвективні невербальні знаки є, так би мовити, вічним: вихована, інтелігентна людина за жодних обставин не лаятиметься матірно і не плюватиме в бік співрозмовника.

Спілкуючись з представниками інших народів, дуже бажано знати, що є образливим для них, що у них табуюється.

Коли слово табуйоване, а його значення мовцеві необхідно висловити, застосовуються слова-замінники – евфемізми (від грецьк. «пом’якшений вираз»). Наприклад, замість Брешете! кажуть: Ви відхиляєтесь від істини.

Евфемізми – ефективний засіб етикетного спілкування: дають мовцеві можливість висловити те, що він уважає за доцільне, але у формі, прийнятній для співрозмовника.

7.4.3. Білінгвізм

В Україні існує двомовність, або білінгвізм, і багатомовність, або полілінгвізм, чи мультилінгвізм.

Співвикористовувані в суспільстві мови ніколи не бувають симетричними, а двомовні комуніканти (білінгви) ніколи не володіють обома, а понад те, трьома-чотирма мовами абсолютно однаково.

Для кожного білінгва, який користується двома мовами, одна співвикористовувана мова є першою, основною у мисленні і спілкуванні, а інша – другою, використовуваною рідше або в спеціальних сферах, наприклад, у науковій діяльності, офіційному спілкуванні, контактах із людьми, до яких ця мова єдина чи основна. Тому в Україні існує українсько-російська і російсько-українська двомовність.

Двомовність (багатомовність), а точніше, недостатнє володіння однією або й двома (трьома) співвикористовуваними мовами є основною причиною порушення культури, а часом і етикетності мовлення.

Глибоке оволодіння другою (третьою) мовою неможливе без акультурації – засвоєння фактів, норм, вартостей культури (цивілізації), що обслуговується цією мовою. Крім слів, треба знати реалії і поняття, названі цими словами, тло, на якому ці слова використовуються. Без цього мовець потраплятиме в незручні, комічні або й конфліктні ситуації.

Перехід у процесі спілкування з однієї мови на іншу потребує перемикання коду. Здебільшого це перемикання буває неповним, наприклад, лексика і граматика у мовця російська, а фонетика українська або «майже російська». Трапляється, що лексика і граматика у російському мовленні частково українські. Таке мовлення є змішаним – російсько-українським або українсько-російським. В Україні воно називається суржик.

Оцінно-емоційне ставлення освічених, культурних людей до суржику – негативне. Суржик – суміш, «яку мелють у неврожай», отже вживають не від добра – як низьковартісниим є суржикове борошно, так не може мати високої вартості й суржикове мовлення.

Проникнення елементів однієї мови (у звучанні, наголошуванні, інтонуванні, у вживанні слів, сталих зворотів, граматичних форм, синтаксичних конструкцій) у мовлення іншою мовою називають інтерференцією (лат. inter – «поміж», ferentis – «той, що несе, приносить»). Щоб уникнути інтерференції, потрібно не тільки свідомо розрізняти елементи обох мов, а й мати стійкі вміння та навички (автоматизми) використання їх у мовленні. Якщо, наприклад, когось запросять словами Добро пожалувати! (замість Ласкаво просимо! чи Просимо завітати!), запропонують Давайте спочатку повечеряємо (замість Спочатку повечеряємо), скажуть, що добре відносяться (замість ставляться) до нього, нарешті подякують його (замість йому) за відвідини, то інтерференція стане не лише порушенням норм літературної мови, але й зашкодить ефектові від етикетної поведінки й гостинності господаря.

Люди сприймають кожного з нас насамперед через наше мовлення, нашу спілку вальну поведінку.

Жива мова не стоїть на місці, вона змінюється, і вже хоча б з цієї причини нею потрібно цікавитися, вдосконалюючи своє мовлення протягом цілого життя. Особливе значення це має в умовах білінгвізму, коли мовленнєва діяльність потребує несуміщеного, незмішаного використання двох мов.