Шкала оцінювання: національна та ects

Сума балів за всі види навчальної діяльності	Бали*	Оцінка ECTS	Оцінка / критерії оцінки
90-100	4,75-5,00	А	Відмінно“: 1) знання основних положень матеріалу, історії проблеми, термінології; вміння здійснювати міжпредметні зв’язки, самостійно наводити приклади, продукувати ідеї, визначати прикладні напрямки використання теоретичного матеріалу; 2) виконання завдань з незначною кількістю неістотних помилок (однією-двома).
82-89	4,25-4,74	В	”Добре“: 1) знання основних положень матеріалу, історії проблеми, термінології; вміння здійснювати міжпредметні зв’язки з допомогою викладача; 2) переважає творчий виклад інформації (над репродуктивним); 3) виконання завдань вище середнього рівня: з кількома (трьома-чотирма) незначними помилками.
74-81	3,51-4,24	С	”Добре“: 1) знання основних положень матеріалу, історії проблеми, термінології; вміння здійснювати міжпредметні зв’язки з допомогою викладача; 2) переважає репродуктивний виклад інформації; 3) середній рівень виконання завдань : з незначною кількістю (трьома-чотирма) суттєвих помилок.
64-73	3,01-3,50	D	”Задовільно“: 1) домінує репродуктивний виклад інформації; труднощі в проведенні міжпредметних зв’язків навіть з допомогою викладача; 2) знання основної термінології; 3) виконання завдань нижче середнього рівня: з домінуванням незначних помилок, як домінуючих, над істотними.
60-63	2,75-3,00	Е	”Задовільно“: 1) домінує репродуктивний виклад інформації; труднощі в проведенні міжпредметних зв’язків навіть з допомогою викладача; знання основної термінології; 2) виконання завдань ”нижче середнього“ задовольняє мінімальні вимоги (репродуктивне відтворення вихідного інформаційного масиву навчальної дисципліни: ключових понять, принципів тощо).
35-59	2,00-2,74	FX	”Незадовільно“ (з можливістю повторного перескладання): 1) фрагментарне засвоєння матеріалу; його повторне відтворення відбувається з аналогічними помилками виконання завдань з правом повторного перескладання навчальної дисципліни; 2) безсистемне репродуктивне відтворення вихідного її інформаційного масиву: ключових понять, принципів тощо.
0-34	0,00-1,99	F	”Незадовільно“ (з обов’язковим повторним вивченням дисципліни): 1) дуже низький рівень засвоєння матеріалу: відсутні елементарні уявлення про інформаційний масив та його призначення; 2) спорадичне, механічне репродуктивне відтворення окремого вихідного інформаційного масиву: ключових понять, принципів.

______________________________________

Тестові технології.

Увага: Ваш вибір має бути аргументованим. Будьте готові до деталізованого роз’яснення свого варіанту вибору та формулювання понятійних визначень пропонованих варіантів відповідей!

Варіант 1.

1. Принципи «Життєвих криз особистості» як навчальної дисципліни: 1. Загально-психологічні (детермінізму, розвитку в діяльності, єдності свідомості й діяльності. системності). 2. Спеціальні (циклічності, наступності, фазовості).

2. Основні проблеми навчальної дисципліни: 1) з’ясування психологічної природи життєвих криз; 2) природа життєвих криз і самореалізація особистості; 3) життєві кризи і впевненість особистості; 4) способи діагностики та попередження життєвих криз; 5) можливість прогнозування наслідків життєвих криз; 6) гендерні особливості особистості і життєві кризи; 6) життєві кризи і трансформування суспільних відносин та ін. Супутні проблеми: 1) типологія життєвих криз; 2) соціально-психологічні та педагогічні підходи до з’ясування психологічної природи життєвих криз; 3) форми прояву кризових станів; 4) ознаки прояву кризових станів (особливості емоційно-почуттєвої сфери) 5) психокорекція кризових станів та ін.

3. Міждисциплінарні зв’язки: 1 рівень (психологія – інші науки): а) філософія (створення методологічних основ для вивчення феномену ”життєвих криз“); б) політологія (вплив діяльності політичних систем на особистість); в) історія (з’ясування динаміки життєвих криз на основі порівняння різних історичних людських спільнот); г) соціологія (життєві кризи і соціальний статус особистості); д) економіка (вплив економічного розвитку на процес становлення людської особистості); е) математика (застосування методів моделювання, прогнозування в дослідженні проявів кризових явищ). 2 рівень (галузі психологічного знання): а) психологія сім’ї (соціально-психологічний клімат і становлення особистості); б) психофізіологія (вивчення біологічних та соціальних особливостей становлення людини); в) психологія праці (професія як життєвий вибір особистості і її самопочуття); г) історія психології (вивчення досягнень психологічної науки стосовно життєвих криз особистості).

4. Засоби регулювання соціальної поведінки особистості: 1. Особливості засвоєння соціального досвіду індивідом як умова для подальшого успішного існування в суспільстві і, що вельми актуально, для адаптації в нових соціальних умовах. 2. Самоконтроль (внутрішній контроль) як найбільш ефективна форма саморегуляції (невід’ємна частина всіх видів діяльності та поведінки людини). 3. Соціальний самоконтроль – певна позиція людини, що є результатом попереднього досвіду виховання (показник – соціальна поведінка). 4. Соціальні норми, які інтегрують людей в певну єдину спільність, формують систему соціальної взаємодії. Включають вимоги, правила, стандарти поведінки й очікування суспільно-схвальної поведінки (очікування поведінки-реакції є результатом інтеріоризації певних норм). 5. Зміна нормативно-ціннісної системи, що відбувається сьогодні в групах та у суспільстві в цілому є для індивіда стресогенним чинником, який спричинює глибокий психологічний резонанс. Важкі переживання змін, що відбуваються в суспільстві, пов’язані з його соціально-історичними та соціально-психологічними особливостями і впливають на всі сфери життєдіяльності людини.

5. Обов’язкові ознаки криз: а) ілюзії; б) реальність.

6. Основні етапи вивчення індивідуального досвіду: а) XVII-XVIII ст., коли на фоні технічного прогресу, розвитку промисловості закономірно виник і став провідним емпіризм, стрижнем якого було уявлення про досвід як джерело знання і пізнання людини; б) XIX-XX ст. (американський прагматизм, витоки якого знаходяться у становленні підприємництва, практицизму, розвитку індустріальної економіки; в) XX-XXI ст. – зміна парадигми «діяч – суспільство» парадигмою «особистість – суспільство».

7. Види конфліктів: 1. Внутрішньо-особистісний – зіткнення схожих за силою, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів тощо в однієї людини. 2. Міжособистісний – ситуація взаємодії людей, в якій відзначається тенденція досягти несумісних цілей, дотримуватися таких же цінностей і норм з метою повсякденної реалізації їх у взаємостосунках одне з одним. 3. Міжгруповий – конфліктуючими сторонами є соціальні групи, які мають несумісні цілі і своїми практичними діями перешкоджають одна одній.

8. Ознаки індивідуального конфлікту: 1) фрустрація; 2) афект; 3) стрес; 4) транс; 5) бажання помсти, «відступу»; 6) створення системи аргументації, яка доводить власну позицію, або пошук варіантів компромісу; 7) неадекватність реакцій та оцінки ситуацій; 8) підвищена тривожність тощо.

9. Ознаки соціально-психологічного конфлікту: 1) відносна соціально-психологічна рівновага; 2) утруднення основних видів діяльності (проекція психологічного дискомфорту на виробничі справи, спілкування тощо); 3) неможливість реалізації планів і програм, тобто неспроможність виконувати свої життєві функції доти, поки не буде розв’язана суперечність тощо.

10. Трирівнева модель розв’язання всіх критичних життєвих ситуацій: 1) рівень захисту; 2) рівень адаптації до ситуації; 3) рівень оволодіння ситуацією (О.А. Донченко, Т.М. Титаренко).

11. Типи криз: 1. Вікові: а) нормативні (природні, статистично нормальні): криза дитячого віку; ”підліткова криза“; криза 30-ти років; криза інволюційного періоду; криза старості; б) ”ненормативні“ (не є результатом нормальної логіки розвитку особистості, а наслідком особливих випадкових обставин) (І.С. Кон). 2. За тривалістю: а) швидкоплинні – мікрокризи (до 3-4 хвилин); б) короткочасні (нетривалі) – до 4-6 тижнів; в) довготривалі (можуть тривати роками). 3. За результативністю: а) конструктивні; б) деструктивні. 4. За діяльнісним критерієм: а) операціональна (”Не знаю, як жити далі“); б) мотиваційно-цільова (”Не знаю, для чого далі жити); в) смислова (”Не знаю, навіщо взагалі далі жити“). 5. За детермінованістю: а) об’єктивні (як наслідок розгортання внутрішньої логіки розвитку; б) суб’єктивні (викликані інтрапсихічними чинниками, наприклад соматичними хворобами, ситуаційними впливами тощо). 5. За складністю: а) прості (викликані однією подією); б) багатовимірні (торкаються багатьох або всіх аспектів індивідуального життя). 6. За значущістю: а) перспективні; б) безперспективні.

12. Основна функція соціально-психологічної адаптації: вибір засобів чи прийомів, які усувають “критичність” індивіда в кризовій ситуації. Як тип критичної ситуації вона є поворотним моментом всього життєвого шляху особистості і визначається як ситуація історично-суспільних наслідків та їх подолання особистістю. Подолання життєвої кризи спрямовується на переборення всієї суспільної кризи, яка відзначається кризовими явищами в освіті, економіці, культурі та інших сферах життєдіяльності.

13. Основні аспекти змісту ”життєвої кризи“: 1) особистісний (індивідуальний); 2) соціально-груповий.

14. Напрямок перетворення кризової ситуації: від деструктивної, негативної – до конструктивної, позитивної (“ініціації особистісного зростання”), що є необхідною складовою певного циклу становлення, зростання особистості, набуття нею певних психологічних ознак тощо.

15. Наслідки деформуючого впливу кризової ситуації на поведінку: 1) реальна можливість чергового “провалу” в житті (дезадаптація); 2) формування нових, більш адаптивних шляхів її реалізації.

16. Типи реагування людей на труднощі в життєвих ситуаціях: 1) постійне самозвинувачення (“інтрапунітивна реакція”); 2) припис відповідальності за скоєне зовнішнім обставинам (“екстрапунітивна реакція”); 3) дотримання примирливої позиції, коли відсутні звинувачення себе та оточення (“інпунітивна реакція”) (фрустраційна теорія Розенцвейга). Стійкість людини зовнішнім перешкодам залежить від рівня контролю нею життєвої ситуації (Глас, Зінгер).

17. Результати трансформації життєдіяльності: 1) посилення мотивацій, які сприяють ефективній адаптації при змінах в системі “людина-середовище”; 2) послаблення мотивацій, які перешкоджають ефективній адаптації, збільшенню інтегрованості самої мотиваційної сфери.

18. Типи мотиваційної кризи: 1. Криза функціонально-генетичного розгортання мотиваційних тенденцій: а) людина відчуває намір, але їй важко його усвідомити (криза усвідомлення); б) людина усвідомлює намір, але не може внутрішньо прийняти його, перетворити в мотив поведінки (криза прийняття); в) людина приймає мотив, але неспроможна реалізувати його (криза реалізації мотиву); г) людина реалізує мотив, але неспроможна закріпити його в своєму характері (криза закріплення); д) людина закріплює мотив, але не може актуалізувати його (криза актуалізації). 2. Криза функціонально-генетичного згортання мотиваційних тенденцій: а) людина не хоче усвідомлювати певні наміри, але усвідомлює їх; б) не хоче реалізувати певний намір, але вчиняє відповідно (А.А. Файзулаєв).

19. Основні переживання життєвої кризи (Є.О. Варбан): 1) неконтрольованість реальних подій; 2) короткочасна втрата почуття реальності і больових відчуттів; 3) порушення сну (або його втрата); 4) втрата апетиту, порушення процесу травлення; 5) м’язове напруження; 6) загострення хронічних або виникнення нових соматичних хвороб; 7) тривога і депресія; 8) порушення мислення і концентрації уваги; 9) захопленість проблемою; 10) уникнення труднощів (подумки і в реальних діях); 11) суб’єктивне почуття проблеми відповідальності; 12) гнів, сором і почуття провини.

20. Особливості життєвих криз, які відрізняють їх від інших життєвих ситуацій: 1) порушується система самоорганізації, яка за інших умов забезпечує синхронну роботу раціонального та ірраціонального в психіці людини (індивід потрапляє в ситуацію, де панують емоції); 2) домінування негативних емоцій створює труднощі для головного моменту в реакції подолання, зокрема гальмує пошук основної життєвої суперечності; 3) в процесі переживання кризи свідомий вибір людиною однієї з протилежностей системи життєвих смислів особистості, як правило, неможливий внаслідок порушення механізмів саморегуляції; 4) реакція подолання починається з автоматичної перебудови свідомості та діяльності й триває доти, поки не стане можливою аналітична діяльність, але природжений процес перебудови свідомості необхідно доповнити, оптимізувати соціальне надбаним досвідом роботи над своїм внутрішнім світом.

21. Види життєвих стратегій: а) пізнавальна; б) когнітивна; в) адаптаційна; г) ”стратегія життя“, д) ”стратегія подолання“.

22. “Метастратегічні життєві техніки” – це глобальні стратегії подолання життєвих криз: 1) здатність передбачати важкі ситуації і уникати їх, блокувати виникнення негативних подій (Л.І. Анциферова); 2) здатність своєчасно розпізнавати неможливість розв’язання певних життєвих проблем і вміння сконцентрувати свої зусилля навколо інших, також важливих проблем.

23. Способи саморегуляції кризових станів: 1. Самосповідь – поміркована та некваплива розмова з собою як засіб від стресу, психічної перевтоми, депресії. Допомагає позбутись від важких, нав’язливих думок. 2. Самопереконання – продуманий, об’єктивний підхід до проблем і суперечностей життя (опора на інтелект). 3. Самонаказ – є продуктивним у випадках обмеженого для роздумів часу. 4. Самонавіювання як психорегулятор, який не вимагає творчих зусиль для аналізу та вирішення складних ситуацій. 5. Самоконтроль, який полягає у переході від осмисленої підготовки певного вчинку до його реалізації ( а не навпаки).

24. Основні одиниці, які поєднують особливості середовища і особистості: ”переживання“ та рівень ”осмисленого орієнтування у власних переживаннях“..

25. Основний показник перебігу особистості в кризових періодах – поведінковий симптомокомплекс.

26. Основний негативний симптомокомплекс кризи 7 років: 1) блок ”пасивного самоствердження“ в системі міжособистісних стосунків – впертість і негативізм (наявність прямого опору впливам оточуючих шляхом вибору обмеженої кількості позицій опору); 2) блок ”активного самоствердження“ в системі міжособистісних стосунків – дратівливість, хвалькуватість, хитрощі (прагнення до вибору необмеженої кількості позицій опору, що принесли б максимальний результат для задоволення власних потреб); 3) ”нейтральний блок“ – лінощі, недбалість (невміння або небажання зосередитися на процесі виконання діяльності, предметах і явищах оточуючої дійсності).

27. Основні перешкоди для з’ясування змісту чинників вікового розвитку: 1. Недостатня орієнтація в сучасних вікових соціальних ситуаціях розвитку дітей (з урахуванням статевих особливостей). 2. Побудова навчально-виховного процесу на застарілих уявленнях про їх особистісний віковий розвиток. 3. Констатація в практиці педагогічної діяльності негативних чинників соціалізації та відсутність стратегії й тактики підходу до них з метою нейтралізації їх впливу. 4. Масове зображення чинників ризику в засобах масової комунікації як привабливих та недостатній рівень соціального імунітету до них. 5. Низький рівень психологічної культури населення, особливо в повсякденні.

28. Структура світогляду: переконання, знання, цінності, ідеали, уявлення, ідеї тощо.

29. Симптоматика кризи 13 років (дівчатка):

1. Основний негативний симптомокомплекс:

1) блок ”ПС“ (зарозумілість, упертість як неслухняність);

2) блок ”АС“ (дратівливість, хитрощі, пізнавальна обмеженість, агресивність, лихослів’я, корисливість);

3) блок ”НН“ (недбалість, байдужість, лінощі).

2. Супутні ознаки негативного симптомокомплексу: індивідуалізм, негативізм, корисливість, пристосовництво, жорстокість.

3. Основний позитивний симптомокомплекс: усвідомлення ролі школяра, прагнення до самостійності, домагання ролі дорослого, вміння співпереживати, мужність.

4. Супутні ознаки позитивного симптомокомплексу: старанність, уміння співпрацювати, переживання власних успіхів або невдач, оптимізм, гордість за власні досягнення, відвертість, дисциплінованість.

30. Криза 13 років (хлопчики):

1. Основний негативний симптомокомплекс:

1) блок ”ПС“ (упертість як неслухняність, негативізм);

2) блок ”АС“ (дратівливість, хитрощі, хвастощі, лихослів’я);

3) блок ”НН“ (недбалість, байдужість, лінощі).

2. Супутні ознаки негативного симптомокомплексу: індивідуалізм, корисливість, агресивність, пристосовництво, жорстокість, пізнавальна обмеженість).

3. Основний позитивний симптомокомплекс: вміння самооцінювати, оптимізм, домагання ролі дорослого, вміння співпереживати.

4. Супутні ознаки позитивного симптомокомплексу: гордість за власні досягнення, вміння співпрацювати, переживання власних успіхів або невдач, усвідомлення ролі школяра, прагнення самостійності, старанність, уміння самоконтролю, мужність.

Динаміка симптомокомплексу відзначається тим, що до кінця підліткового віку з супутних симптомів основними стають упертість як неслухняність, лінощі, вміння співпрацювати, домагання ролі дорослого, негативізм.

Варіант 2.

1. Типова проблематика в дослідженнях девіантної поведінки: 1) мотиви, причини, що сприяють її виникненню та розвитку; 2) можливості попередження та подолання; 3) загальні та індивідуальні особливості проявів дефектів правової та моральної свідомості; 4) зміст потреб особистості; 5) особливості характеру, емоційно-вольової сфери, що призводять до поведінкових відхилень.

2. Види девіантів: 1. Асоціальний – стійка внутрішня орієнтація на злочинний засіб задоволення потреб; сформовані асоціальні погляди та цінності, асоціація себе з конкретною злочинною групою. 2. Нестійкий – несформованість внутрішнього світу; погляди про значущість моральних цінностей знаходяться в стадії формування; злочинні чи асоціальні дії вчиняються під впливом обставин, що склались, або оточуючих осіб. 3. Соціальний – високий рівень правосвідомості, наявність каяття з приводу своїх вчинків, але поведінкова активність ґрунтується на суб’єктивному визнанні неможливості принципово змінити те, що відтепер вважається своєю долею. 4. ”Випадковий“ – схильність більше до одиничних девіантних учинків, а не девіантної поведінки, що є, як правило, наслідком впливу несприятливих соціальних зовнішніх умов (наприклад, алкоголю).

3. Депривація – психічний стан, який є наслідком незадоволення життєвої ситуації, де суб’єкт тривалий період не може самореалізуватися.

4. Етапи вивчення проблеми депривації: 1. Емпіричний (50-ті роки XIX – початок XX). 2. Мобілізуючий (діяльність віденської школи Ш. Бюлер у 40-х роках минулого століття). 3. Критичний (діяльність Шпіца, Голдфарба, Боулбі у 40-60-х роках минулго століття). 4. Експериментально-теоретичний – вивчення взаємодії між організмом і середовищем в умовах депривації (з кінця 70-х років XX ст.) (Й. Лангмейєр, З. Матейчик).

5. Поведінкові індикатори емоційної депривації в дитини: відмова істи; нездатність до виконання вікових функцій (ходити, розмовляти тощо); демонстрування асоціальної або злочинної поведінки, перебільшених страхів; набридання дорослим, постійне вимагання уваги до себе (В.Г. Панок).

6. Причини девіантної поведінки (соціологічні підходи): 1. Концепція соціалізації – девіантної поведінки люди навчаються в процесі засвоєння культури певної асоціальної групи. Результат: індивіди, соціалізація яких відбувається в такому середовищі, де переважають та вважаються нормальними цінності, що сприяють девіації, стають носіями девіантної поведінки (А. Коуен). 2. Теорія аномії – індивіди мають загальні цілі, але узаконені засоби для їх досягнення або недоступні повною мірою всім, або є зовсім недосяжними для деяких соціальних груп. Результат: у суспільстві слід очікувати високого рівня девіантної поведінки (М. Сімен, Р. Мертон). 3. Концепція стигмації (”клейміння“) – відхилення у поведінці є наслідком негативної соціальної реакції, зокрема присвоєння індивіду ярлика ”девіант“. Результат: а) відбувається акцентування уваги не на об’єктивних характеристиках девіантної поведінки, а на соціальній реакції на неї; б) значення стигмації абсолютизується, а індивіду відводиться роль пасивного об’єкта суспільного впливу (Е. Лемерт, Г. Беккер, Е. Гофман). 4. Теорія соціального контролю: а) відсутність девіації (сприятливі умови соціальної організації дії індивідів регулюються соціальними нормами); б) реалізація девіантної поведінки (соціальна дезінтеграція, слабкість нормативного контролю). 5. Теорія конфлікту культур – зразки поведінки в конкретній соціальній системі вважаються девіантними, якщо розцінюються на засадах стандартів інших соціальних культур.

7. Негативні механізми соціального контролю як засоби формування девіантної поведінки: 1) прямий контроль (здійснюється ззовні за допомогою покарань); 2) внутрішній контроль (інтеріоризація норм та цінностей); 3) побічний контроль (ідентифікація індивіда з родичами, товаришами тощо); 4) вибірковий контроль (застосування різних засобів досягнення конкретних цілей).

8. Фази девіантної поведінки: 1. Афект неадекватності: а) розбіжність оцінок оточення та самооцінок індивіда пояснюється поширенням меж рефлексії, внаслідок чого, як правило, реалізується механізм самовиправдання та пошуку компенсаторних напрямів діяльності (соціальних, асоціальних), що дозволять підкріпити високу самооцінку або знайти середовище, яке позитивно оцінюватиме діяльність індивіда; б) це негативний емоційний стан, що є результатом підвищених домагань, які не збігаються з можливостями; в) наслідок того, що самооцінка виявляється вищою, ніж реальні досягнення дитини і оцінка, яку вона одержує від оточення (Л.С. Славіна). 2. Когнітивний дисонанс як наслідок недостатнього виправдання вибору (Л. Фестингер). Виправдовуючи негативні вчинки, людина або змінює своє ставлення до об’єктів, з якими пов’язаний вчинок, або знецінює його значення для себе та інших. З часом переконання починають суперечити реальності, зберігаючи високе мотиваційне значення для суб’єкта, внаслідок чого його поведінка набуває більшої спрямованості. 3. Егалітація – морально-психологічна аморальна поведінка, яка складається з асоціальних чи кримінальних дій і схвалення своїх вчинків та себе як члена асоціальної субкультури.

9. Екзистенціальні можливості самореалізації особистості: 1) унікальність її долі, актуалізація власного багатовекторного ”Я“; 2) традиція і культура, що дають цінності та ідеї, які використовуються для інтерпретації переживань і визначення свого існування; 3) соціальне оточення, яке формує поле організаційних стосунків з іншими людьми; 4) прийняття інших людей, з якими можна встановити систему стосунків ”Я-Ти“.

10. Ознаки кризових станів буття: 1. Інтенціальність (якості). 2. Потенціальність (можливості). Є онтологічними ознаками сутності буття, які характеризують його в цілому і кожну з форм окремо.).

11. Зовнішній прояв потенціальних характеристик: міра реалізації інтенцій свого способу існування, тобто повна реалізація з допомогою оточення, самостійний пошук наявних індивідуальних засобів, який забезпечує взаємопроникнення інтенцій у повсякденному житті тощо. Як наслідок, характеристика буттєвої активності людини призводить до висновку про ступінь оволодіння людиною якістю ”суб’єкта свого життя“.

12. Потенціальність – це онтологічна властивість окремого, ”одиничного“ людського буття (самостійного сутнього), яке перебуває в постійному русі (змінюється, розвивається, ”стає собою“). Відповідно до багаторівневої структури буття індивідуальної сутності потенціальність має різні онтологічні форми, що відображають якості здійснення ”безпосереднього самобуття“: 1. За ознакою психологічної зумовленості (природжена, набута). 2. За ознакою перспективності індивідуального розвитку (прогресивна, статична, регресивна). 3. За ознакою продуктивності саморозвитку (конструктивна, нейтральна, деструктивна). 4. За ознакою цілісності ”розгортання“ індивідуальної сутності ”Я“ (завершена, незавершена).

13. Онтологічний зміст потенціальності (критерій: потенціал подолання критичних станів): Тип 1 (природжений, прогресивний, конструктивний, завершений). Тип 2 (природжений, статичний, нейтральний, незавершений). Тип 3 (природжений, регресивний, деструктивний, незавершений). Тип 4 (природжений, прогресивний, нейтральний, незавершений). Тип 5 (набутий, прогресивний, конструктивний, завершений). Тип 6 (набутий, статичний, нейтральний, незавершений). Тип 7 (набутий, регресивний, деструктивний, незавершений).

14. Амбівалентність − невизначеність, недостатність, невдоволеність суб’єкта собою та оточенням. Основні параметри амбівалентності: напруженість, нервозність, фрустрація, відсутність запиту тощо. Амбівалентність у кризових явищах є індикатором несприятливого перебігу життєвого шляху особистості.

15.. Суб’єктивна криза − це наслідок педагогічної занедбаності й стресової для дітей ситуації як результат некомпетентних впливів дорослих.

16. Чинники солідарності −

Чинники солідарності	%	Ранг
Спільні труднощі життя	40	1
Віра в краще майбутнє	39	2
Страх перед майбутнім	38	3-4
Відчуття втрати нормального життя	38	3-4
Незадоволення владою	36	5
Родинні та дружні почуття	27	6
Релігія (віросповідання)	20	7
Прагнення спільно долати труднощі життя в країні	16	8-9
Мова спілкування	16	8-9
Національна приналежність	11	10
Патріотичні почуття	7	11
Політичні погляди	5	12
Ніщо з переліченого не об’єднує	2	13
Важко відповісти	4	14

17. Життєвий простір − це поле взаємодії особистості з соціальним оточенням. Структура життєвого простору: 1. За мірою впливу на особистість: а) організовані та неорганізовані взаємини з людьми; б) система ”Я” – ЗМІ“; в) система ”Я ”– держава“. 2. За змістом життєвого простору: а) соціально-економічний; б) політичний; в) етнографічний; г) мовленнєвий; д) культурний; е) науково-технічний. Життєві кризи можна розглядати наслідком перебігу життєвого шляху особистості в її життєвому просторі

18. Рушійні сили життєвого і творчого шляху особистості: 1) послідовний цикл взаємопереходів центрації та децентрації (В.А. Роменець); 2) механізми самореалізації особистості (К.А. Альбуханова-Славська, Л.В. Сохань).

19. Метастратегічні життєві техніки“ − це глобальні стратегії подолання життєвих криз: 1) здатність передбачати важкі ситуації і уникати їх, блокувати виникнення негативних подій (Л.І. Анциферова); 2) здатність своєчасно розпізнавати неможливість розв’язання певних життєвих проблем і вміння сконцентрувати свої зусилля навколо інших, також важливих проблем.

20. Соціально-психологічна конгруентність − психологічний стан групи людей, який відтворює їхнє природне спокійне прийняття свого суспільства та його цінностей в поєднанні з їхнім прийняттям себе як органічної частини цього суспільства. Це не є станом відмінності себе від цілого, а стан частини цього цілого. Зазвичай, цей новий стан тотожності суб’єкта самому собі як частини спільного цілого є чинником його ”базової“ задоволеності, спокою, самодостатності і генерує нормальну активність, захищає від неврозів, уможливлює власне самовизначення й самореалізацію, почуття захищеності та прийняття себе. На цьому тлі будь-які незадоволеності меншого порядку сприймаються як нормальний стимул, привід для активності, коли виникає прагнення конструктивно розв’язати будь-які життєві конфлікти.

21. Симптоматика кризи 1 року − гіпобулічні реакції, автономне мовлення, прямоходіння..

22. Симптоматика кризи 3 років почуття гордості за власні досягнення, ”Я сам“, впертість, негативізм, деспотизм, норовливість, свавілля, .

23 .Симптоматика кризи 13 років (дівчатка)):

1. Основний негативний симптомокомплекс:

1) блок ”ПС“ (зарозумілість, упертість як неслухняність);

2) блок ”АС“ (дратівливість, хитрощі, пізнавальна обмеженість, агресивність, лихослів’я, корисливість);

3) блок ”НН“ (недбалість, байдужість, лінощі).

2. Супутні ознаки негативного симптомокомплексу: індивідуалізм, негативізм, корисливість, пристосовництво, жорстокість.

3. Основний позитивний симптомокомплекс: усвідомлення ролі школяра, прагнення до самостійності, домагання ролі дорослого, вміння співпереживати, мужність.

4. Супутні ознаки позитивного симптомокомплексу: старанність, уміння співпрацювати, переживання власних успіхів або невдач, оптимізм, гордість за власні досягнення, відвертість, дисциплінованість.

24. Криза 13 років (хлопчики):

1. Основний негативний симптомокомплекс:

1) блок ”ПС“ (упертість як неслухняність, негативізм);

2) блок ”АС“ (дратівливість, хитрощі, хвастощі, лихослів’я);

3) блок ”НН“ (недбалість, байдужість, лінощі).

2. Супутні ознаки негативного симптомокомплексу: індивідуалізм, корисливість, агресивність, пристосовництво, жорстокість, пізнавальна обмеженість).

3. Основний позитивний симптомокомплекс: вміння самооцінювати, оптимізм, домагання ролі дорослого, вміння співпереживати.

4. Супутні ознаки позитивного симптомокомплексу: гордість за власні досягнення, вміння співпрацювати, переживання власних успіхів або невдач, усвідомлення ролі школяра, прагнення самостійності, старанність, уміння самоконтролю, мужність.

Динаміка симптомокомплексу відзначається тим, що до кінця підліткового віку з супутних симптомів основними стають упертість як неслухняність, лінощі, вміння співпрацювати, домагання ролі дорослого, негативізм.

25. Етапи розвитку ідентичності (критерій – ступінь професійного, релігійного та політичного самовизначення молодої людини) (Д. Маршал): 1. ”Невизначена, розмита ідентичність“ – індивід ще не має певних чітких переконань, не обрав професію і не зіткнувся з кризою ідентичності. 2. ”Дострокова, передчасна ідентифікація“ – настає з включенням індивіда в певну систему відносин, але не самостійно внаслідок кризи, а на основі суджень, зразків оточення або підпорядковуючись авторитету. 3. ”Мораторій“ – індивід перебуває в процесі нормативної кризи самовизначення, вибираючи з численних варіантів розвитку той, який може вважатись своїм. 4. ”Досягнута, зріла ідентичність“ – завершеність кризи, тобто індивід переходить від ”пошуку себе“ до практичної самореалізації.

26. Симптоматика кризи 17 років −За зовнішніми проявами він схожий на симптоматику кризи 13 років, відрізняючись змістовим форматом в основному та супутному симптомокомплексах. Провідними негативними симптомами залишаються впертість і негативізм, зниження сили яких є одними з показників закінчення офіційного та неофіційного дитинства.

27. Світогляд як засіб виміру глибини окремої індивідуальності: 1. Оцінно-пояснювальний рівень – оцінка світоглядної свідомості суб’єкта як рушійна сила власної життєдіяльності. Є показником ставлення людини до цінностей, норм, очікувань і вимог суспільства. Може бути зразковим самовиправданням своїх учинків. 2. Інтегративно-орієнтаційний рівень – об’єднання і впорядкування складників світоглядної свідомості у вигляді узагальненої моделі світу і самомоделі особистості, де об’єкти її діяльності розташовуються відповідно до ієрархічної системи індивідуальних цінностей. 3. Мотиваційно-спонукальний рівень – регуляція головних процесів цілепокладання на основі орієнтації теоретичної і практичної діяльності людини та її самоствердження.

28. Основні форми ставлення до кризової ситуації: 1. Ігнорування: а) людина не хоче або не може реально оцінити наслідки того, що відбувається; б) всіляко намагається не помічати непорозумінь, конфліктів, які стають типовими у взаємодії з оточенням (професійні проблеми, яких раніше не було; погіршення стану свого здоров’я тощо). 2. Гіперболізація – замість ігнорування симптомів кризи в людини виникають наростаючі панічні явища. 3. Демонстративність: а) акцентуація уваги оточення на тому, що соціальна ситуація розвитку окремих особистостей найгірша, доля несправедлива, багато життєвих випробувань (якщо хвороба, то складна і небезпечна; якщо це сімейний конфлікт, то про його подробиці знатимуть всі знайомі і незнайомі); б) суб’єктом передається така інформація, якої в дійсності не було, однак він з часом справді вірить у її реальність і конфліктує з тими, хто сумнівається в цьому. 4. Волюнтаризм: а) гіперактивне заперечення певних фактів дійсності; б) ігнорування реальності – небажання рахуватися з погіршенням працездатності, загостренням хронічних захворювань, необхідністю спинитися в своєму просуванні вперед, щоб, наприклад, можливо, трохи змінити напрям, подбати про надійне оточення тощо. 5. Продуктивність – виважена оцінка кризових життєвих ситуацій. Передбачає оволодіння людиною стратегій саморозвитку. Людина з продуктивним ставленням до кризи вміє відштовхнутися від повсякдення і зважитись на пошук нового сенсу життя. Для неї криза - це не лише страждання, а також великі можливості та перспективи, які є часто неочікуваними.

29. Напрямок перетворення кризової ситуації: від деструктивної, негативної – до конструктивної, позитивної (“ініціації особистісного зростання”), що є необхідною складовою певного циклу становлення, зростання особистості, набуття нею певних психологічних ознак тощо.

30. Види життєвих стратегій: 1) пізнавальна; 2) когнітивна; 3) адаптаційна; 4) «стратегія життя», 5) «стратегія подолання».

_____________________________________