Принципові ознаки малого бізнесу

Особливості діяльності	Галузеве призначення	Граничні критерії
Незалежність власника (власник сам контролює свій бізнес). Не домінуюче становище на ринку. Неможливість робити скільки-небудь суттєвий вплив на ціни і обсяги продажів у цілому по галузі. Персоніфіковане керування (самос­тійне прийняття рішень щодо свого бізнесу)	Промисловість Будівництво. Послуги. Оптова торгівля. Роздрібна торгівля. Видобувна промисловість. Сільське господарство. Наука і наукове обслуговування	Чисельність працюючих. Річний прибуток. Річний обсяг продажів. Річний оборот капіталу

Висока гнучкість, швидкість реакції на зміну ринкових умов, відсутність жорсткої регламентації праці, широкі можливості виявляти ініціативу і розумно ризикувати, властиві малому бізнесу, саме і складають притягальну силу індивідуального підприємництва. Проте підприємництво має місце і на великих фірмах.

Підприємництво відповідно до сучасного визначення завжди пов'язано з ризиком початку і розвитку бізнесу поза залежністю від розмірів самої фірми. Тому не можна спрощено ототожнювати підприємців лише тільки з власниками малих фірм. Підприємницька діяльність відноситься не стільки до власників дрібних компаній, скільки до початку незалежного бізнесу і більш ризикованого і прибуткового його росту, ніж дозволяють собі багато традиційних (у т.ч. малі) фірм.

У сучасних умовах, коли технологія, ринкова кон'юнктура, умови міжнародної конкуренції змінюються надзвичайно швидко, від менеджерів великих компаній потрібен новий підхід до керування, основні риси якого подібні зі стилем власників і засновників невеличких фірм. У західній літературі для позначення такого типу господарського поводження менеджерів використовується спеціальний термін – корпоративне підприємництво.

Корпоративне підприємництво має свої специфічні риси. Збільшення розмірів бізнесу пред'являє більш високі вимоги до підприємця. Одна справа – вийти на ринок із яким-небудь унікальним товаром, інше – забезпечити розширення масштабів господарсько-інноваційної діяльності. Бізнес жадає від індивідуального підприємця більш глибоких знань в області маркетингу, менеджменту, фінансів, обліку, уміння шукати і знаходити компроміси, спроможностей працювати колективно. Збільшення обсягів виробництва, ускладнення технології, інтенсифікація фінансової діяльності викликають необхідність притягнення найманого управлінського персоналу, що в цілому обмежує самостійність підприємця. Тому індивідуальні підприємці часто не в змозі контролювати ріст своєї фірми. Ключовою фігурою успішно функціонуючих великих компаній стають менеджери з підприємницьким типом господарського поводження.

Важливим напрямом прояву підприємництва є інтрапренерство, або підприємництво усередині великих підприємств, яке одержало розвиток у 80-і роки на заході. Великі компанії, особливо на етапах зрілості і спаду, намагаються підтримувати свою ефективність шляхом стандартизації і бюрократизації своєї діяльності. Для традиційних великих корпорацій характерні жорсткі ієрархічні структури, величезний набір інструкцій і вказівок, суворі механізми звітності і контролю, прагнення уникнути ризикованих капіталовкладень, орієнтація на досягнення короткострокових результатів. Крім того, для них типові клімат і система винагород за працю, що заохочують консерватизм. Все це в остаточному підсумку перешкоджає розвитку творчості, блокує нововведення, одержує відновлення і ріст компанії.

З іншого боку, істотні зміни в соціально-економічному положенні населення в західних країнах призвели до росту прагнень до самостійної, ініціативної та творчої діяльності. Якщо така свобода не забезпечується організацією, то в її робітників, як правило, розвивається почуття незадоволеності, знижується мотивація, падає продуктивність.

Перебороти перешкоди на шляху динамічного зростання великих корпорацій саме і допомагає розвиток внутрішнього фірмового підприємництва, тобто інтрапренерства. Що б створити атмосферу інновації і сміливості в старих, обтяжених традиціями, сильних фірмах в них відмовляються від традиційних жорстких організаційних структур і створюють малі творчі підприємницькі центри, де й розвиваються інноваційні ідеї.

Форми інтрапренерства можуть бути різними. В одних компаніях інтрапренерів виділяють неформально, проте забезпечують їм додаткові повноваження і підтримку з боку вищого керівництва. У інших – спеціально призначають менеджерів із «наскрізними» інноваційними функціями і широкими повноваженнями (керуючий групи з розробки й реалізації нової ідеї, керівник підрозділу з нової продукції, з управління певним продуктом тощо). Проте у своїй основі вони спираються на такі загальні для них ключові принципи:

всебічне заохочення і підтримка нових ідей;

визнання факту великої можливості помилок і провалів у діяльності інтрапренерів;

орієнтація на успіх у тривалій перспективі;

наявність необхідних ресурсів, використання яких не обіцяє віддачі в короткостроковій перспективі;

підтримка з боку вищого керівництва фірми.

Ідея інтрапренерства виявилася плідною завдяки своїй безсумнівній перевазі над індивідуальним підприємництвом завдяки таким перевагам:

наявність у великих компаніях потужної технологічної, дослідницької лабораторної бази;

можливість одержання кваліфікованої допомоги з боку маркетингових підрозділів компанії;

потужна фінансова підтримка вищого керівництва;

підтримка «кращих розумів», що сконцентровані, як правило, у великих компаніях;

можливість використання інформаційних ресурсів і комп'ютерних систем компанії.

В даний час інтрапренерство перетворилося в загальновизнаний чинник динамічного розвитку великих корпорацій.