Історичний поділ Китаю

Адміністративні одиниці вищого рівня у Китаї змінювалися в залежності від правлячої династії чи уряду. До цих одиниць відносять, насамперед, краї та провінції. Серед одиниць нижчого рівня існували префектури, підпрефектури, департаменти, командирства, повіти та округи. До сучасних адміністративних одиниць входять міста рівня під префектури, міста рівня округу, містечка та міські общини.

Більшість китайських династій розташовували свої резиденцію у серцевині Китаю, його етнічно китайській частині — долині річки Хуанхе. Ці династії розширяли свої володіння за рахунок іноземних територій Внутрішньої Монголії, Маньчжурії, Сіньцзяну, Тибету, В'єтнаму і Кореї. Хоча остання маньчжурська династія Цін, спадкоємцями якої визначають себе КНР та Республіка Китай, включила до Китаю більшість вищезгаданих земель, сам Китай має визначені стародавні кордони — Великий китайський мур на півночі, Тибетське плато на заході та джунглі Індокитаю на півдні.

На північ від Великого китайського муру знаходяться Внутрішня Монголія та Маньчжурія, споконвічні місця проживання євразійських кочовиків, які зараз освоєні етнічними китайцями. На Заході розташовані Сінцзянський та Тибетський автономний округи, у яких існували держави європеоїдних уйгурів та монголоїдних тибетців. Зараз там також пришвидшеними темпами провадиться асиміляція. Південь Китаю був батьківщиною багатьох народностей південно-азійського расового типу, малочисельність і роздрібненість яких практично ніколи не становила загрози для китайської влади.

До традиційного поділу Китаю відносять поділ на Північний і Південний Китай, межа між якими пролягає по річці Хуай та горам Ціньлун.

Республіканський Китай

1 січня 1912 року з падінням династії Цін була утворена Республіка Китай (інша назва Китайська Республіка). Сунь Ятсен, лідер Національної Партії Гоміньдан, був проголошений першим президентом. Невдовзі його змістив з цієї посади колишній генерал цінських військ Юань Шикай, який проголосив себе новим імператором, однак його імперія померла разом з ним.

Після Юань Шикая Китай опинився де-факто роздрібненим на ряд провінційних урядів, хоча де-юре міжнародна спільнота визнавала центральною лише Пекінську владу. У 1920 році партія Гоміньдан під лідерством Чан Кайші змогла об'єднати країну. Столицю було перенесено до міста Нанкін. Оскільки націоналісти захопили владу і створили однопартійний уряд, у країні з'явилася потужна опозиція —комуністи. Тривала боротьба між урядовими військам та червоними партизанами ослаблювала Китай та гальмувала проведення демократичних реформ.

Китайсько-японська війна 1937—1945 років на деякий час об'єднала націоналістів і комуністів проти спільного ворога. Проте після капітуляції Японії у 1945 році, державна скарбниця Республіки виявилася порожньою. Це стало причиною взаємних звинувачень Гоміньдану і Компартії Китаю, які призвели догромадянської війни. Перемога комуністів змусила уряд Республіки Китай перебратися на острів Тайвань, де він існує по сьогодні.

Японія

Японія — це острівна країна, розташована на східному узбережжі Азії, у північно-західній частині Тихого океану. Зі сходу і півдня її омиває Тихий океан, з заходу — водиЯпонського та Східнокитайського морів, а з півночі —Охотське море. Японський архіпелаг простягнувся дугою з північного сходу на південний захід. Він складається з чотирьох великих островів Хоккайдо, Хонсю, Сікоку та Кюсю, а також понад 3 тисяч дрібних островів. Площа Японії становить 377 929,99 км². Японія посідає 10-е місце у світі за чисельністю населення, яке становить близько 127 мільйонів осіб. Столиця країни, Токіо, нараховує понад 8 мільйонів мешканців . Предки японців прийшли на острови із джунглів Південно-Східної Азії. Згідно з традиціями, заснування Японії пов’язують з богинею сонця Аматерасу, внук якої Дзімму Тоніо став першим імператором Японії в 660 р. до н.е. Дійсність більш прозаїчна. У І тисячолітті держава перебувала під впливом Кореї та Китаю, розвиток яких був на більш високому рівні. З VII ст. в країні розповсюдився буддизм, який з часом став державною релігією. З 1192 до 1867 року в Японії був встановлений сьогунат - військово-феодальне правління, при якому імператорська династія втратила реальну владу. До 1868 року, понад два століття, Японія мала лише окремі неупорядковані торгові стосунки з голландськими та португальськими купцями і була практично ізольована від інших країн до середини XIX ст. Це вплинуло на формування самобутньої, оригінальної культури країни. У 1868 році відбулася «революція Мейдзі» і було покінчено з 200-літньою ізоляцією країни. Надалі культура Японії потрапляє під ряд впливів, однак традиційно зберігає в недоторканності свою своєрідну культуру.

Перші відомості про Японію Європа отримала ще в епоху Середньовіччя, відкривши її разом зі сміливцями-мандрівниками як країну небаченої чемності та казкового багатства. Ці уявлення домінували й тоді, коли в XVII— XVIII століттях спочатку португальськими, а потім голландськими купцями та місіонерами були оприлюднені численні факти з життя та історії цієї далекої для європейців держави.

Японії лише після Другої світової війни міфи про "еру богів", які віками підтримували авторитет влади й державності, стали поступатися місцем розмові про первісне суспільство, про японську протокультуру. Епоха палеоліту в усьому спектрі своїх традиційних характеристик і на японському ґрунті виявила єдність загальнолюдського коріння, неоліт же та енеоліт зробили кроки в напрямку специфікації японської культури як культури певного народу. З цього часу протягом свого історичного існування вона поряд із сильним традиціоналізмом постійно демонструє вміння асимілювати елементи інших культур, органічно залучаючи їх до свого культурного комплексу.

Патріархальний рід (удзі), важливий здобуток родоплемінних відносин, став визначальною основою соціальної структуризації японського суспільства. Його роль домінуючою залишалася й тоді, коли общинна власність на землю та знаряддя праці, демократичний характер перших форм влади були витиснуті майновим розшаруванням, виникненням великого землеволодіння й рабовласництва. Яскраво ілюструє ці зміни поява серед родоплемінних об'єднань панівного племінного союзу Ямато (III— IV ст.), що широко використовував працю рабів. Щоправда, історичні умови розвитку Японії не дали змоги рабовласництву вийти за межі одного з суспільних укладів і визначити всі сторони життя.

Проникнення до Японії буддизму, китайської суспільно-політичної думки, писемності суттєво вплинули на її подальший культурний і суспільний розвиток. Уся країна, діставши в цей час назву "Країна сонця, що сходить", була розділена на різні адміністративні одиниці, влада в яких, як і найважливіші посади та ранги при дворі, віддавалася колишнім вождям і старійшинам, аби уникнути сформування опозиції. Феодальним кодексом Тайхорьо в 701 році було оформлено надільну й податкову системи, структуру державного апарату, права феодальної аристократії стосовно селянства й таким чином створено ранньофеодальну централізовану державу, що визначила життєвий уклад японців більш як на 500 років. Розвиток матеріальних основ феодальної системи викликав тривале існування феодальної роздрібненості й численні міжусобні війни, край яким було покладено в 1598 році перемогою в битві при Секігахара дому Токугава, що виборов першість у процесі об'єднання країни. Влада перейшла до рук військових, очолюваних сьогуном, володарем найбільшого з князівств. Уряд (сьогунат) перебував в Едо. Інша частина території належала феодальним князям (даймьо). В той же час імператор, що вшановувався як номінальний суверен, жив зі своїм двором у Кіото на правах затворника.

У період Токугава, що тривав більш як 250 років, склалася жорстка соціальна ієрархія, що поділила суспільство на 4 стани: дворян, селян, ремісників і купців. З 1640 року починає проводитися політика найсуворішої ізоляції країни від зовнішнього світу з метою збереження створеної суспільної цілісності, захисту від будь-якого впливу Заходу. Та до нього так чи інакше Японію підштовхували реальні процеси розвитку держави: зміцнення товарного виробництва дало сильний поштовх диференціації селянства, заможні представники якого започаткували клас буржуазії.

У 1854 році в результаті демонстрації сили американського флоту біля берегів Японії країна відкрилася для зовнішніх відносин, що, безумовно, прискорило процес визрівання в ній капіталістичних відносин. Це викликало протест у частини служилого дворянства, заможних селян та купецтва, які розпочали реформістський рух під гаслом реставрації імператорської влади, узурпованої домом Токугава. Він завершився в 1868 році скиненням сьогунату й початком так званої "революції Мейдзі" ("Мейдзі" — освічене правління), що ліквідувала феодальну систему й утворила єдину національну державу, де повернутий на престол імператор у вирішенні державних питань керувався рішеннями новоствореного кастово-аристократичного уряду.

Забезпечення національної єдності вимагало підвищення престижу імператора, пропаганду винятковості японського державного устрою, штовхало на шлях шовінізму та мілітаризму. Конституцією 1889 року влада імператора була визнана абсолютною, кабінет міністрів підпорядковувався йому повністю, неістотні демократичні права декларувалися тільки формально. Серія переможних воєн, що поставила країну у надзвичайне становище в далекосхідному регіоні, увінчалася її успіхом у Першій світовій війні — під владу Японії підпали не лише Маньчжурія, Внутрішня Монголія, а й Китай, змушений виконати більшість її кабальних умов. Капітуляція, підписана Японією як учасницею Другої світової війни 2 вересня 1945 року, поклала край японському мілітаризмові, що визначило подальшу політику країни, котра проголосила відмову од війни у вирішенні міжнародних проблем і заборону створення будь-яких збройних сил.

Сьогодні Японія — конституційна монархія, де імператор, "символ держави і єдності народу", не має суверенної влади. Роль найвищого органу державної та законодавчої влади виконує парламент.

Двері в самобутній світ японської культури відкриває епоха Дзьомон (VIII— І тис. до н. є.) свідок перших серйозних кроків людини в усвідомленні себе в природі, в узагальненні та впорядкуванні ранніх уявлень про світ. Це час прориву з меж жорстокого існування у творчість, результатом якого стали сонячний годинник — символ вічності — та кераміка дзьомон (величезні парадні посудини й побутовий посуд), пластика й символічна орнаментація якої свідчать про виникнення певного космогонічного коду. Обожнення творчого акту народило міф про творців японської землі — подружжя Ідзанагі та Ідзанамі, про походження від найшанованішого божества — богині сонця Аматерасу — роду імператорів, поклавши початок ері міфотворчості, астральним культам. Відтоді Японія мала йти визначеним богами шляхом (синто — шлях богів), тобто вклонятися силам природи й предкам, сприймаючи світ через почуття задоволення від спілкування з ним.

Тривала експансія на північний схід, захоплення чужих земель сприяли кристалізації японської народності стосовно тамтешніх жителів — варварів — і водночас створювали нову, служилу знать, що, реально працюючи на державу, відтіснила від керма стару родову аристократію. З уведенням табеля про ранги, які мали присвоюватися залежно від особистих заслуг, почалося формування бюрократичної системи, принципово відмінної від системи удзікабане. А з відправлення до Китаю посла та групи студентів і вчених монахів (607—608 рр.) започатковується планомірне запозичення континентальної культури. Сприятливим для цього фактором стає пристосування до японської мови китайського письма (завезене до країни ще близько 400 року, воно залишалося набутком небагатьох) та його широке практичне використання. Буддизм, який проникає в Японію разом із китайською писемністю й спочатку сприймається неоднозначно, тепер має успіх у аристократії як засіб захисту існуючого режиму, а також завдяки його ідеї про необхідність і можливість досягнення стану просвітлення (саторі). Культура даного періоду майже повністю формується під його впливом.