ВСТУП
На сьогодні найбільш плідною в науковому відношенні стала регіональна типологізація культури. Вона в тій чи іншій мірі поєднує усі попередні підходи, вичленовуючи визначальну детермінанту - культурний регіон. Регіональна типологізація культури найбільш корелює із фундаментальне розробленими проблемами локальних культур А. Тойнбі. Регіональний підхід до культурного розвитку людства дає системне бачення людської культури взагалі, розкриває культурну самобутність регіону, показує взаємозв'язки і взаємовпливи культур різних народів. Під культурним регіоном розуміють певну єдність етнічно-родових, національних, духовних характеристик, що проявляються у схожості таких складових соціуму, як: традиції, релігія, культурні зв'язки етико-естетичні норми, світоглядні принципи. Щодо класифікації культурних регіонів, то усталений погляд науковців на дане питання в 80-90-х роках XX ст. дещо змінився. До 80-х років було окреслено 6 культурних регіонів. А саме: арабо-мусульманський, африканський, далекосхідний, європейський, індійський, латиноамериканський. З цієї класифікації випадала Північна Америка, культура якої розглядалася як європейська, що в силу історичних причин закріпилася на цьому континенті. Тому закономірно, що ряд авторів оперував поняттям не "європейського, а "європейсько-північноамериканського" регіону.
Далекосхідний культурний регіон. При аналізі цього регіону, як правило, розглядають народи Китаю і Японії. Однак ряд дослідників, беручи до уваги, що тут присутні три основні групи населення монголоїдної раси: північна (Сибір і північно-східний Китай); східна (Монголія, північ Китаю); змішана (південь Китаю, Індонезія, Японія), - розширює межі культурного аналізу. Спільною ознакою цього регіону є не тільки географічні межі, раса, але й особливі релігійні, соціально-філософські системи, такі як: синтоїзм, даосизм, буддизм, конфуціанство, легізм тощо. Культура цього регіону особлива й тим, що тут самоусвідомлення спрямоване у внутрішній духовний світ людини, тоді як у більшості народів - на природне оточення індивіда, матеріальний світ.
Культурна самобутність далекосхідного регіону найкраще розкривається крізь призму китайської та японської духовної специфіки з додатками елементів індійської культури. Світоглядними орієнтирами в регіоні з давніх-давен слугували конфуціанство, даосизм, легізм, синтоїзм і буддизм. Всі вони мали величезний вплив на формування стилю мислення, способу життя і діяльності жителів регіону, були одночасно і релігіями і філософсько-практичними системами. Так, буддист не втрачав традиційних язичницьких вірувань, що увібрали в себе даосизм і сінтоїзм, дотримувався настанов конфуціанства. Багато храмів стали змішаними, спільними для цих вірувань. Отже, все це — елементи, складові частини своєрідного цілого. Спробуємо дещо детальніше розглянути основні компоненти далекосхідної культури.
Географічні кордони поширення та загальні історичні умови розвитку
Китай
Китай є однією з найстародавніших цивілізацій світу. Вона стоїть в ряд з цивілізаціями шумерів Тигру і Євфрату, індійців Інду ієгиптян Нілу. Особливістю китайської цивілізації є те, що вона розвивалася ізольовано від інших цивілізаційних центрів. Її надбання, насамперед логографічна система письма, використовуються сьогодні у країнах Східної Азії.
Територія Китаю тривалий час була майже цілковито ізольована природними географічними бар"єрами від всього іншого цивілізованого світу, в тому числі і від основної зони культурного обміну того часу — Середземномор'я. Китайський регіон десятки століть не мав постійної визначеної назви. Імперія в різні часи іменувала себе по-різному: Тянь-ся — "Піднебесна", Чжунго — "Серединна" (тобто та, що перебуває в центрі ойкумени), а часто Дайго — "Велика" держава". При цьому завжди добавлялось ім'я відповідної династії, які час від часу змінювались, наприклад: Дайціньго — при династії Цінь, Даймінго — при династії Мін.
Тереторія
Китай складається з власне етнічного Китаю (18 історичних провінцій Китайської імперії), Внутрішньої Монголії, Сіньцзяну, Маньчжурії і Тибет — території КНР і Тайваню — території Республіки Китай. Узбережжя континентальної частини Китаю на сході і півдні омивається водами Бохайського, Жовтого, Східно-Китайського і Південно-Китайського морів Тихого океану. У морях, що омивають Китай, розкидано 5 400 тисяч островів. Китай межує з Монголією, Росією, Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном,Афганістаном, Індією, Непалом, М'янмою, В'єтнамом, Бутаном, Лаосом.
Династії
Згідно з китайською офіційною історіографією першою династією Китаю була Ся. Доказом її існування служать розкопки міських поселень та могил поблизу Ерлітоу в провінції Хенань. Однак більшість вчених світу вважають цю династію міфологічною, а не реальною.
Першою історично достовірною династією вважається династіяШан (інша назва Інь), яка контролювала території рівнини річкиХуанхе у Східному Китаї між 18 і 12 століттями до н. е. Її знищив один з західних васальних родів, який заснував династію Чжоу, котра правила з 12 по 5 століття до н. е. Центральна влада нової династії ослабла у зв'язку із зростанням політичної і економічної потуги удільних володарів, які створили на середину 8 століття до н. е. ряд формально незалежних держав. З 5 по 2 століття до н. е. ці держави постійно воювали між собою, однак у 221 до н. е. були об'єднані Цінь Ши Хуан-ді у єдину імперію. Нова династія Цінь проіснувала декілька десятиліть, але саме вона сформувала Китай як імперське утворення.
Період панування династії Хань тривав з 206 до н. е. по 220 роки. Він відзначився початком формуваннякитайців як єдиної етнічної спільноти. Після дезінтеграції Китаю у 3-6 століттях у зв'язку з нападами кочовиків з півночі, імперія була об'єднана династією Суі у 580 році. 7—14 століття, час панування династійТан і Сун, вважаються «золотим віком» Китаю. Саме в цей період мали місце більшість наукових відкриттів та досягнень у культурі. У 1271 році монгольський керманич Хубілай хан проголосив нову династію Юань, володіння якої простягалися від Угорщини до Кореї. У 1368 році, у результаті анти-монгольського повстання, постала нова етнічно-китайська династія Мін, яка керувала Китаєм до 1644 року. Останньою імператорською династією стала династія Цін, яку започаткували завойовники Китаю маньчжури. Вона була скинута революцією у 1911 році.
Більшість китайських режимів були авторитарними і часто використовували жорстокі методи для забезпечення стабільності своєї влади і лояльності населення. Так в часи панування маньчжурської династії Цін, етнічних китайців-ханьців змушували носити довгу косу як у маньчжурів на знак вірності новій династії.
У 18 столітті технологічно потужний Китай проводив активну політику підкорення народів Центральної Азії, яких китайці споконвічно вважали «варварами». Однак у 19 столітті він сам став жертвою «варварів Заходу» — колоніальної політики країн Західної Європи і США.