Вставлені компоненти та конструкції

На відміну від вставних (суб’єктивного значення), містять додаткове повідомлення, яке розвиває, уточнює зміст речення, вказуючи на якісь подробиці. Лексичне навантаження необмежене (слова, словосполучення, просте, складне речення), але є позиційні обмеження: стоять лише в інтерпозиції, дуже рідко у постпозиції, ніколи в препозиції. За смисловими зв’язками поділяються на: 1) уточнювальні, 2) пояснювальні 3) доповнювальні: Молодий поет (та й чи тільки поет), якщо він не ледачий думкою, не може пройти повз творчий досвід П. Тичини. Синтаксичний аналіз вставлених компонентів проводимо як засобів ускладнення, відповідно до синтаксичної функції у реченні. Розділові знаки: вставні – кома, рідко тире; вставлені – дужки або тире (залежно від інтонації, структурних особливостей та зв’язку з основною структурою речення).

Речення із звертанням

Слова (група слів), які називають адресата мови. Адресатом може бути: людина, істота взагалі, будь-який живий /неживий, реальний / ірреальний предмет, явище природи. Отож, звертання – це інтонаційно виділений компонент речення, що називає істоти чи персоніфіковані предмети, яким адресоване мовлення. Термін «звертання» належить Ф. Буслаєву. В українському мовознавстві наявність граматичного зв’язку іменника у кличному відмінку з присудком у спонукальному реченні довів О. Потебня (однак оглядав його як підмет), тому вважав, що кличний відмінок стоїть не поза реченням, а перебуває у ньому, як і називний відмінок. В українських граматиках 19-20 ст. звертання розглядають в морфології (як спеціалізовану відмінкову форму), питання про граматичний зв’язок його з членами речення переважно оминали. В. Сімович – як такий, що не пов’язаний з жодною частиною речення. У сучасних граматиках дослідники оцінюють звертання аналогічно, але є й інші погляди – Кучеренко і., Вихованець І., Загнітко А. Найповніше звертання проаналізовано в монографії та дисертації М. Скаба «Граматика апеляції в українській мові». Субстанція, яка уособлюється. Морфологічне вираження: іменник у кличному відмінку, інша субстантивована частина мови. У реченні займає різні позиції, може переходити у вокативне речення при емоційній забарвленості: Голубе, не забудь свою голубку/ Голубе! Не забудь свою голубку. За структурою – непоширенні / поширені.

Функціональні типи звертань:

1. Власне звертання. Семантичні групи: а) прізвища, імена; б) назви людей за родинними стосунками; в) соціальне становище, професія; г) національність особи; ґ) назви частин тіла; д) демонологічні та міфічні істоти; е) тварини і птахи; є) рослинний світ; ж) природні явища; з) географічні назви; и) абстрактні поняття; і) збірні та сукупні поняття; к) поняття культури і мистецтва.

2. Невласне звертання – інтимізуюче (мають оцінний характер, позитивний і негативний – в пейоративний; вживаються як інтимізуючі імення: Ти, голубе, не забудь про це. Ти, рибонько, помиляєшся.

Семантична структура звертань: на семантичному рівні звертання – це вторинний суб’єкт: Галю, прийди = Галя прийде + Ти прийди; тому формально помилково і визначають звертання як підмет. Звертання поєднує 2 функції – апелятивну та експресивну. Апелятивна виявляється передусім в офіційному спілкуванні. У художньому і розмовно-побутовому мовленні звертання виражає не лише звернення до адресата, а й ставлення з боку мовця до нього.

(!) Повторити особливості кличного відмінка іменників різних відмін та груп (у яких іменниках кличний відмінок може збігатися з формами називного, давального та місцевого відмінків?).