10.3 Основні положення національно-комуністичного напряму( Мазлах Хвильовий Винниченко Волобуєв)

Націоналкомунізм в Україні почав розвиватися вже з перших років радянської влади. Свідченням цього є публіцистична брошура Сергія Мазлаха та Василя Шахрая «До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)», яка в 1918 році започаткувала новий напрям української суспільнополітичної думки. За словами її авторів, революція в Україні має не лише соціальний, а й національний характер, а соціалістичний лад у державі може забезпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка. «Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане у спадок історії, як іржа, точитиме соціальноекономічний і культурнополітичний розвиток і в Україні, і в сусідніх державах».

Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що єдиний спосіб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту — це беззастережне відокремлення України від Росії і перетворення Комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу російської компартії на самостійну політичну організацію.

В. Винниченко визнав радянську владу в Україні і хотів працювати в її урядових структурах. Повернувшись 1920 р. з еміграції, він поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Разом з тим у «Листі до українських робітників і селян» В. Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що:

1) існування УСРР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави має місце тільки в деклараціях;

2) декларативно існує уряд УСРР, він не обраний, а призначений Політбюро ЦК РКП(б);

3) правляча революційна партія — це машина, якою управляє невелика група людей;

4) партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну, некритичну масу;

5) влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її;

6) в Україні все мілітаризоване і централізоване;

7) така політика спонукає українців-комуністів виступати проти національних прагнень свого народу.

В еміграції В. Винниченко проаналізував причини поразки української національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно з якою перевага в майбутньому буде за колективними формами власності. Колектократія допускає приватну власність, але виключає найману працю.

М. Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національному грунті, відкинувши «російський шлях» розвитку у культурній сфері. А для цього потрібно подолати «хохлацьку розляпаність», український просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської людини-громадянина, творця історії. За його словами, необхідно покінчити не тільки з малоросійством, українофільством, а й москвофільством.

10.4 Особливості розвитку української політичної думки в 60-90 роки

11.1 Сутність структура та функції політики

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов´язкових для всього суспільства рішень

До структури політики відносяться:

1. Політичні відносини, які відображають стійкий характер взаємозв´язків суспільних груп між собою та між різними інститутами влади. У сутнісному розумінні вони характеризують багатоманітність взаємодії еліти й електорату, еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільностей, різних груп інтересів і політичних інститутів. Найважливішим показником політичного життя є характер політичних відносин: непримирима боротьба за політичне панування чи усвідомлена координація зусиль усіх верств з метою оптимально використати матеріальну силу державного примусу; громадянський мир чи війна; кризовість чи стабільність і т. ін.

2. Політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів. З погляду залежності від цього елемента вся політика являє собою не що інше, як перманентне втілення та інституалізацію політичних поглядів, ідеалів, мети, програми і норм поведінки людей, органів влади і самоуправління, механізмів поповнення еліт тощо. Таким чином, політична свідомість опосереднює всі основні і найпосутніші владні взаємозв´язки суб´єктів і носіїв політичних відносин, визначаючи силу та ефективність владного регулювання.

3. Політичний інтерес являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і виконання конкретних дій для досягнення їх.

4. Політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб´єктів, дії яких відображають їхню реалізацію своїх політичних статусів.

У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні) такі функції політики:

— задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

— раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;

— примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

— інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

— соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин);

— забезпечення послідовності та інноваційності (онов-люваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.