9.3 Націонал-державництво Франка

Національно-державницька ідеологія на відміну від чинного націоналізму висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала синтез національних і загальнолюдських інтересів, а також принцип самовизначення народу в етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього напряму відстоювали можливість участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького і національно-демократичного напряму був Іван Франко, який одним із перших в українській політичній думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Основні риси цієї концепції, які чітко висвітлені в працях "Ukraina irreden'ta" та "Поза межами можливого", можна звести до таких моментів:

1) основною причиною гальмування економічного і культурного розвитку народу є відсутність його національної самостійності;

2) без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної свободи і соціальної рівності;

3) українські політичні сили, кращі його представники, такі як М. Драгоманов, зазнавали невдач на шляху здійснення своїх цілей через те, що вони не мали ідеалу політичної самостійності;

4) цей ідеал, хоч він, на перший погляд, неосяжний, можна реалізувати тільки активною копіткою працею борців-революціонерів;

5) для повноцінного національного розвитку потрібне відтворення повної соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б підтримували ідеал політичної самостійності України

10.1 Базові характериситки консерватизму Липинського

Липинського вважають за одного із засновників українського консерватизму, який поділяли окремі знані представники політичної думки. Базові характеристики цієї течії зазначені нижче.

В. Липинський розглядав такі основні методи організації державного будівництва в Україні:

1) демократія з республікою;

2) охлократія з диктатурою;

3) класократія з правовою, обмеженою законом монархією.

Найбільш придатною для України є остання форма. В. Ли-пинський це пояснює тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) — це політична бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою. В. Липинський вважав, що основна умова створення української державності — це єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна.

10.2 Правові ідеї інтегрального націоналізму

Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сформулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії»