2.4. Класифікація порід.

У всіх країнах світу, за статистикою, приблизно є ко­ней 150 порід, великої рогатої худоби — близько 400, овець — 250, свиней — 100 порід.

Створювалися породи в різних країнах неодночасно. Вони мають різну чисельність й ареал. Одні розводяться в окремій зоні або області, інші мають світове значення і є по всій земній кулі. Деякі породи виводилися в не­сприятливих умовах, вплив людини на їх удосконалення був незначний. Інші створювалися при повноцінній годів­лі і доброму догляді, удосконалювалися під впливом си­стематичного добору та підбору. Внаслідок цього твари­ни різних порід значно різняться за екстер'єром та конституцією, живою масою, плодючістю, характером і рівнем продуктивності, силою спадковості та мінли­вістю.

Велика кількість порід та їх різноманітність за основ­ними біологічними властивостями й господарсько-корис­ними ознаками створили певні труднощі щодо вивчення цих особливостей та свідомого вибору певних порід для рентабельного ведення тваринництва.

Щоб полегшити цю роботу, схожих між собою за ос­новними властивостями тварин об'єднали у відповідні групи (класи). Так виникла класифікація порід сільсько­господарських тварин (зоотехнічна систематика).

В різні періоди було запропоновано кілька принципів класифікації. В свій час була поширена географічна кла­сифікація. Породи поділялися за місцем виведення: гір­ські, низинні, степові, острівні. Але ця та подібні їй кла­сифікації не витримали випробовування часом. Гірські породи великої рогатої худоби (симентали, швіци та ін.) почали розводити в степовій і низинній місцевостях, ост­рівні (джерзейська, гернзейська та ін.) — в гірських і степових районах, а низинні (голландська, червона дат­ська) — в більшості географічних зон помірного клімату.

В основу сучасної зоотехнічної класифікації порід по­кладено два принципи: 1) поділ за тривалістю і ступенем інтенсивності праці людини щодо їх удосконалення (за кількістю і якістю праці, затраченої на удосконалення породи) — заводська класифікація; 2) поділ за характе­ром основної продуктивності — господарська класифі­кація.

Залежно від ступеня інтенсивності праці людини над тією чи іншою породою, а також тривалості племінної ро­боти по удосконаленню сучасні породи поділяють на примітивні, перехідні, культурні, або заводські.

Примітивна худоба є переважно продуктом самої природи. Такій худобі людина мало приділяла ува­ги, її існування значною мірою залежало від пристосо­ваності до суворих природних умов. Свідомий штучний добір вплинув на неї недостатньо. Створена примітивна худоба під впливом стихійного і в більшій мірі природно­го, а не штучного добору. Вона малопродуктивна й не- досить скороспіла, добре пристосована до місцевих природно-кліматичних умов, має одноманітний екстер'єр і конституцію, вузький ареал поширення. Наприклад, жива маса корів примітивних порід (кавказька, киргизька) "становить 250—300 кг, надій 700—1000 кг молока. Жива маса примітивних овець 30—40 кг, настриг вовни 1—2 кг.

До примітивної належить місцева худоба: деякі грубововні вівці; довговухі, коротковухі місцеві свині.

Примітивна худоба створювалася в умовах екстенсив­ного сільського господарства при низькому рівні еконо­міки і техніки ведення тваринництва

Перехідні породи виведені з примітивної удоско­наленням «в собі» або схрещуванням з високопродуктив­ними при застосуванні свідомого штучного добору та під­бору. Ці породи виникли під впливам зростаючих вимог суспільства до розвитку продуктивних сил. Згадані поро­ди відрізняються від примітивних значно вищим розвит­ком господарсько-корисних ознак, які є наслідком свідо­мого штучного добору і підбору та значною різноманіт­ністю ознак. Щодо господарської цінності вондезаймають проміжне місце між заводськими (культурними) і при­мітивними породами. Поширені перехідні породи в обме­жених зонах і не мають чітко вираженої генеалогічної структури.

До перехідних відносять: сокільську, решетилівську та інші породи овець; фінську, в'ят­ську та інші породи коней.

Заводські породи (культурні) є продуктом свідомої творчої діяльності людини. Вони відрізняються високим рівнем продуктивності, потребують добрих умов годівлі та утримання, не здатні тривалий час витримувати тяжкі умови існування без шкоди для свого здоров'я і спадко­вості. Такі породи з'явилися в результаті племінної ро­боти, яку провадила людина в певному напрямі при за­стосуванні всіх досягнень біологічної та зоотехнічної науки.

Культурні породи на відміну від примітивних і перехідних мають широкі зони поширення.

Характерним для культурних порід є певна структура, яка поділяє породи на різноякісні спадкові групи, що ре­гулює людина відповідними методами розведення, годівлі та експлуатації тварин. Удосконалюють такі породи за відповідними планами племінної роботи. Щоб вияви­ти кращих тварин і мати інформацію про методи їх виведення, ведуть племінні книги; виявля­ють рекордних тварин, проводять конкурси, виставки, які сприяють удосконаленню породи.

До культурних порід належать: голландська, чорно-ряба, джерзейська, червона степова, швіцька, симентальська, шортгорнська, герефордська, абердино-ангуська, породи великої рогатої худоби; ве­лика біла, українська степова біла і ряба, миргородська, ландрас, породи свиней; асканійська, прекос, цигайська, романовська, каракуль­ська породи овець; чистокровна верхова, арабська, ахал­текінська, породи коней та багато інших.

У нашій країні переважають заводські породи сіль­ськогосподарських тварин. На Україні на них припадає понад 90—99% поголів'я великої рогатої худоби, свиней та овець.

В основу господарської класифікації порід сільсько­господарських тварин покладено напрям і рівень їх про­дуктивності. Людина здійснила одомашнення тих видів тварин, які були здатні розвинути найбільшу продуктив­ність для задоволення її потреб. Тварини різних видів мають неоднакові характер і розмір продуктивності: ве­лика рогата худоба здатна до високої молочної та м'яс­ної продуктивності; вівці — до вовнової, смушкової і м'ясної; свині — до м'ясо-сальної; птиця — до виробницт­ва яєць і м'яса; коні—до робочої продуктивності.

Ступінь вираження продуктивності у різних порід не однакова. У тварин деяких порід один вид продуктивності переважає над іншими. У деяких порід кілька видів продуктивності виражені рівномірно. Залежно від ступе­ня вираженості й характеру продуктивності породи сіль­ськогосподарських тварин поділяють на спеціалізовані (однобічної продуктивності) і комбіновані.

Така класифікація найбільш зручна для користуван­ня і поширена в практиці тваринництва.

Сучасні породи великої рогатої худоби за напрямом продуктивності поділяють на молочні, м'ясні, комбіновані (молочно-м'ясні, м'ясо-молочні). В основу цієї класифі­кації проф. М. І. Придорогін поклав господарсько-корис­ні ознаки. Але характер продуктивності порід не є постій­ним. Так, м'ясна шортгорнська порода під впливом зміни напрямів племінної роботи поділилася на два типи — м'ясний і м'ясо-молочний. В червоній степовій породі мо­лочного напряму продуктивності виділився тип комбіно­ваної продуктивності — молочно-м'ясний.

До молочних порід належать: голландська, чорно-ря­ба, червона степо­ва, білоголова українська, джерзейська та ін. Тварини цих порід здатні до високих надоїв, відрізняються невисокою м'ясною продуктивністю, забійний вихід ста­новить 45—52%. За надоєм молока і його жирністю між породами цієї групи є значні коливання. Так, голландсь­ка, чорно-ряба та інші породи дають по 4500—5000 кг і більше молока при жирності 3,2—4,0%, тоді, як джерзейська може давати середні надої 3000—3500 кг молока при жирності 4,5—6,0%.

Породи молочного напряму продуктивності розводять у першу чергу навколо великих міст і промислових цент­рів для задоволення потреб населення молоком, а також у районах товарного маслоробно-сироварного виробни­цтва.

Навколо великих промислових центрів і курортів України створені молочні зони, в які ввійшли Донець­ка, Дніпропетровська, Київська області та Крим.. Питома вага порід молочного напря­му продуктивності в країні становить понад 55%.

До комбінованих молочно-м'ясних і м'ясо-молочних порід належать: симентальська, швіцька, бура карпатська, сіра українська та ін. Тварини цих порід мають відносно високу молочну та м'ясну продуктивність. Надій 3000—4000 кг молока, забійний вихід 55—60% від живої маси.

Породи комбінованої продуктивності трохи поступаються перед спеціалізованою молочною за надоєм, а перед м'ясною — за скороспілістю та забійним виходом м'яса. Розводять таку худобу переважно в зонах товарного маслоробно-сироварного виробництва.

Породи свиней за напрямом продуктивності та екстер'єрними особливостями поділяють на три типи: м'ясний, або беконний, сальний і м'ясо-сальний.

У різних порід інтенсивність росту м'язевої тканини та жироутворення неоднакові. Ця різниця значною мірою залежить від скороспілості свиней. Так, у сальних порід ріст м'язевої тканини закінчується в більш молодому віці, ніж у тварин м'ясного або беконного типів. Тому процес інтенсивного жироутворення у м'ясних, беконних та м'ясо-сальних порід настає в більш пізньому віці (на 1,5—2 місяці), ніж у сальних. Отже, у м'ясних, беконних свиней значно довший період інтенсивного росту, зони дають більш тривалий час високі середньодобові прирости, краще оплачують корми, ніж сальні.

Краща оплата корму в м'ясних і м'ясо-сальних свиней пояснюється тим, що на утворення одиниці м'язевої тканини затрачається в 1,5—1,7 раза менше поживних речовин корму, ніж на утворення жиру.

Від м'ясних і беконних свиней одержують тушу з рівномірним прошарком жиру в м'ясі та невеликою товщиною шпику (до 5 см). Сальні свині дають тушу з великою кількістю внутрішнього сала і товстим шпиком. М'ясо-сальні свині займають проміжне місце.

До м'ясних свиней відносять такі породи: ландрас, п'єтрен, та інші; до м'ясо-сальних: велику білу, українську степову білу та інші; до сальних: миргородську, українську степову рябу та ін.

Породи овець за господарською кваліфікацією поділяють на такі групи: тонкорунні, напівтонкорунні, шубній смушкові, м'ясо-сальні, м'ясо-вовно-молочні та вовном'ясні. До тонкорунних порід належать: асканійська, прекос та ін. Тонкорунних овець розводять в основному для одержання однорідної тонкої вовни й одночасно для виробництва баранини. Напівтонкорунні породи: цигайська, ромні-марш, гемпширська, шропширська та ін. Від цієї групи овець одержують однорідну напівтонку вовну та м'ясо доброї якості. Вони найбільш скороспілі.

Шубна порода овець: романовська. Основна продукція від неї овчини. Смушкові породи: каракульська і сокільська. Цих овець розводять для одержання смушків.

До м'ясо-сальних відносять усі породи курдючних овець: гісарську, сараджинську, едильбаєвську та ін. Основний вид продукції цієї групи — м'ясо і сало. Меншу цінність має груба вовна, яку використовують для виготовлення килимів, грубих сукон.

До м'ясо-вовно-молочної групи належить українська гірсько карпатська порода. У гірських районах її широко використовують для виробництва вовни, м'яса і молока.

До групи вовно-м'ясних відносять овець грубововних порід, у яких нечітко виражений тип продуктивності.

Основними виробничими напрямами вівчарства в Україні є тонкорунне і напівтонкорунне, яке розвинене в степовій та лісостеповій зонах. Менше розвинене вівчар­ство м'ясо-вовнове для виробництва вовни кросбредного типу та смушкове. Овець смушкових порід (каракуль­ських) розводять в південних областях—Кримській, Оде­ській, а також Полтавській (сокільська і решетилівська). М'ясо-вовнових овець кросбредного типу розводять пере­важно в поліськід та деяких областях Лісостепу (Вінни­цька, Сумська області).

Породи коней за робочими якостями поділяють на верхових, верхово-запряжних, запряжних і ваговозних.

Верхових коней використовують в основному для транспортних робіт під сідлом, в'юком або в легкому екі­пажі у важко доступних для іншого виду транспорту міс­цевостях (гори, болота та ін.), а також для спортивних цілей. У недалекому минулому верхові породи коней ши­роко використовувалися у військах як основний засіб пересування кінноти, яка відзначалася для свого часу ви­сокою маневреністю. До верхових порід відносять: араб­ську, ахалтекінську, чистокровну верхову.

Верхово-запряжні породи використовуються як транс­портні коні під сідло і в екіпажі, а також на легких по­льових роботах, де потрібна робота кроком. Вони кори­стувалися великим попитом для задоволення потреб ар­мії і сільського господарства. До верхово-запряжних порід коней належать: донська, гуцульська та ін.

Запряжених коней використовують для транспортних внутрішньофермських (підвезення кормів, вивезення гною та ін.), польових робіт середньої важкості (розпу­шування ґрунту, сівба, підвезення добрив і посівного ма­теріалу, пального й мастила та ін.). В свій час запряжних коней застосовували як основну тяглову силу в артилерії та тилових військах.

До запряжних порід відносять орловську.

Ваговозні або ваговозо-запряжні породи призначені для перевезення великих вантажів і виконання важких сільськогосподарських робіт (оранка, культивація та ін.). До ваговозо-запряжних коней належать: володимировський, російський і радянський ваговози, брабансонська, першеронська та інші породи.

Щодо швидкості руху та екстер'єрних особливостей породи коней поділяють на крокових і швидкоалюрних. До перших відносять усіх верхових, верхово-запряжних і більшу частину запряжних порід. Коні ваговозних порід є кроковими.

Крокові породи коней, завдяки масивності і великій живій масі,

здатні розвивати високе тяглове зусилля при перевезенні вантажів.

Швидкоалюрні породи коней мають меншу живу масу, довші кінцівки та суху конституцію, здатні швидко пересуватися галопом (верхові породи) і риссю (рисаки).

Свійську птицю за напрямом продуктивності поділяють на несучі, м'ясні й загальнокористувальні (комбінованої продуктивності) породи. Несучі породи курей (леггорн, російська біла та ін.) відрізняються від м'ясних (корніш білий, кохінхіни та ін.) меншою живою масою, енергією росту і більшою несучістю. Наприклад, леггорни, російські білі курки можуть знести 320—350 яєць за рік, тоді як корніш або кохінхіни — 120—150 яєць. Останні досягають живої ваги 4—5 кг, леггорни і російські білі — 2—3 кг. Загальнокористувальні породи птиці займають проміжне місце за господарсько-корисними ознаками між несучими і м'ясними.