5. Методи вивчення походження домашніх тварин

Визначають по­ходження свійських тварин від диких кількома методами. Основний з них — анатомо-палеонтологічний. Він ґрунтується на порівнянні кісток диких і свійських тварин, які знаходять при розкопках стародавніх людських поселень. Порівняння показують, що в період одомашнення кістки диких і свійських тварин були досить схожі, а часом вони змінювалися щодо будови і розвитку. Кістки кінцівок свійських тварин вкоротилися, потовстішали і разом з тим стали рихлими і не такими міцними, як у диких.

Для вивчення походження свійських тварин цінний матеріал дають зображення на стінах жител, посуді та на інших речах, знайдених при розкопках стародавніх по­селень людини. Ці зображення розповідають про полю­вання, приручення, використання тварин.

Про приручення диких тварин є також відомості в стародавніх розповідях і грамотах. Так, у билинах часто розповідається про тура — дикого предка великої рога­тої худоби. Подібність, що спостерігається між деякими видами диких і свійських тварин, є одним з доказів по­ходження свійських тварин від диких. Північні ескімоські собаки, як зазначав Дарвін, не тільки досить схожі за формою і мастю на вовків північної полярної смуги, а й однакові з ними зростом. Дикі гусак і качка (крижень) досить схожі на свійських гусака та качку і лише посту­паються їм розмірами.

Одним з доказів походження свійських тварин від ди­ких є вивчення плодючості їх при схрещуванні з дикими. Знаючи це, можна встановити, до яких диких тварин най­ближчі ті чи інші свійські, а на підставі цього й визначи­ти їх походження. Наприклад, свійська велика рогата худоба плодюча при схрещуванні із зебу, але при схре­щуванні з яком самці-гібриди безплідні. Отже, яки не можуть бути предками великої рогатої худоби. Зебу і велика рогата худоба, очевидно, походять від спільного або близьких між собою предків.

Дикі вівці з свійськими, а також кінь Пржевальського із свійським конем при схрещуванні дають плодючих нащадків.

Кожний із зазначених методів, взятий окремо, не мо­же повністю з'ясувати питання походження свійських тварин. Тільки користуючись усіма ними разом, можна одержати більш імовірні висновки, які дадуть змогу вста­новити зв'язок диких і свійських видів, час і місце їх одомашнення.

Зрештою, доказом того, що свійські тварини є нащадки диких, свідчать факти приручення, які мають місце як у наш час, так і в недалекому минулому, а також властивість таких тварин набувати знову дикого стану, як це сталося в деяких районах Росії та Америки з кінь­ми, великою рогатою худобою та свиньми. Багато тварин було приручено і одомашнено в нашу еру. Наприклад, качка в Європі одомашнена не більше 2500 років тому. Страуси вперше були одомашнені в Африці близько 100 років тому. Тепер одомашнюються деякі хутрові зві­рі — сріблясто-чорна лисиця, норка, песець, соболь та ін.

6. Роль природного і штучного добору в еволюції домашніх тварин

Еволюційна теорія Ч. Дарвіна виникла насамперед під впливом прикладів сільськогосподарської практики. Сам Дарвін підкреслю­вав, що йому ніколи не вдалося б розкрити таємницю зміни видів, якби він не зайнявся сільським господарством, питанням виведення нових порід сільськогосподарських тварин і рослин. Він установив, що в зміні порід свійських тварин і культурних рослин беруть участь три основних фактори: 1) мінливість, яка постачає матеріал для ви­ведення нових порід; 2) спадковість — властивість усіх живих істот передавати свої особливості потомству; 3) добір, тобто збереження і розмноження особин, корисних або вигідних у якомусь відношенні людині.

Добір може бути природний і штучний. Виживання диких тва­рин і рослин, найбільш пристосованих до природних (ґрунтових, кліматичних та інших) умов, дістало назву природного добору. Штучний добір провадить людина.

Індивідуальна мінливість організмів у природних умовах протя­гом багатьох століть постачає добору великий матеріал у формі ін­дивідуальних відмінностей тварин і рослин. Ці відмінності — спіль­на основа і для природного, і для штучного добору.

У природних умовах роль індивідуальних відмінностей визнача­ється тим, що живі організми залежать від життєдіяльності інших особин або від умов навколишнього середовища.

Природний добір характеризується збереженням або виживанням пристосованіших особин і залишенням подібного до них потомства, з одного боку, та усуненням від розмноження (загибеллю) менш при­стосованих особин — з другого. Штучний добір у процесі формуван­ня нової породи свійських тварин нагромаджує індивідуальні зміни, підсумовує їх і посилює. Як у природі тварини нового виду не виникають без природного добору, так і в домашніх умовах тварини нової породи не формуються без штучного добору.

В еволюції сільськогосподарських тварин застосування штучно­го добору може бути несвідомим і методичним.

При несвідомому доборі (форма, перехідна від добору природного до методичного штучного) людина, не ставить за мету поліпшити, змінити породу в певному напрямі; вона просто відбирає на плем'я кращих тварин. А при методичному доборі людина ставить перед со­бою конкретну мету.

Завдяки штучному добору з'явилися сучасні породи великої рогатої худоби, яка дає за 305 днів лактації по 6000—7000 кг молока (окремі корови — до 20 000 кг), тоді як молочність дикого тура ко­ливалася в межах всього 400—500 кг. Від курей яйцевих порід у передових господарствах одержують за рік у середньому 230—240, а від окремих несучок — понад 300 яєць, тоді як несучість дикої банківської курки не перевищує 8—12 яєць за рік. Із сказаного видно, що роль природного і штучного добору в еволюції сільсько­господарських тварин велика. Під впливом природного добору фор­муються види тварин, а штучний добір сприяє перетворенню свій­ських тварин цих видів у сільськогосподарських тварин сучасних порід.