3. Час, місце і послідовність доместикації сільськогосподарських тварин

Приручення тварин почалося 12—15 тисяч років тому. Ним займалися різні народи і в різні часи. Це зумовлено тим, що людська культура не розвивалася рівномірно в усіх частинах зем­ної кулі. В Єгипті, Асірії та Вавілонії землеробство і скотарство 6000 років тому перебувало на досить високо­му рівні. В Європі в цей період людина досягла тільки рівня кам'яного віку — вела кочовий спосіб життя, за­ймалася полюванням.

Рівень культури людського суспільства зумовлював включення до складу свійських тварин того чи іншого ви­ду. Кінець стародавнього кам'яного віку, коли людина тільки полювала, був часом одомашнення собаки. В ново­му кам'яному віці, при переході людини до більш осід-лого життя, були одомашнені вівця, рогата худоба, свиня, а потім і кінь. Останніми були приручені кролі і птиця.

Отже, свійський собака з'явився не менш як 15 тисяч років тому, тоді як свиня, вівця, рогата худоба — через 7—8 тисяч років, а кінь — ще пізніше.

Одним з найдавніших центрів одомашнення багатьох видів тварин були південна та центральна частини Азіат­ського материка. В Азії були одомашнені велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, осли, верблюди, олені, собаки, кури та інші ссавці й птиця.

Розкопки поселень в Анау (навколо Ашхабада) свід­чать, що в Середній Азії велика рогата худоба, вівці, ко­зи та верблюди були одомашнені за 8—9 тисяч років до нашої ери. У пізніші часи одомашнення тварин відбу­валося в Європі, Африці та Америці. У Західній Європі свійський собака з'явився близько 7000 років тому, вели­ка рогата худоба — 4000 років тому. Тут також одомаш­нені свині, коні, вівці, кролі. В Африці одомашнені сви­ня, осел, одногорбий верблюд, собака, кішка, цесарка і страус. В Америці приручені індики. В Австралію свій­ські тварини завезені пізніше, при переселенні туди євро­пейців.

Одомашнення тварин відіграло велику роль у дальшо­му розвитку людського суспільства. Від тварин людина одержувала продукти харчування: м'ясо, молоко, яйця, а також шкіру, пух, з яких виготовляли одяг та взуття. Особливо велику роль у розвитку суспільства відіграли коні, яких людина використовувала для полювання, ви­пасання худоби та обробітку землі.

Розвиток тваринництва і землеробства став основним стимулом поділу людської праці, підвищення її продук­тивності та виникнення ремесла. Продуктів тваринницт­ва почали виробляти більше, ніж потрібно було для об­щини. В результаті цього виникає обмін продуктами. Першою обмінною одиницею була худоба.

4. Основні зміни тварин у процесі доместикації та її причини

У процесі роз­витку виду змінюються як дикі, так і свійські тварини. Проте одомашнення привело до таких різких змін, що тварини стали мало схожими на своїх диких предків.

Усі зміни, які виникли під впливом одомашнення, можна поділити на дві групи: 1) зміни, пов'язані з спе­ціалізацією продуктивності, що виникли в результаті ці­леспрямованої діяльності людини по виведенню тварин потрібних їй порід (розвиток вим'я у молочних тварин, особливість вовни у вовнових овець тощо); 2) зміни, не пов'язані з спеціалізацією продуктивності і цілеспрямо­ваною діяльністю людини. До них належать такі: звислі вуха у собак, кролів, свиней, овець тощо, звисаюча гри­ва у свійських коней, рябість, безрогість і т. ін.

На появу доместикаційних ознак впливають зміни умов життя при переході тварин з дикого стану в свій­ський. Так, умови існування свійських ослів та оленів ма­ло змінилися порівняно з умовами дикого існування їх, тому й доместикаційних ознак у цих тварин порівняно мало.

Помилково думати, що поява у свійських тварин до­местикаційних ознак пов'язана з незначним впливом на них природного добору. Цей добір відбувається і серед свійських тварин, бо людина, особливо на ранніх стадіях одомашнення тварин, не могла врахувати всіх взаємовід­носин організму з середовищем і таким чином усунути природний добір.

Пристосованість тварин до умов домашнього існуван­ня відбувалася в двох напрямах: 1) пристосованість до природного середовища (наприклад, утворення курдюка і жирного хвоста в овець, горба — у верблюдів збільшило витривалість цих тварин до великих переходів по безвод­них напівпустелях та пустелях); 2) пристосованість до середовища, яке створює людина, і до тих вимог, які во­на ставить до одомашнення тварин (наприклад, при­стосованість травних органів до перетравлювання кормів раціону, багатого на концентрати, до стійлового утриман­ня, до напруженої функції молочної залози у молочної худоби, до роботи в упряжці у робочих тварин).

Свійські тварини порівняно з дикими стали пластичні-шими, податливішими. Серед них з'явилося більше осо­бин, які відрізнялися від своїх родичів наявністю корис­них для людини ознак. На останні людина звернула особливу увагу І довела їх у тварин сучасних порід до висо­кого ступеня розвитку.

До найбільш істотних змін, які відбулися в зв'язку з одомашненням, слід віднести такі:

1. Зміни будови тіла. Дикі тварини однорідні за бу­довою тіла і забарвленням. Свійські тварини мають ве­лику різноманітність. У кожної породи відповідний тип будови тіла, залежно від напряму її продуктивності, роз­мір тіла і живої ваги та властивий тільки для неї харак­тер шерстного покриву.

2. Зміни шкіряного покриву. У овець деяких порід, наприклад мериносових, шкіра утворює численні склад­ки, в основному на шиї (рамбульє). Складчастість шкіри збільшує поверхню тіла тварини, підвищує настриг вов­ни. Складчастість шкіри характерна й для деяких порід великої рогатої худоби, а також свиней і собак. У тварин багатьох порід виключно м'ясного напряму дуже розви­нена підшкірна жирова тканина.

Помітно змінилися у свійських тварин череп, кістяк, рогові утворення, розмір внутрішніх органів. Дуже змі­нилися їх фізіологічні особливості.

3. Зміни статевої функції. У диких тварин приплід бувбає лише у відповідні періоди року — весною та влітку, бо функції розмноження у них моноциклічні. Більшість свійських тварин має періодичний статевий цикл (полі-циклічний), не пов'язаний з сезоном року. Це дає змогу людині регулювати періоди розмноження тварин і одер­жувати приплід в сезони року, найбільш вигідні для неї. Така зміна статевої функції є великим досягненням лю­дини в перебудові природи тварин.

4. Підвищення плодючості. Більшість свійських тва­рин плодючіші, ніж дикі. Дика свиня дає за опорос 4— 6 поросят, свійські — від 8 до 20, а в окремих випадках і до ЗО поросят. Дикі вівці народжують одне ягня, рідко двоє, а в домашніх умовах 2—3, іноді 4—5 і навіть 6— 8 ягнят (романовська порода овець). Корови нерідко на­роджують двійнят, а в окремих випадках 3—5 телят. Ди­кий кріль за рік має чотири окроли, свійський — від 7 до 10. Дика качка й курка за рік несуть 8—12 яєць, тоді як сучасні несучі породи качок та курей — по 200—250 яєць на рік.

5. Підвищення скороспілості. У свійських тварин по­рівняно з дикими статева зрілість настає на '/з. а іноді й наполовину раніше. Раніше за диких тварин вони за­кінчують ріст і розвиток, починають давати продукцію: м'ясо, молоко, вовну та ін.

6. Зміна продуктивності. У диких тварин молока лед­ве вистачає для вирощування приплоду, тоді як у завод­ських порід великої рогатої худоби, багатьох кіз та овець надої молока значно збільшилися. Так, окремі корови да­ють по 10 000—15000 кг молока на рік, або стільки, що вистачає для вирощування 20—30 телят.

Зміна молочної продуктивності великої рогатої худо­би відбувається в двох напрямах: підвищення надою та подовження періоду лактації. Дикі види та примітивні породи здатні доїтися 90—120 днів, в той час як завод­ські породи 300 днів і більше.

Великі зміни сталися у домашньої худоби в розвит­ку м'ясної продуктивності. Значно збільшена жива вага порівняно з дикими тваринами, змінена структура м'язевої тканини, поліпшена здатність до відгодівлі. Тому від свійських тварин одержують більше й краще за смаком м'ясо. Настриг вовни у диких овець становить 1—2 кг, а в сучасних тонкорунних вівцематок — 5—7 кг (до 10— 12 кг), баранів — 10—15 кг (до 30 кг).

Значно підвищилась робоча продуктивність коней — швидкість руху і тяглове зусилля.

7. Зміна нервової діяльності. Дикі тварини жваві, неврівноважені. Еволюція типу нервової діяльності відбу­валася в напрямі добору лагідних тварин. Свійські тва­рини втратили ряд умовних та безумовних рефлексів, властивих диким. У диких тварин, які завжди знаходя­ться під загрозою небезпеки, надто розвинений захисний рефлекс. У свійських тварин, які знаходяться під охоро­ною людини, цей рефлекс значно послаблений. Дикі тва­рини мають добре розвинений рефлекс добування корму. У свійських же (великої рогатої худоби, свиней, птиці) він настільки послаблений, що коли такі тварини потрап­ляють у природні умови, вони не забезпечують себе не­обхідним кормом і вимирають. У деяких порід курей зник інстинкт насиджування. Поряд з тим у свійських тварин виникли нові рефлекси: вони ідуть на оклик людини, зви­кають до часу годівлі, коні дозволяють запрягати себе, корови й кози — доїти. Ступінь втрати та появи рефлек­сів у цих тварин дуже неоднаковий. Найбільше це поміт­но у тварин заводських порід.

Різноманітні зміни тварин у домашніх умовах свідчать про значну пластичність тваринного організму, можливість змінюватися й поліпшуватися.