Навчальний посібник для студентів вищих аграрних навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації спеціальності 5.09010201 «Виробництво та переробка продукції тваринництва»

Міністерство аграрної політики та продовольства України

Рогатинський державний аграрний коледж

Навчальний посібник для студентів вищих аграрних навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації спеціальності 5.09010201 «Виробництво та переробка продукції тваринництва»

2 011 р.

Укладачі: Мартишин Олександра Миколаївна,

Мартишин Любомир Іванович – викладачі Рогатинського

державного аграрного коледжу

Рецензент: Бардаль Марія Іванівна – викладач Рогатинського

державного аграрного коледжу

Комп’ютерна верстка: Паламар Світлана Степанівна - програміст

Рогатинського державного аграрного коледжу

В навчальному посібнику висвітлено питання про походження та еволюцію сільськогосподарських тварин, вчення про породу, конституцію, екстер’єр та інтер’єр, ріст і розвиток, продуктивність, відбір і підбір, методи і техніку розведення, селекційно-племінну роботу в тваринництві.

Навчальний посібник призначений для викладачів і студентів аграрних вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації спеціальності «Виробництво та переробка продукції тваринництва».

Розглянуто і схвалено на засіданні

циклової комісії технологічних дисциплін

Протокол № _____ від ___________ 2011 р.

Голова циклової комісії

___________________ Височанська Р.П.

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………8

Розділ 1. Походження та еволюція сільськогосподарських тварин…….12

1. Дикі, приручені, домашні та сільськогосподарські тварини………13

2. Дикі предки і родичі сільськогосподарських тварин……………….14

3. Час, місце і послідовність доместикації сільськогосподарських тварин………………………………………………………………….18

4. Основні зміни тварин у процесі доместикації та її причини………20

5. Методи вивчення походження домашніх тварин…………………...23

6. Роль природного і штучного добору в еволюції домашніх тварин..24

Розділ 2. Вчення про породу………………………………………………...26

2.1. Поняття про породу. Основні ознаки породи………………………...26

2.2. Фактори породоутворення……………………………………………..29

2.3. Структура породи………………………………………………………32

2.4. Класифікація порід……………………………………………………..37

2.5. Акліматизація порід……………………………………………………45

2.6. Нові породи, виведені в Україні………..……………………………..50

2.7. Проблема зберігання генофонду нечисленних та зникаючих порід...56

Розділ 3. Конституція, екстер’єр та інтер’єр сільськогосподарських

тварин ……………………………………………………………….60

3.1. Поняття про конституцію сільськогосподарських тварин…………...60

3.2. Класифікація типів конституції тварин……………………………….62

3.3.Фактори, що впливають на формування типу конституції…………..68

3.4. Зв'язок конституції з продуктивністю та іншими господарсько-

корисними ознаками тварин ………………………………………….69

3.5. Ослаблення конституції та заходи запобігання……………………...71

3.6. Кондиції тварин………………………………………………………...73

3.7. Екстер’єр сільськогосподарських тварин різних видів і напрямів

продуктивності………………………………………………..………..75

3.8. Недоліки і вади екстер’єру……………………………………….……81

3.9. Методи вивчення екстер’єру тварин………………………………….81

3.10. Інтер’єр сільськогосподарських тварин ……………………………89

Розділ 4. Ріст і розвиток сільськогосподарських тварин…………………93

4.1. Поняття про ріст і розвиток тварин…………………………………...93

4.2. Методи вивчення та обліку росту і розвитку сільськогосподарських

тварин……………………………………………………………………95

4.3. Основні закономірності росту і розвитку сільськогосподарських

тварин……………………………………………………………………97

4.4.Фактори, які впливають на ріст і розвиток тварин………………….108

4.5. Спрямоване вирощування молодняку……………………………….114

4.6. Скороспілість сільськогосподарських тварин………………………116

4.7. Тривалість життя і господарського використання

сільськогосподарських тварин ………………………………………117

Розділ 5. Продуктивність сільськогосподарських тварин………………119

5.1. Основні види продуктивності сільськогосподарських тварин……..119

5.2. Фактори, які впливають на продуктивність тварин……………..…..131

5.3. Методи обліку і оцінки тварин за продуктивністю…………………138

5.4. Завдання щодо підвищення продуктивності сільськогосподарських

тварин…………………………………………………………………...144

Розділ 6. Добір і підбір сільськогосподарських тварин ………………..148

6.1. Поняття про добір ……………………………………………………..148

6.2. Класифікція форм добору……………………………………………..150

6.3. Оцінка та добір тварин за продуктивністю, конституцією та

екстер’єром ……………………………………………………………153

6.4. Оцінка та добір тварин за походженням. Родоводи та їх значення..158

6.5. Оцінка та добір тварин за якістю нащадків………………………….163

6.6. Ознаки і показники добору……………………………………………170

6.7. Фактори, які впливають на ефективність добору……………………172

6.8. Поняття про селекційний диференціал і ефект селекції…………….176

6.9. Добір самок за власною продуктивністю………………………..…..177

6.10. Взаємозв’язок добору і підбору…………………………..………...178

6.11. Основні принципи і типи підбору…………………………………..181

6.12. Форми підбору………………………………………………………..185

6.13. Генетична суть аутбридингу та інбридингу………………………..189

6.14. Використання гетерозису у тваринництві………………………….195

Розділ 7. Методи розведення сільськогосподарських тварин ………….197

7.1. Поняття про методи розведення сільськогосподарських тварин.

Класифікація методів розведення……………………………………197

7.2. Чистопородне розведення…………………………………………….198

7.3. Схрещування і його біологічна суть………………………………….207

7.4. Види схрещування……………………………………………………..210

7.5. Гібридизація……………………………………………………………220

7.6. Апробація селекційних досягнень у тваринництві………………….222

Розділ 8. Техніка розведення сільськогосподарських тварин…..………226

8.1. Завдання відтворення сільськогосподарських тварин……………...226

8.2. Статева, господарська та фізіологічна зрілість тварин ……………..227

8.3. Охота, овуляція, статеві ритми……………………………………….229

8.4. Вік і загальний розвиток тварин при першому осіменінні ………..231

8.5. Способи осіменіння……………………………………………………231

8.6. Селекційне значення штучного осіменіння та трансплантації

ембріонів у тварин…………………………………………………….234

8.7. Тривалість вагітності сільськогосподарських тварин різних видів..237

8.8. Складання плану осіменіння…………………………………………238

Розділ 9. Селекційно-племінна робота у тваринництві………………….240

9.1. Державні заходи щодо племінної роботи……………………………240

9.2. Організація і структура племінної справи…………………………...241

9.3. Племінна база тваринництва…………………………………………252

9.4. Породне районування………………………………………………...254

9.5. Виставки, виводки та аукціони сільськогосподарських тварин……256

9.6. Форми і методи селекційно-племінної роботи в племінному та

користувальному тваринництві………………………………………259

9.7. План племінної роботи в господарстві………………………………263

9.8. Методи мічення тварин……………………………………………….266

9.9. Племінний зоотехнічний облік……………………………………….268

9.10. Бонітування сільськогосподарських тварин………………………..270

9.11. Селекція сільськогосподарських тварин на стійкість проти

хвороб…………………………………………………………………273

9.12. Державна атестація у тваринництві ………………………………..277

9.13. Ідентифікація та реєстрація тварин в Україні……………………...283

9.14. Великомасштабна селекція…………………………………………..289

9.15. Моделювання селекційного процесу з використанням ЕОМ……..292

Висновки ………………………………………………………………………..297

Література ………………………………………………………………………298

Вступ

Розведення сільськогосподарських тварин – це наука про принципи й методи розмноження і якісного поліпшення сільськогосподарських тварин, удосконалення існуючих і створення нових порід та високопродуктивних користувальних стад. Наука про розведення сільськогосподарських тварин вивчає питання поліпшення якості та збільшення кількості поголів’я, розробляє теорію і практику племінної роботи, вивчає існуючі та виявляє нові методи впливу людини на свійських тварин.

Значення розведення сільськогосподарських тварин, як науки, полягає в якісному поліпшенні різних видів тварин. Якісне поліпшення тварин можливе при використанні кращих вітчизняних і світових ресурсів, досягнень науки і передової практики в галузі генетики, селекції, біотехнології.

Основне завдання дисципліни «Розведення сільськогосподарських тварин » - вивчення загальних принципів і методів поліпшення існуючих та виведення нових порід, які забезпечують безперервний ріст виробництва продукції тваринництва; розроблення заходів керування еволюцією порід на основі пізнання біології тварин, умов, в яких їх розводять, і закономірностей генетичних процесів, що спостерігаються у великих стадах і породах.

Наука про розведення сільськогосподарських тварин розробляє теорію і практичні заходи племінної роботи щодо всіх видів сільськогосподарських тварин і напрямів продуктивності, походження сільськогосподарських тварин і їхні зміни під впливом доместикації, біологічні особливості і господарсько-корисні ознаки, методи оцінки тварин, добір, підбір батьківських пар, методи розведення, методи спрямованого вирощування молодняку.

Сучасне розведення сільськогосподарських тварин має багатий теоретичний матеріал і ефективні методи, що дають можливість розвивати тваринництво на сучасному науковому рівні.

Дисципліна тісно взаємопов’язана з анатомією і фізіологією сільськогосподарських тварин, біологією, годівлею сільськогосподарських тварин, ветеринарними та економічними дисциплінами. Треба пам’ятати, що це – основа для вивчення технології виробництва продукції тваринництва.

Тваринництво займає важливе місце в економіці народного господарства України. Воно забезпечує населення такими повноцінними високопоживними продуктами, як молоко, м'ясо, яйця, мед; промисловість – сировиною (вовна, шкіра, пір я, пух), землеробство – цінним органічним добривом. Крім того, коней використовують на сільськогосподарських і транспортних роботах. Після забою тварин використовують роги, копита і кістки тварин. З відходів, що залишаються на бойнях, виробляють м'ясо-кісткове, кісткове і кров’яне борошно, а з деяких органів і тканин - лікарські препарати.

Зоотехнія – наука про еволюцію і використання сільськогосподарських тварин. Кінцевим практичним завдання зоотехнії є розробка і впровадження в життя організаційно-технологічних заходів, спрямованих на одержання як найбільшої кількості високоякісної продукції тваринництва при найменшій затраті кормів, праці й коштів. Сучасна зоотехнія базується на досягненнях науки біологічного комплексу, технічних та економічних наук, спирається на науки, що вивчають біологічні особливості сільськогосподарських тварин (загальну біологію, анатомію, фізіологію, біохімію, генетику) і на науки, тісно пов’язані із зоотехнією – ветеринарію, агрономію, організацію сільськогосподарського виробництва. Як і інші науки зоотехнія користується історичним, порівняльним, експериментальним, статистичним та іншими методами дослідження.

Зоотехнію поділяють на загальну і спеціальну. Загальна зоотехнія розробляє основи розведення, годівлі, утримання і використання різних видів і порід сільськогосподарських тварин і в свою чергу, ділиться на розділи: розведення сільськогосподарських тварин, годівля сільськогосподарських тварин, утримання сільськогосподарських тварин.

Спеціальна зоотехнія вивчає питання розведення, годівлі та утримання окремих видів сільськогосподарських тварин і розробляє теорію і практичні заходи ведення й раціоналізації галузей тваринництва: скотарства, свинарства, вівчарства, конярства, птахівництва, бджільництва та ін..

Як самостійна наука зоотехнія, батьківщиною якої є Європа почала складатись в ІІ половині 18 ст. у зв’язку з розвитком товарного тваринництва і успіхами природознавства.

Наука про розведення сільськогосподарських тварин сформувалась в 1900-1930 р. на основі узагальнення величезного практичного досвіду селекціонерів. Ще в давнину людство, застосовуючи добір та різні види підбору, спрямоване вирощування молодняка, інтенсивне використання цінних плідників, створило багато унікальних порід: каракульську вівцю, арабського коня, сіру українську худобу, полтавських зозулястих курей.

На початку ХХ ст.. розведення свійських тварин розглядалось, як заводське мистецтво. В "Енциклопедичному словнику" 1899р. розведення тварин тлумачиться, як отримання таких тварин, які найефективніше окупляють кормові ресурси.

М.П.Чирвинський (1913р.) визначав розведення як вивчення властивостей тварин і прийомів, за допомогою яких можна досягти мінливості цих властивостей в бажаному напрямі.

Величезний фактичний матеріал про розведення тварин був нагромаджений в племінних і заводських книгах, каталогах, матеріалах експедиційних обстежень, які систематично проводились кваліфікованими комісіями на чолі з відомими вченими, такими як М.П.Чирвинський, М.Ф.Іванов, М.П.Кулешов.

Цінний матеріал нагромаджувався також на племінних заводах поміщиків та цукрозаводчиків, які формували свої стада за рахунок імпорту тварин з Швейцарії, Голландії, Німеччини, Англії та інших країн з розвинутим тваринництвом. Аналіз племінних книг дав можливість вітчизняним та зарубіжним вченим узагальнити основні закономірності успадкування ознак від батьків потомству в ряді поколінь, вивчити значення чисельності тварин, процесу породоутворення, методів племінної роботи, спорідненого розведення на початкових етапах створення нових порід, типів і ліній.

Особливою популярністю користувались праці Ч.Дарвіна, Г.Менделя, М.П.Чирвінського, Є.А.Богданова, П.М.Кулішова, М.Ф.Іванова, Ю.Ф.Лискуна.

В 1913 р. в Києві було проведено виставку племінних тварин.

В Україні важливу роль відіграли в 1920-1930 р.р. племрозсадники в Київській, Полтавській, Харківській, Черкаській, Запорізькій, Одеській областях, в яких були зосереджені кращі плідники і велась кваліфікована селекційна робота.

Перша карта породного районування основних порід з врахуванням історичних традицій та наявності племінних репродукторів була затверджена в 1930 р.

Складались перші селекційно-племінні плани роботи в стадах. В 1931-1934 р.р. було оцінено за якістю потомства симентальських бугаїв на станції тваринництва "Теризино" Київської області. Суттєвий вплив на розвиток теорії розведення тварин мали наукові установи – Харківський, Білоцерківський і Львівський інститути, обласні дослідні станції, які інтенсивно формувались у 1918 – 1928 р.р. навколо обласних центрів. Готувались зоотехнічні та ветеринарні кадри. Розвивалась нова галузь біології – генетика, яка стала теоретичною базою розведення та селекції сільськогосподарських тварин.

Академік М.Ф. Іванов на базі "Асканії-Нової" створив (1928-1935) нові породи свиней, овець, які докорінно змінили тодішні племінні ресурси України. Він вперше опублікував свої фундаментальні наукові праці по створенню нових порід тварин шляхом схрещування та гібридизації при невеликій чисельності тварин. Ці наукові розробки не втратили свого значення і понині.

В 1948 р. І.В.Смирнов, професор УСГА, винайшов метод глибокого заморожування сперми плідників в зрідженому азоті і отримав живий плід від осіменіння самок замороженою спермою. Це відкриття має світове значення. Без нього неможливо було б за короткий час створити нові породи, вести віддалену гібридизацію, використовуючи світовий генофонд, створювати на тривалий період спермо– та ембріо–банки, розробляти нові біотехнології і прийоми генної інженерії.

В 1955 – 1965 р.р. в Україні було створено мережу державних племінних станцій з племінної роботи і штучного осіменіння сільськогосподарських тварин. Завдяки цьому сформувались великі масиви високопродуктивного племінного тваринництва: Тростянецький, Прилуцький, Переяслав-Хмельницький, Харківський, Сумський, Чернівецький, Львівський.

В 1977р. в Україні було розроблено і впроваджено в практику селекційні програми поліпшення найбільш численних основних порід тварин на основі використання принципів великомасштабної селекції з використанням ЕОМ та біотехнологій.

Значний внесок в розвиток теорії розведення по лініях зробив професор А.М.Кравченко, автор підручника з розведення тварин. Крім того, ряд праць П.Д.Пшеничного, М.М.Колесника, Ф.Ф.Ейснера, М.З.Басовського, Г.В. Звєрєвої, Ю.Д.Рубана, В.П.Коваленка створили теоретичну базу селекції тварин, яку визнають і в інших країнах світу.

Розділ 1 Походження та еволюція сільськогосподарських тварин

Знання походження й еволюції тварин дає змогу селекціо­нерам розробляти ефективні методи поліпшення існуючих порід шляхом спрямованої зміни їх спадкових властивостей при чистопородному розведенні, поєднання тварин спорід­неного кореня, використання гібридизації та прискореного одомашнення нових диких видів.

Предками всіх існуючих сучасних домашніх тварин були дикі тварини. Люди ловили їх, розміщали в загони, охороня­ли від хижаків, вирощували молодняк і розводили найбільш спокійних, які давали цінну продукцію. Одомашнювання тва­рин — складний і тривалий процес. Не всі види тварин легко піддавались прирученню. З 8 тис. видів ссавців, які тепер існують на землі, одомашнено лише 60. Вивчення процесу одо­машнювання ускладнюється тим, що пройшли тисячоліття з його початку, багато диких предків вимерли, втрачені деякі історичні дані. Історія тваринництва невіддільна від історії людства. Перші сліди діяльності людини датовані кінцем третичного періоду (кайнозойська ера, 500—600 тис. років тому). Одомашнення тварин почалось значно пізніше (8—10 тис. років до нашої ери, неолітичний період), коли людина стала переходити до осілого способу життя.

1. Дикі, приручені, домашні та сільськогосподарські тварини

На відміну від диких тварин, які живуть у природних умовах, свій­ських тварин розводить людина для задоволення своїх потреб. Характерна особливість цих тварин — значний розвиток у них ознак, потрібних для людини. Живуть і вільно розмножуються ці тварини в неволі. Місце їх існу­вання, живлення, розмноження контролює і регулює лю­дина.

Сільськогосподарськими прийнято називати тварин, які мають безпосереднє відношення до сільськогоспо­дарського виробництва. До них належать: велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, осли, верблюди, буйволи, зебу, кролі, північні олені, птиця (кури, гуси, качки, інди­ки, голуби, цесарки), а також бджоли й тутовий шовко­пряд. Таким чином, поняття сільськогосподарські тварини вужче, ніж свійські.

Приручені тварини, на відміну від свійських, не є про­дуктом тривалого впливу людини. Праця, затрачена лю­диною на приручення тварини, обмежується лише даною особиною і не поширюється на наступні покоління.

Приручених тварин використовують для відповідних господарських цілей, наприклад, слонів — для перенесен­ня вантажу, орлів-беркутів — для охоти на птицю та зві­рів. Такі тварини в неволі погано розмножуються і легко набувають знову дикого стану. Проте в окремих випадках за добрих умов утримання деякі приручені тварини легко звикають до нових обставин і не втрачають здатності розмножуватися.

2. Дикі предки і родичі сільськогосподарських тварин

Серед більш як 1 200 000 видів тварин, які тепер іс­нують на земній кулі, свійських тільки 27. Це свідчить про досить великі труднощі у перетворенні диких видів тварин на свійські.

З шести класів хребетних одомашнення відбулося ли­ше в ссавців, птиці та риб, а з трьох класів трахейно­дишних, членистоногих одомашнені тільки представники класу комах. Свійські тварини з класу ссавців належать до рядів парнокопитних, непарнокопитних, хижаків та гризунів, з класу птахів — до ряду курячих, гусячих та голуб'ячих. З класу риб одомашнений сріблястий короп, з класу комах — бджола і шовкопряд.

Походження великої рогатої худоби. Належить велика рогата худоба до ряду парнокопитних, родини порожнинорогих і роду биків. Походження одомашненої великої рогатої худоби та її еволюція вивчені ще недостатньо. Іс­нують дві гіпотези, що трактують її походження. За пер­шою, монофілітичною, породи походять від одного дикого предка. Друга, поліфілітична, стверджує, що сучасна велика рогата худоба походить не від одного дикого предка, а від кількох близьких диких форм великої рогатої худо­би в різних місцях і в різний час.

Більшсіть учених-—С. М. Боголюбський, М. Ф. Іва­нов, П. М. Кулєшов, Є. А. Богданов, Ю. Ф. Лискун до­тримуються другої теорії. Отже, одні вчені вважають, що європейська та азіатська худоба має спільне походження від азіатського тура, який був одомашнений в Азії, а по­тім уже завезений в Європу. Інші доводять, що велика рогата худоба Азії походить від дикого виду рогатої ху­доби — азіатського тура, а велика рогата худоба Євро­пи — від європейського тура. Диких турів тепер немає. Останні екземпляри їх, які водилися в Біловезькій Пущі, загинули в 1627 році.

Малюнки, опис та кістки тварин свідчать, що було кілька різновидностей тура. Одні відзначалися досить великою масивністю, інші мали більш легку будову тіла. Тури всіх різновидностей були досить великі тварини, заввишки 140—150 см (до 180—190 см). Вони мали дов­гу, широку й важку голову з масивними рогами, товсту шию, глибокі й широкі груди, високу холку, пряму ши­року лінію спини, попереку та крижів, високі товсті кін­цівки (мал. 1). Тури були різної масті: чорної, чорно-бурої та червоної. Це дуже сильні, сміливі, швидкі, злі тварини.

Мал. 1. Дикий бик тур.

Напрямком рогів, будовою черепа, як свідчать дослі­дження Рютімейєра, вони дуже схожі на більшість євро­пейських порід великої рогатої -худоби, особливо сірої ук­раїнської. Є відомості, що дикі тури схрещувалися з ве­ликою рогатою худобою і давали потомство.

Походження овець. Вівці належать до ряду парноко­питних, родини порожнинорогих та роду овець. Це одні з найдавніших свійських тварин, одомашнили їх 8—10 ти­сяч років тому. Сучасні породи овець походять від трьох, а на думку деяких учених, від чотирьох диких видів, які існують і тепер.

Найчисленніші дикі предки свійських овець — муф­лон, архар та аргалі.

Муфлон (мал. 2) поширений на островах Серед­земного моря: Корсіці, Кіпрі і в Сардінії, Ірані; на Закавказзі, в Середній Азії та Казахстані.

Муфлони — порівняно невеликі тварини: заввишки 70—80 см, вага їх досягає 60—65 кг. Вовну мають грубу з тонким і коротким пухом та грубими осьовими волок­нами. Мал.2. Дикий баран муфлон.

Масть рудувато-бура або жовта. Вони мають дуже міцну конституцію і дуже рухливі. Муфлона вважають родоначальником овець грубововних короткохвостих по­рід. В Асканії-Нова схрещують муфлона з вівцями різних порід. У всіх випадках одержують плодючих гібридів.

А р к а р водиться в Казахстані і Середній Азії, а та­кож в Ірані, Афганістані та на території деяких інших держав азіатського материка. На відміну від муфлона, він живе не тільки в горах, а й на рівнинах, у степу. Як і муфлон, дуже схожий на свійських овець, але більший. Аркар досягає висоти 100—110 см, ваги 100—150 кг. Шерсть у аркара коротка, груба, жовта або жовто-бура без білих плям на боках, череві та кінцівках, що часто спостерігається у муфлона.

Аркар вважається предком грубововних довгохвостих і жирнохвостих овець (волоських, каракульських, сокільських, решетилівських). Від аркарів, на думку деяких учених, походять цигайські й тонкорунні вівці. При схре­щуванні з свійськими вівцями він дає плодючих нащадків.

Аргалі, або архари, водяться на південному Алтаї, Камчатці, в Гімалайських горах, Західному Тібеті, на Алясці. Вони більші, ніж аркари: заввишки 120— 125 см, важать 150—200 кг, дуже схожі на свійських овець. Вовна у них коротка, груба, темно-сірого або буро­го кольору. Від аргалі ведуть своє походження курдючні вівці. В Казахстані схрещуванням свійських тонкорунних овець з різновидністю аргалі — архаром виведена цінна порода овець — архаромеринос.

Слід зауважити, що тривалий час овець, як і рогату худобу, людина використовувала тільки на м'ясо. Але вже понад 5000 років тому, що підтверджується розкоп­ками у Вавілонії, були вівці з поліпшеною вовною. За свідченням же старогрецьких і римських письменників, понад 3000 років тому існували породи овець з тонкою вовною. Справжні тонкорунні вівці з'явилися в першому тисячолітті до нашої ери.

Походження свиней. Свині належать до підряду не­жуйних парнокопитних, родини свиней і роду кабанів. Свійські свині походять від двох диких форм: європей­ського і азіатського кабанів, які збереглися й тепер.

Є вропейський дикий кабан поширений в Європі, Азії, Африці, в Білорусії, на Кавказі і на Ук­раїні, по узбережжю Каспійського та Аральського морів, в Середній Азії, Казахстані, Сибіру та на Далекому Схо­ді. Кабан живе в горах, лісах, по узбережжю річок та озер у заростях комишу тощо. Дикі свині живуть

неве­ликими групами і живляться Мал. 3. Європейський дикий кабан. корінням, жолудями, а іно­ді й городніми та баштанними культурами.

Європейський дикий кабан досягає висоти 60—100 см, довжина його 150—180 см, вага 150—200 кг, а іноді й 250 кг. У нього довга голова з прямою лінією профілю й добре розвиненими іклами, шия коротка, м'ясиста, пе­редня частина тулуба розвинена значно краще, ніж зад­ня. Тулуб вкритий твердою довгою шерстю. Взимку у кабанів відростає м'який підшерсток. Щетина чорного, темно-бурого або темно-сірого кольору (мал. 3).

Від європейського кабана походять усі місцеві євро­пейські свійські довговухі свині (російська, польська, анг­лійська) і коротковухі (південноросійська, боварська, сибірська).

Азіатський (індійський) кабан має кілька різновид­ностей. Батьківщина його — південно-східна Азія. Він менший від європейського, має легший, коротший, широ­кий, високий у профілі зігнутий череп. Ряди кутніх зубів спереду розходяться. Азіатський дикий кабан дав поча­ток багатьом свійським свиням, поширеним в Азії, які відіграли значну роль у поліпшенні свиней багатьох єв­ропейських порід. Від азіатського кабана походять схід­но-азіатські свині Китаю, Індокитаю, Японії (китайська, сіамська, маскова, карликова та ін.).

Походження коней. Коні належать до ряду непарно-копитних, родини конячих і роду власне коні. Походжен­ня свійських сучасних коней точно не встановлено. Ч. Дарвін, П. М. Кулєшов та інші вчені вважали, що свій­ські коні походять від трьох типів диких коней: степових, плоскогірних, лісових, які існували цілком самостійно. Ці коні, що жили великими табунами в доісторичні часи в степах Азії, Європи та Африки, тепер майже зникли. Тільки в пустелях внутрішньої Монголії збереглися дикі коні, яких вперше описав російський мандрівник М. М. Пржевальський (на його честь вони й дістали свою назву). В дикому стані коні Пржевальського живуть не­великими табунами — по 5—20 голів. За своїми розмі­рами вони невеликі, заввишки 130—140 см (мал. 4).

Д руга дика форма, від якої веде початок свійський кінь, — це тарпан. Табуни цих тварин наприкінці XIX ст. жили в степах південно-східної Росії, Причорномор'я, а також на великих просторах степової та лісостепової Азії. Це були тварини невеликі (висота в холці — до 135 см), з масивною головою, широким лобом, мишастої масті, з чорним паском на спині. «Каштани» у них були тільки на передніх кінцівках. Твердження деяких авторів про те, що тарпан не є диким конем, а здичавілим, не можна вважати переконливим. Мал. 4. Дикий кінь Пржевальського.

Одомашнення коней відбувалося значно пізніше, ніж багатьох інших сільськогосподарських тварин — у брон­зовому віці. Свійські коні були відомі в Асірії приблизно 4000 років тому. Трохи пізніше вони з'явилися в Єгипті, а потім у степових народів Азії та Європи, в стародав­ній Греції.