Тема 14. Культура усного ділового мовлення
Специфіка усного і писемного мовлення
Вимоги до усного ділового мовлення
Правила вимови
Правила наголошення
Милозвучність як виразність мовлення
Специфіка усного і писемного мовлення
Усне ділове мовлення – це розмовно-літературне мовлення, воно наближається до мовлення писемного.
Особливістю ділового спілкування є перевага писемної форми реалізації. Проте в сучасному житті важливого значення набула також усна ділова мова, яка на відміну від писемної, індивідуалізована, спонтанна (підготовленість обмежується лише продуманістю логіко-композиційної структури мовлення), ситуативна, діалогічна. Усна ділова мова є різновидом усної публічної мови, яка передбачає спілкування мовця з колективним слухачем і характеризується специфічними засобами впливу на аудиторію.
Специфіка писемного ділового мовлення полягає в тому, що воно є вторинним стосовно усного. Писемне виникло пізніше від усного і спирається на нього, як на своє джерело.
Писемне мовлення має вироблену систему графічних знаків. Крім літер українського алфавіту, у ньому використовуються різні наукові символи, умовні позначки, схеми, малюнки тощо. Це дає можливість фіксувати інформацію і з допомогою різних технічних засобів забезпечує збереження та відтворення мовлення у просторі й часі. Написаний текст можна при необхідності перечитати, виправити, поліпшити, змінити.
Писемне мовлення відзначається більш суворою регламентацією, ніж усне. Особливо високі вимоги ставляться до мови ділових паперів. Загальнообов’язкові норми графіки, орфографії та пунктуації у писемних текстах ділового стилю підсилюються строгими правилами побудови ділових документів, зокрема правилами вживання стійких словосполучень, вибору лексичних одиниць тощо.
У писемному діловому мовленні особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Так, деякі тексти існують лише у письмовій формі, а інші можуть читатися вголос. Напр., резолюція, наказ, акт можуть бути зачитані, а накладна, квитанція, розписка чинні лише у писемній формі.
Основними рисами офіційно-ділового мовлення є стандартизованість, нейтральний тон мовлення, чіткість і точність висловлювання; лаконічність, стислість і послідовність викладу фактів; документальність, наявність реквізитів, які мають певну черговість; сувора регламентація тексту (виділення параграфів, пунктів, підпунктів); відсутність індивідуальних авторських мовних ознак.
2. Вимоги до усного ділового мовлення
Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення – це сукупність дій, мета яких випливає із загальної мети спілкування. Основу мовлення становить мовленнєва діяльність Звуковою реалізацією мовлення є спілкування.
Спілкування – це обмін інформацією, передача її однією людиною іншій. Формами спілкування є діалог, полілог, монолог.
У процесі спілкування мовлення поділяється на відрізки, які мають певну протяжність і членуються на самостійні частини. Найменшою вимовною одиницею є фраза. Це відрізок мовлення, що характеризується смисловою завершеністю, синтаксично-фонетичною цілісністю та інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими паузами.
Результатом процесу говоріння є текст. Текст – це сукупність речень (кількох чи багатьох), послідовно об’єднаних змістом і побудованих за правилами певної мовної системи. Він є засобом відтворення зв’язного мовлення, тобто висловлювання, частини якого пов’язані між собою однією темою, основною думкою і структурою.
Досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини визначає її культуру мовлення.
Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ларошфуко, істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше. Отже, багато говорити і багато сказати – поняття не тотожні.
До усного ділового мовлення ставляться такі вимоги:
Точність у формулюванні думки, недвозначність.
Логічність.
Стислість.
Відповідність між змістом і мовними засобами.
Відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення.
Відповідність між мовними засобами та стилем викладу.
Вживання сталих словосполучень.
Різноманітність мовних засобів.
Нешаблонність у побудові висловлювання.
Доречність.
Виразність дикцій.
Відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.
Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови (здатності відчувати належність до певного стилю, доречність вживання слів у певній ситуації).