4. Системний підхід до управління прибутком.
5. Аналіз беззбитковості. Методи визначення беззбитковості підприємства.
Прибуток – найважливіша фінансова категорія, що відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і в кінцевому рахунку свідчить про обсяг і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості.
Прибуток як кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства представляє собою різницю між загальною сумою доходів і витратами на виробництво і реалізацію продукції.
Методологічні засади формування у бухгалтерському обліку інформації про доходи від звичайної діяльності підприємства та її розкриття у фінансовій звітності визначає Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 „Доход”.
Управління прибутком підприємства розподіляється на дві важливі підсистеми:
1) управління формуванням прибутку;
2) управління розподілом прибутку.
Виконання фінансовим менеджером підприємства основних завдань управління формуванням прибутку підприємства спрямоване на врахування таких особливостей:
потенційна різноманітність структури прибутку підприємства;
специфічність формування та обліку прибутку підприємства в часі;
вплив на прибуток звітного періоду збиткових результатів окремих видів діяльності поточного і попереднього періодів господарювання.
Процес управління формуванням прибутку містить етапи його аналізу в передплановий період і прогнозування обсягів та оптимального складу його формування у плановому періоді.
Основними типовими елементами аналізу прибутку підприємства в передплановий період виступають:
аналіз загальної суми прибутку і показників рентабельності в динаміці;
визначення складу загальної суми прибутку за основними його видами;
аналіз основних напрямів використання прибутку з метою оцінки достатності прибутку звітного періоду у фінансовому забезпеченні розвитку підприємства та ін.
Прогнозування прибутку підприємства проводиться лише в рамках його звичайної діяльності в розрізі визначення сум прибутку від операційної діяльності, фінансових операцій та іншої звичайної діяльності. Особлива увага фінансовими менеджерами підприємства надається плануванню прибутку від основної діяльності (найвагоміший результуючий показник ефективності ведення бізнесу).
До методів планування формування прибутку підприємства від основної діяльності належать метод прямого поасортиментного розрахунку, аналітичний метод планування прибутку та система аналізу „взаємозв’язок затрат, обсягу реалізації і прибутку”.
На невеликих і середніх підприємствах найпоширенішим методом планування прибутку від реалізації товарної продукції є метод прямого поасортиментного розрахунку:
Пр = Р – С,
де Пр – прибуток від реалізації товарної продукції;
P – вартість реалізованих товарів (робіт, послуг) за оптовими (регульованими, договірними або ін.) цінами без ПДВ та акцизного збору;
С – собівартість реалізованих товарів (робіт, послуг).
Основною позитивною рисою складання плану прибутку методом прямого розрахунку є простота і достовірність. Однак він обмежує можливості виявлення внутрішніх резервів зростання прибутку в процесі планування, оскільки дає лише кінцевий результат – план прибутку, не вказуючи впливу окремих факторів на планову величину прибутку.
Аналітичний метод планування прибутку від реалізації товарної продукції побудований на вивченні факторів, які визначають рівень прибутку та рентабельності у базовому періоді (оптимальність структурної побудови асортименту продукції, дотримання нормативів витрачання матеріалів і сировини, рівень ефективності виробництва, дотримання технічних та якісних параметрів по товарній продукції, що впливають на її оптову ціну, тощо) та факторів, які повинні мати місце в плановому періоді (зростання виробництва, зниження собівартості продукції, зміна ринкового рівня цін тощо). Алгоритм аналітичного методу планування прибутку можна подати таким чином:
1. Обчислюється очікуваний прибуток від реалізації товарної продукції за звітний рік (оскільки процес планування починається до закінчення базового року):
2. Визначення планової рентабельності продукції підприємства. Другий етап передбачає коригування очікуваного прибутку від реалізації товарної продукції за факторами, які формували прибутковість і рентабельність підприємства у базовому періоді, та які слід враховувати як резерви росту прибутку у плановому періоді (або, навпаки, які не можуть бути враховані через певні умови при плануванні прибутку на плановий період).
•З метою використання при плануванні прибутку на наступний рік рівня рентабельності, отриманого у звітному році (рентабельність звітного року = очікуваний прибуток звітного року / очікувану собівартість виробництва та реалізації звітного року), необхідно скоригувати щодо умов ціноутворення планового періоду. Рентабельність продукції планового року, що враховує порівняно з поточним лише вплив цінових факторів, розраховується за формулою:
де Rплц – коефіцієнт рентабельності продукції планового року з урахуванням дії цінових факторів;
Rзв – коефіцієнт рентабельності продукції звітного року;
Ітп – індекс зміни відпускних цін на готову товарну продукцію;
IP – індекс зміни цін на ресурси, які формують собівартість товарної продукції.
Підприємство, плануючи прибуток на наступний рік, повинно з найбільш можливою точністю прогнозувати, як змінюватимуться ціни у плановому році на його продукцію, які зміни передбачаються у ціноутворенні на сировину, матеріальні ресурси, враховувати заплановані зміни щодо оплати праці робітників та персоналу підприємства та інші зміни, що матимуть вплив на собівартість і рентабельність продукції. Така робота потребуй об’єднаних зусиль працівників фінансових, планових, збутовий постачальницьких та інших економічних і виробничих служб підприємства.
•Використовуючи відомі методи економічного аналізу, визначаються резерви, які не були використані підприємством у базовому році для зростання прибутку, а саме за рахунок:
ліквідації непродуктивних і понаднормативних витрат, що відносяться на собівартість продукції;
ліквідації факторів поставки готової продукції покупцям з відхиленнями від узгоджених технічних та якісних параметрів, які ведуть до зниження оптових цін на ці вироби, отже, прибутку від реалізації;
структурних зрушень в асортименті продукції, що виробляється і реалізується, шляхом випуску рентабельнішої продукції.
Сума всіх неврахованих резервів збільшення прибутку за звітні періоди поточного року визначається у розрахунку на рік та розраховується можливий приріст річного прибутку поточного року за умови використання визначених резервів:
•Рентабельність продукції у плановому періоді визначається за формулою:
3. На третьому, заключному етапі планування прибутку від реалізації товарної продукції аналітичним методом розрахунок завершують множенням обсягу планової собівартості на планову рентабельність наступного року.
У процесі управління прибутком підприємства важлива роль відводиться формуванню прибутку з операційної діяльності. Основу операційної діяльності більшості підприємств становлять виробничо–комерційна та торгова діяльність, які доповнюються інвестиційною та фінансовою видами діяльності.
Операційна діяльність підприємства постійно відтворюється і здійснюється у вигляді замкнутого циклу. Період повної обороту всієї суми оборотних активів, у процесі якого відбувається послідовна зміна їхніх форм, називається операційним циклом.
Найважливішою характеристикою операційного циклу, є загальна його тривалість. Вона включає період часу від моменту витрати грошових активів на придбання виробничих запасів сировини і матеріалів до надходження коштів від дебіторів за реалізовану їм готову продукцію. Принципова формула, за якою розраховується тривалість операційного циклу підприємства (Пц), має наступний вигляд:
де Пга – період обороту грошових активів;
Пвз – період обороту виробничих запасів (сировини, матеріалів);
Пнв – період перебування оборотних активів у формі незавершеного виробництва продукції;
Пгп – період обороту запасів готової продукції;
Пдз – період інкасації дебіторської заборгованості.
Слід зазначити, що в процесі операційного циклу споживаються не тільки оборотні, але і позаоборотні активи, а також витрати живої праці. Але дві останні групи ресурсів у процесі одного операційного циклу споживаються лише частково, у той час як оборотні активи – цілком. Це і визначає вибір періоду повного обороту оборотних активів як вимірника тривалості одного операційного циклу підприємства.
З
урахуванням послідовності здійснення
операційної діяльності, її циклічності,
особливостей нормування доходів і
витрат, а також інших факторів, процес
формування різних видів операційного
прибутку може бути представлений у
наступному вигляді (рис. 5.5.).
Рисунок 5.5. Схема формування різних видів операційного прибутку підприємства.
З наведеної схеми видно, що в процесі здійснення операційної діяльності формуються три види операційного прибутку.
Механізм керування операційним прибутком будується з урахуванням тісного взаємозв’язку цього показника з показниками обсягу реалізації продукції, доходів і витрат підприємства. Система цього взаємозв’язку, що одержала назву „взаємозв’язок витрат, обсягу реалізації і прибутку” (Cost–Volume–Profit Relations, CVP], дозволяє виділити роль окремих факторів у формуванні операційного прибутку і забезпечити ефективне керування цим процесом на підприємстві.
Розрахунок планової суми прибутку за допомогою системи аналізу „взаємозв’язок витрат, обсягу реалізації і прибутку” включає оперування показниками маржинального прибутку, валового прибутку та чистого прибутку. Крім того, у разі класифікації затрат підприємства, як загально відомо, розрізняють постійні та змінні затрати.
З метою достовірнішого поділу затрат підприємства на постійні та змінні використовуються такі методи, як метод максимального і мінімального значення обсягу виробництва, математично–статистичний метод, графічний метод з побудовою кореляційного поля і т. ін. Розглянемо детальніше метод максимального і мінімального значення обсягу виробництва:
1) по підприємству аналізуються дані звітного року в розрізі щомісячних обсягів виробництва у натуральному (кількісному) вимірі та здійснених фактичних затрат у вартісному вимірі. Із сукупності даних вибирається два періоди з найбільшим і найменшим обсягом виробництва (наприклад, лютий та серпень);
2) аналітиком будується таблиця для знаходження різниці в рівнях обсягу виробництва і затрат. Наведемо приклад:
3) визначається розмір змінних витрат на одиницю виробу за Кmin% – мінімальний обсяг виробництва у процентах до максимального; Kmax – максимальний обсяг виробництва, у тис. шт.;
4) визначаємо суму постійних витрат:
5) складається рівняння загального обсягу витрат підприємства, що відображає залежність зміни загальних витрат від обсягу виробництва:
На базі системи аналізу „взаємозв’язок затрат, обсягу реалізації і прибутку” фінансовий менеджер підприємства вирішує такі завдання:
1. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову діяльність підприємства (сума чистої виручки від реалізації продукції = сумі загальних витрат на реалізовану продукцію).
Виручка від реалізації, при якій забезпечується беззбиткова діяльність підприємства за умови неотримання прибутку, називається порогом рентабельності. У вартісному вимірі поріг рентабельності визначається таким чином:
У натуральному вимірі поріг рентабельності визначається так:
За умови виробництва і реалізації підприємством товарів різного асортименту порогова кількість товарів окремого асортименту визначатиметься як:
2. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову діяльність підприємства протягом відносно тривалого періоду.
Тривалий період (протягом якого можливі зміни обсягів не лише змінних, але й постійних витрат, необхідних для діяльності підприємства, рівня ринкової ціни продукції підприємства та зміна безпосередньо значень порогу рентабельності) може бути представлений як певна послідовність окремих короткочасних періодів.
3. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми валового прибутку (ВП) від основної діяльності.
У натуральному вимірі необхідний обсяг реалізації визначається:
У вартісному вимірі необхідний обсяг реалізації визначається таким чином:
4. Визначення запасу фінансової міцності підприємства.
Розраховується розмір можливого пониження обсягу реалізації продукції у вартісному вимірі за несприятливої ринкової кон’юнктури, що забезпечує прибуткову діяльність підприємства.
Якщо розрахувати отриманий обсяг запасу фінансової міцності у процентах до виручки від реалізації, то оптимальним значенням даного показника є 10% і більше.
5. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми маржинального прибутку (Мп) від основної діяльності.
6. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми чистого прибутку (ЧП) від основної діяльності.
7. Визначення можливих результатів зростання обсягу валового прибутку від реалізації продукції за оптимізації співвідношення постійних та змінних витрат на виробництво і реалізацію продукції.
Збільшення обсягу прибутку підприємства залежить від трьох основних факторів:
1. збільшення обсягу реалізації продукції;
2. підвищення ціни на продукцію;
3. зниження затрат на виробництво і реалізацію.
Поширеними у фінансовому менеджменті способами щодо максимізації і темпів наростання прибутку є:
1) метод граничного аналізу з оптимізацією затрат, обсягу виробництва продукції і прибутку, в основу якого покладено зіставлення граничної виручки з граничними витратами (більш детально висвітлено в питанні 4);
2) метод операційного лівериджу.
Метод операційного лівериджу побудовано на зіставленні виручки від реалізації із загальними витратами, а також змінними та постійними витратами. Його зміст полягає в такому.
Будь-яка зміна виручки від реалізації продукції породжує ще значнішу зміну прибутку. Даний феномен має назву виробничого (операційного) важеля, сила дії якого визначається за формулою:
Проте ступінь такої зміни залежить від співвідношення між постійними та змінними затратами підприємства, що називається коефіцієнтом операційного лівериджу:
Чим більша питома вага постійних витрат у загальній сумі витрат (за постійної виручки від реалізації), тим сильніше діє виробничий важіль, і навпаки. Проте слід враховувати втрату еластичності в управлінні затратами у підприємств, що мають високий коефіцієнт операційного лівериджу, – за роздутих постійних витрат зниження виручки призведе до набагато більшої втрати прибутку. В управлінні прибутком фінансовий менеджмент підприємства повинен прагнути до економії як постійних, так і змінних витрат.
Співвідношення приросту суми валового прибутку та суми обсягу реалізації, що досягається за певного коефіцієнта операційного лівериджу, називають ефектом операційного лівериджу:
При застосуванні методу операційного лівериджу необхідно враховувати ряд особливостей:
позитивний вплив операційного лівериджу може бути досягнуто лише за умови переходу підприємством порогу рентабельності основної діяльності;
чим вище значення коефіцієнта операційного лівериджу, тим вищим буде його ефект при збільшенні приросту обсягу реалізації продукції;
за умови зниження обсягу реалізації продукції значною мірою знижуватиметься валовий прибуток;
ефект операційного лівериджу може повністю виявлятись лише в короткотерміновому періоді.
Використовуючи механізм операційного лівериджу, підприємства можуть цілеспрямовано управляти постійними та змінними витратами з метою визначення такої їх комбінації, за якої б отримувався найбільший з усіх можливих прибутків.
Головне завдання фінансової діяльності підприємства – формування додаткового прибутку в процесі залучення зовнішнього капіталу – реалізується різними методами. Одним з основних механізмів реалізації цього завдання є „фінансовий леверидж”.
Фінансовий леверидж характеризує використання підприємством позикових засобів, що впливає на зміну коефіцієнта рентабельності власного капіталу. Інакше кажучи, фінансовий леверидж являє собою об’єктивний фактор, що виникає з появою позикових засобів в обсязі використовуваного підприємством капіталу, що дозволяє йому одержати додатковий прибуток на власний капітал.
Показник, що відображає рівень додатково генерованого прибутку на власний капітал при різній частці використання позикових засобів, називається ефектом фінансового левериджа. Він розраховується за наступною формулою:
де ЕФЛ – ефект фінансового левериджа, що полягає в прирості коефіцієнта рентабельності власного капіталу, %;
Спп – ставка податку з прибутку, виражена десятковим дробом;
КВРа – коефіцієнт валової рентабельності активів (відношення валового прибутку до середньої вартості активів), %;
ПК – середній розмір відсотків за кредит, що сплачуються підприємством за використання позикового капіталу, %;
ЗК – середня сума використовуваного підприємством запозиченого капіталу;
СК – середня сума власного капіталу підприємства.
Розглядаючи наведену формулу розрахунку ефекту фінансового левериджа, можна виділити в ній три основні складові:
1) Податковий коректор фінансового левериджа (1 – Спп), що показує, в якому ступені проявляється ефект фінансового левериджа в зв’язку з різним рівнем оподатковування прибутку.
2) Диференціал фінансового левериджа (КВРа – ПК), що характеризує різницю між коефіцієнтом валової рентабельності активів і середнім розміром відсотка за кредит.
3) Коефіцієнт фінансового левериджа, що характеризує суму позикового капіталу, використаного підприємством, у розрахунку на одиницю власного капіталу.
Виділення цих складових дозволяє цілеспрямовано керувати ефектом фінансового левериджа в процесі фінансової діяльності підприємства.
Коефіцієнт фінансового левериджа є тим важелем (leverage в дослівному перекладі – важіль), що мультиплікує позитивний чи негативний ефект, одержаний за рахунок відповідного значення його диференціала. При позитивному значенні диференціала будь–який приріст коефіцієнта фінансового левериджа буде викликати ще більший приріст коефіцієнта рентабельності власного капіталу, а при негативному значенні диференціала приріст коефіцієнта фінансового левериджа буде приводити до ще більшого темпу зниження коефіцієнта рентабельності власного капіталу.
Знання механізму впливу фінансового левериджа на рівень прибутковості власного капіталу і рівень фінансового ризик) дозволяє цілеспрямовано керувати як вартістю, так і структурою капіталу підприємства.
У фінансовому менеджменті застосовуються два основних підходи максимізації маси і темпів нарощування прибутку:
зіставлення граничної виручки з граничними витратами найбільш ефективне при рішенні максимізації маси прибутку (питання 4);
зіставлення виручки від реалізації із сумарними, а також змінними і постійними витратами застосовується не тільки для розрахунку максимальної маси прибутку, але і для визначення найвищих темпів її приросту.
Комбінування цих двох підходів у залежності від цілей дає відмінні практичні результати.
Яка практична користь від класифікації витрат на змінні і постійні? По–перше, такий розподіл допомагає вирішити задачу максимізації маси і приросту прибутку за рахунок реального скорочення тих чи інших витрат. По–друге, класифікація дозволяє судити про окупність витрат і дає можливість визначити „запас фінансової міцності” підприємства на випадок ускладнення кон’юнктури й інших чинників.
В діючій сьогодні системі оподаткування прибутку підприємств сума прибутку, який залишається у розпорядженні підприємства (того самого, який підприємці не дуже коректно називають „чистим”), залежить від виду діяльності.
Це пояснюється:
різною прибутковістю (рентабельністю) окремих видів діяльності;
різними видами податків, зборів та обов’язкових платежів податкового характеру за різних видів діяльності;
неоднаковими ставками податку на прибуток підприємств за різних видів діяльності.
Отже, необхідна розробка програми діяльності підприємства, яка за певного обсягу наявних фінансових ресурсів могла б забезпечити максимальний прибуток. З цією метою пропонуємо наступну математичну модель, в якій:
Ф – наявна сума фінансових ресурсів;
n – кількість видів діяльності підприємства;
Xі (i=l,n) – обсяг і–го виду діяльності;
rі (і=1,n) – рентабельність (прибутковість) і–го виду діяльності;
kі (i=l,n) – потреба в обігових коштах для забезпечення виробництва одиниці продукції (робіт, послуг) при і–му виді діяльності;
рі (і=1, -n) – податок з одиниці прибутку, отриманого внаслідок і–го виду діяльності;
dі (і=1, -n) – верхня межа обсягу і-го виду діяльності (максимальний обсяг виробництва продукції, робіт чи послуг, який підлягає реалізації).
За величинами rі та рі можна визначити величину чистої прибутковості від одиниці обсягу і-го виду діяльності (сі):
Математична модель задачі:
Цільова функція (3.5) характеризує сумарну величину чистого прибутку, який можна отримати за наявності фінансових ресурсів, а нерівності (3.6) і (3.7) описують обмеження, пов’язані з наявними коштами та економічно доцільними обсягами виробництва. Описана модель належать до класу задач лінійного програмування і легко реалізується на ЕОМ.
***Важливим завданням контролінгу (управлінського обліку) є калькуляція ціни, планування прибутку підприємства та асортименту продукції. Дійовим інструментом виконання цього завдання є розрахунок точки беззбитковості та необхідної суми покриття. Цей метод контролінгу зводиться до визначення мінімального обсягу реалізації продукції (за стабільних умовно постійних витрат), за якого підприємство може, з одного боку, забезпечити беззбиткову операційну діяльність у плановому періоді, з іншого – створити умови для самофінансування підприємства.
Точка беззбитковості характеризує обсяг реалізації продукції за якого прибуток підприємства дорівнює нулю, тобто виручка від реалізації продукції відповідає валовим затратам на її виробництво та реалізацію. Точку беззбитковості називають також точкою „порогового” прибутку чи точкою рівноваги. Даний метод побудований на тезі, що із збільшенням обсягів реалізації величина умовно постійних витрат на одиницю продукції зменшується.
Складовим елементом аналізу точки беззбитковості є розрахунок суми покриття (маржинального прибутку). Маржинальний прибуток – це показник, який характеризує частину виручки, що спрямовується на заміщення умовно постійних витрат і формування прибутку від реалізації. Розрізняють одноступінчастий (спрощений) та багатоступінчастий розрахунок суми покриття, За спрощеною схемою сума покриття дорівнює різниці між виручкою від реалізації продукції та умовно змінними витратами:
(+) чиста виручка від реалізації
(–) змінні (пропорційні витрати)
(=) сума покриття
(–) постійні витрати
(=) прибуток
Система розрахунку суми покриття, яка ґрунтується на простому розподілі витрат на постійні та змінні, називається одноступінчастою системою „direct–costing”. Суму покриття можна розраховувати як на весь обсяг реалізації, так і на одиницю продукції. В останньому випадку це різниця між оптовою ціною та умовно змінними витратами на виробництво одиниці продукції. В торгівлі сума покриття, як правило, відповідає торговельній націнці (зменшеній на величину непрямих податків). За допомогою показника суми покриття обчислюють приріст прибутку від реалізації кожної додаткової одиниці продукції. При цьому можна використати такий алгоритм розрахунку прибутку:
Пn=N(p–v)–F, (1.1.)
де Пn – прибуток від реалізації n одиниць продукції (грн.); N – кількість реалізованої продукції (шт. або інші натуральні одиниці); p – оптова ціна одиниці продукції (грн.); v – умовно змінні витрати на одиницю продукції (грн); F – умовно постійні витрати на виробництво та збут реалізованої продукції (грн).
Основним недоліком системи простого директ–костингу є те, що за її використання сукупні постійні витрати враховуються без розподілу в розрізі окремих їх видів, груп продукції, центрів затрат, структурних підрозділів тощо. У разі виробництва багатьох видів продукції та наявності кількох центрів затрат такий підхід не дає можливості об’єктивно оцінити ефективність виробництва окремих видів продукції.
На практиці виникає необхідність розрахунку точки беззбитковості та показника суми покриття в розрізі окремих видів продукції, груп клієнтів, регіонів збуту продукції та по підприємству в цілому. Для цього вдаються до так званої системи багатоступінчастого розрахунку суми покриття постійних затрат (багатоступінчастий директ–костинг). Основний зміст цієї системи зводиться до розподілу постійних витрат на окремі елементи залежно від мети розрахунку суми покриття.
Першим етапом розрахунку суми покриття є правильний розподіл усіх витрат підприємства (чи витрат на виробництво певного виду продукції) на постійні та змінні.
До умовно змінних належать витрати, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням. До умовно змінних витрат належать витрати на сировину та матеріали, комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо та енергію, оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції, та ряд інших витрат.
Умовно постійні – це витрати, абсолютна величина яких зі збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюється. До умовно постійних належать витрати, пов’язані з обслуговуванням й управлінням виробничою діяльністю виробничих підрозділів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва (орендна плата, витрати на рекламу тощо).
Поряд з витратами, які одразу можна віднести до постійних чи змінних, є види витрат, які частково належать до постійних, частково – до змінних. Це такі загальновиробничі витрати: витрати на управління виробництвом (заробітна плата апарату управління цехами, виробничі відрядження тощо); амортизація основних засобів та нематеріальних активів загальновиробничого призначення; витрати на утримання виробничих приміщень та ряд інших (таблиця 2.1.).
Таблиця 2.1.