ПРОБЛЕМИ ДОГОВІРНОГО ПРАВА

Питання для самостійної роботи

Загальні положення договірного права України.

Договірне право — система правових норм, що регулюють договірні відносини; інститут ряду галузей законодавства (цивільного, трудового, екологічного тощо).

В цивільному законодавстві України норми Договірного права містяться передусім у Цивільному кодексі України.

На договори, як вид угод поширюються загальні положення глави З Цивільного Кодексу України про форму та інші умови дійсності угод, підстави і наслідки визнання їх недійсними тощо. Деякі норми Договірного права регламентуються у загальних положеннях про зобов'язання (глави 14—19). Окремим видам договірних зобов'язань присвячені глави 20—38 розділу III («Зобов'язальне право»); зовнішньоторговельні угоди (договори) — в розділі VIII («Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів»). Договірне право включає і ті норми загальних положень Цивільного Кодексу України, які визначають правовий статус фізичних та юридичних осіб, інших суб'єктів цивільного права, положення про представництво, довіреність, позовну давність тощо. У системі Договірного права виділяють також загальне положення про договори — поняття договору та його види, принципи Договірного права, порядок укладання, зміни або розірвання договорів тощо.

Поняття, суть і значення цивільно-правового договору.

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'язань закон називає договір (ч. 2 ст. 151 ЦК). Поняття договору розкривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК України угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків.

Договором визнається угода двох чи більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки:

1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох;

2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні правовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників.

Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків.

У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних комерційних структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою утворення таких організацій стає установчий договір. Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників — підприємств, громадян має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Зростає значення і договорів підрядного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо). Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі права на використання цих результатів технічної творчості. Договірна форма використовується і для відступлення виключного права на знаки для товарів і послуг, права на нерозкриту інформацію (ноу-хау). Розширення кола можливих об'єктів страхової охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування договору розширюється як у відносинах між юридичними особами, між останніми та громадянами, так і між самими громадянами.

Договір як правочин та як правовідносини.

Загальновживаних значень терміна "договір" три: договір як правочин, договір як зобов'язання й договір як документ. Звідси випливає, що термін "договір" застосовується для позначення хоча й схожих, але разом з тим різних понять.

Договір як правочин являє собою різновид юридичного факту, дії, в основі якого лежить погоджена воля двох і більш сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (частини 1 і 4 ст. 202 ЦК України). Як такий договір є підставою виникнення цивільних правовідносин (ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України), тобто він є його першоосновою. Одночасно договір розуміється і як самі правовідносини, як зобов'язання.

Договір як зобов'язальні правовідносини - це юридичний зв'язок, установлюваний між двома або більше суб'єктами, що породжує їхні суб'єктивні права й обов'язки відносно один до одного. Тісний зв'язок між цими двома іпостасями договору не нівелює відмінностей між ними, адже ясно, що договір як дія осіб і як сукупність прав і обов'язків, що існують у них, відрізняються.

Договір як документ являє собою форму договору-правочину, як правило, письмову, але не обов'язково, тому що все частіше договори укладають в електронній формі, іменованій іноді бездокументарною, хоча вірніше її йменувати безпаперовою.

Договір-правочин піддається регулюванню правочинів (глава 16 ЦК України) і тому на нього поширюються норми, зокрема, про умови дійсності правочинів, їхню форму, державну реєстрацію, недійсність та ін. Договір як правочин є тим джерелом, з якого народжуються договір-правовідносини, нібито "запускаючи" їх, у зв'язку з чим регулювання договору як правочину й договору як правовідносин відокремлені. Відповідно норми про правочини не можуть застосовуватися до норм про зобов'язання (договірні правовідносини), а випадки подібного сполучення регулювання, що трапляються в законодавстві, слід визнати помилковими. Наприклад, у § 2 глави 17 ЦК України регулюються правові наслідки недодержання сторонами вимог закону при вчинення правочинів, що призводить до їхньої недійсності. А у статтях 207, 208 ГК України мова йде про недійсність зобов'язання (а не правочину).

У переважній більшості випадків договір-правочин є підставою виникнення зобов'язальних правовідносин (найм, комісія, зберігання та ін.). Втім зобов'язання часто модифікуються в інші відносини, як, наприклад, при купівлі-продажу, метою якої є виникнення в остаточному підсумку відносин власності.

Сфера договору ширше зобов'язальних відносин, тому що на його підставі можуть виникати й виключні права на об'єкти права інтелектуальної власності (статті 427,430, 1113 ЦК), і корпоративні права (шляхом купівлі-продажу акцій або часток у статутному (складовому) капіталі господарського товариства). Однак буває так, що договір породжує не тільки договірне зобов'язання, а й недоговірне - по відшкодуванню шкоди або у зв'язку з безпідставним збагаченням, якщо мова йде про порушення умов дійсності правочинів.

Найтісніший зв'язок договору-правочину й договору-зобов'язання проявляється в тому, що за домовленістю між собою (правочином) сторони визначають для себе свої права й обов'язки (зобов'язання). Тим самим договір демонструє свою регулюючу функцію тією мірою, як вона визначена у ст. 6 ЦК України, адже сторони договору можуть, керуючись нормами ЦК, що мають, як правило, диспозитивний характер, різним чином установити для себе права й обов'язки, їх коло й відповідальність за порушення.

Договір являє собою, по-перше, домовленість сторін, у чому проявляється його поняття як правочину; по-друге, цей правочин має певну мету, оскільки він спрямований на виникнення в його сторін прав і обов'язків; по-третє, ці права й обов'язки мають цивільно-правову природу.

Звідси випливає, що:

(а) не всякий правочин є цивільно-правовим договором;

(б) можливе породження правочином таких суспільних відносин, які правом не регулюється взагалі (наприклад, "джентльменська угода");

(в) не всяка погоджена дія сторін є договором, тому що коли такі дії суперечать закону, вони є правопорушеннями як недійсні правочини;

(г) цільовий характер дій сторін договору як правочину дозволяє відмежувати його від інших дій, іменованих юридичними вчинками (наприклад, внаслідок створення творчих здобутків).

1. Класифікація і система цивільно-правових договорів

За ознаками наявності чи відсутності зустрічного задоволення договори поділяються на оплатні й безоплатні, за розподілом прав та обов'язків між сторонами - на односторонні та двосторонні (пункти 2 і 3 ст. 626 ЦК), за моментом у часі, коли договір вважається укладеним, - на реальні та консенсуальні тощо.

Найвагомішою, на думку окремих дослідників, є класифікація договорів за змістом діяльності, яку вони регулюють. Відповідно до даного критерію розрізняють два основні типи договорів - майнові та організаційні.

До майнових належать договори, спрямовані на регулювання діяльності осіб із приводу певного майнового блага. їх відмітна риса полягає в спрямованості на одержання майна або блага, яке досягається виконанням зобов'язання.

Специфіка організаційних договорю полягає в тому, що вони призначені створювати передумови для наступної підприємницької чи іншої діяльності. До організаційних договорів належать, наприклад засновницькі (установчі) договори зі створення господарських товариств.

Залежно від юридичної спрямованості та послідовності досягнення цілей договори поділяються на основні та попередні.

Основний договір безпосередньо породжує права та обов'язки сторін, пов'язані з передачею майна, виконанням роботи, наданням послуги тощо (основного договору). Попередній договір - це договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (в певний термін) укласти основний договір у майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 635 ЦК України).

Необхідність укладення між сторонами попереднього договору може бути зумовлена різними чинниками. Йдеться, зокрема, про відсутність в особи (на момент укладення попереднього договору) права власності на річ, яка, після його виникнення у майбутньому, буде предметом продажу, або про наявність на цей момент щодо речі, власником якої є особа, обтяжень його права власності правами третіх осіб тощо.

Безпосередньо з наведеного визначення випливає, що істотною умовою попереднього договору є умова щодо строку (терміну) укладення основного договору, а з урахуванням вимог ч. 1 ст. 638 ЦК України необхідно визнати істотною умовою зазначеного договору також умову про предмет основного договору. Названі умови мають бути завжди визначені, оскільки саме вони надають йому сили попереднього договору. Невизначеність сторін щодо таких умов свідчить про відсутність їх волевиявлення на надання певним домовленостям між ними сили попереднього договору (ч. 4 ст. 635 ЦК України). При визначенні умови щодо строку (терміну) укладення основного договору сторони вільні діяти на власний розсуд, якщо законом не встановлені обмеження, що є обов'язковими для них.

Попередній договір має укладатися в письмовій формі, а якщо основний договір потребує нотаріального посвідчення, то й попередній повинен бути укладений у такій формі. Порушення зазначених вимог тягне загальні наслідки, передбачені статтями 218 і 220 ЦК України.

Залежно від підстав укладення договори поділяються на вільні та обов'язкові.

Дія принципу свободи договору зумовлює те, що більшість договорів, які укладаються в умовах ринкової економіки, є вільними, тобто такими, укладення яких залежить виключно від розсуду сторін.

У разі, якщо укладення договору є обов'язковим для сторін (сторони), йдеться про обов'язковий договір, укладений на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін (сторони) договору. Особливостями такого договору є те, що: по-перше, Його зміст має відповідати змісту зазначеного акта; по-друге, особливості його укладення встановлюються актами цивільного законодавства (ст. 648 ЦК України); по-третє, розбіжності, які виникають між сторонами при укладенні цього договору, в силу прямого законодавчого припису вирішуються судом (ч. 1 ст. 649 ЦК України).

Серед обов'язкових договорів особливе місце належить публічним договорам. Згідно зі ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона (підприємець) взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Безумовно, наведений перелік не є вичерпним, а містить лише орієнтовну кількість видів діяльності, оскільки неможливо в законі передбачити їх надмірно широке коло, яке існує в правозастосовній практиці.

Залежно від того, хто може вимагати виконання договору, останні поділяються на договори, що укладаються на користь їх учасників, та договори на користь третьої особи.

Переважна більшість договорів є такими, що укладаються на користь сторін, і право вимагати їх виконання належить лише сторонам договору.

Договором на користь третьої особи є той правочин, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (ч. 1 ст. 636 ЦК України). Прикладом такого договору є договір страхування, укладений страхувальником зі страховиком на користь третьої особи (вигодонабувача), за яким страховик зобов'язаний здійснити страхову виплату вигодонабувачеві у разі досягнення ним певного віку або настання іншого страхового випадку (ст. 985 ЦК України).

Залежно від визначеності предмета виконання відрізняються договірні зобов'язання однооб'єктні та альтернативні. Як правило, в однооб'єктних договорах предмет становить цілком визначена дія. Нерідкісні випадки, коли боржнику надається право вибору однієї з кількох дій або передачі одного з кількох предметів, передбачених договором або законом (наприклад, договір може встановлювати альтернативний предмет виконання, згідно з яким передбачається передача кількох видів майна, а у випадку неможливості надати кредитору один його вид боржник зобов'язується передати інший вид майна, передбачений договором).

Залежно від правових результатів договірних відносин у доктрині виділяють такі групи договорів: а) договори про передачу за грошовий еквівалент майнових цінностей (купівля-продаж, поставка, міна); б) договори про безоплатне надання майна (договір про надання безоплатного права користування, дарування); в) договори про оплатне користування речами (договір майнового найму, житловий найм); г) договори з приводу кредитних відносин (позика, інші кредитні відносини); г) договори з приводу спільної господарської діяльності; д) договори із убезпечення від випадковостей (договір страхування); е) договори перевезення.