Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Лекція 4 Охорона і захист права власності.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
87.37 Кб
Скачать

Лекція 4. Охорона і захист права власності

 

1.     Охорона та захист права власності. Класифікація цивільно-правових засобів захисту права власності.

2.     Способи захисту права власності.

а) загальна характеристика способів захисту права власності

б) віндикаційний та негаторний позови та інші способи захисту права власності.

3.     Цивільно-правова відповідальність: поняття, види та форми.

4.     Підстава й умови цивільно-правової відповідальності.

 

1. Охорона та захист права власності. Форми захисту права власності.

 Охорона права власності

Охорона власності - це вжиття власником різноманітних заходів, спрямованих на забезпечення цілісності свого майна, його схоронності від найрізноманітніших небажаних обставин: негоди, стихійного лиха, нападу зловмисника, дикого звіра тощо.

Ознакою хазяйновитості чоловіка та жінки було дбайливе ставлення до свого майна, його охорона. У суспільній свідомості було сформоване шанобливе ставлення до чужого майна, зокрема майна громади та церкви.

З історії: До концентраційного табору можна було потрапити за те, що взяв з контори ручку і кілька аркушів паперу, бо діти не мали на чому писати. В часи голодомору не застосовувати амністії до злочинців, засуджених у справах про крадіж колгоспного та кооперативного майна. Зокрема, у розпорядженні Нарком'юсту УСРР від 14 вересня 1932 р. повідомлялося, що "лише одних розстрілів по республіці уже винесено по 250 справах". На початок 1933 p., тобто за неповні п'ять місяців, було засуджено 54645 осіб, з них до страти - 2110, виконано смертний вирок - щодо тисячі осіб.

Сучасна ситуація. Власник має право охороняти своє майно будь-якими засобами: закривати на ключ, встановлювати металеві грати на вікнах та дверях, огороджувати садибу високим муром, тримати сторожових собак, встановлювати сигналізацію, укладати договори про охорону з фізичними чи юридичними особами, зберігати коштовності та гроші у банківських сейфах тощо. Проте власник не має права застосовувати такі засоби охорони майна, які можуть створити небезпеку для інших людей.

Злочини проти власності. У Кримінальному кодексі України визначено покарання за 14 самостійних видів злочинів "проти власності": 1) крадіжка; 2) грабіж; 3) розбій; 4) викрадення шляхом демонтажу електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання; 5) вимагання; 6) шахрайство; 7) привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем; 8) заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживанням довірою; 9) привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї; 10) умисне знищення або пошкодження майна; 11) погроза знищення майна; 12) необережне знищення або пошкодження майна; 13) порушення обов'язків щодо охорони майна; 14) придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом.

Рейдерство

Термін "рейдер" походить від англійського слова "ride" - їздити верхи. Зараз це слово означає - вторгнення на чужу територію з метою загарбання різних цінностей.Рейдерство в Україні набуло особливого розмаху в останнє десятиріччя і виявляється у застосуванні "корпоративного шантажу": оспорюванні результатів приватизації, доведенні до банкрутства компанії з подальшим придбанням її майна тощо.

 Захист права власності. Загальні зауваги

Можливість захисту права власності є однією із гарантій його недоторканності.

Захист права власності - це реакція на правопорушення, вчинена самим власником або уповноваженим на це державним органом, що привела до реституції, тобто відновлення попереднього юридичного і фактичного стану речі.

Необхідність захисту суб'єктивного права виникає лише тоді, коли інша особа порушує, оспорює це право або перешкоджає його здійсненню.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Такими є передумови захисту і права власності. Кожна особа має право на захист свого  інтересу,  який  не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, об’єктами цивільно-правового захисту виступають: суб’єктивне право та охоронюваний законом інтерес.

Офіційне тлумачення поняття “охоронюваний законом інтерес” дано в рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) і під ним розуміється правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб’єктивного права;

б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

е) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Захист суб'єктивного цивільного права та охоронюванного законом інтересу здійснюється за допомогою різних форм.

Під формою захисту розуміється нормативно визначений порядок здійснення відповідних дій самими суб’єктами цивільного права або державними органами, які спрямовані на відновлення порушеної майнової або немайнової сфери законних інтересів та прав управомоченої особи. Розрізняють юрисдикційні і неюрисдикційні форми захисту порушених суб’єктивних цивільних прав.

До юрисдикційних форм захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів належить захист цивільних прав судом, органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, а також нотаріусом. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав. Загальний порядок захисту порушених прав передбачає захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів судом. Захист порушених прав у спеціальному порядку здійснюється іншими органами державної влади.

До неюрисдикційних форм захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів належить самозахист та застосування оперативних заходів впливу.

Самозахист. Ч. 5 ст. 55 Конституції України зак­ріплює положення про те, що кожен має право будь-якими не забо­роненими законом засобами захищати свої права і свободи від пору­шень і протиправних посягань. Ст. 19 ЦК України також закріплює норму, що особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протип­равних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів про­тидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним заса­дам суспільства. Зауважимо, що самозахист завжди здійснюється після вчинення правопорушення.

Право на самозахист слід розглядати як юридично визначену можливість застосування особою у випадку порушення суб'єк­тивних цивільних прав і інтересів, належних їй або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопо­рушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації доз­воленої можливої поведінки управомоченої особи, припиненняправопорушення і відновлення порушеної майнової і немайнової сфери. Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, що спричи­нені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК).

Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися дого­вором або актами цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист. В останньому випадку названі спо­соби можуть і не мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного законодавства або саморегулювання, а характер дій управомоченої особи, в яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК).

Застосування самозахисту як міри захисту порушеного права мо­же здійснюватись як після порушення правопорушником суб'єктив­ного цивільного права, так і превентивно - з метою запобігти можли­вому настанню несприятливих для управомоченої особи наслідків.

Можливість застосування способу самозахисту, який має превен­тивний характер, визначена положеннями ст. 592 ЦК. Відповідно до положень цієї статті, заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою у випадку здійснення наступних неправомірних дій: передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одер­жання такої згоди було необхідним; порушення заставодавцем пра­вил про заміну предмета застави; втрати предмета застави за обста­вин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави. Невиконання заставодав­цем вимоги заставодержателя про дострокове виконання забезпече­ного заставою зобов'язання як міри самозахисту не позбавляє управомочену в розглядуваних правовідносинах особу можливості за­хистити порушене право шляхом звернення до суду, застосувавши таким чином своє право на судовий захист, яке належить до юрисдикційних форм захисту. Згідно з ч. 2 зазначеної вище статті заставодер­жатель має право дострокового виконання зобов'язання і в інших ви­падках, встановлених договором.

Прикладом закріплення способу самозахисту положеннями актів цивільного законодавства є притримання (ст. 594 ЦК). Право притримання як спосіб самозахисту підлягає розгляду як юридично визначе­на можливість управомоченої у зобов'язальних правовідносинах осо­би притримати річ у себе до моменту належного виконання боржни­ком його зобов'язання по її оплаті або відшкодуванню кредитору по­в'язаних з нею витрат. Відповідно до ч. 2 названої статті притриманням речі можуть забезпечуватись і інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Спосіб здійснення самозахисту і умови його застосування можуть бути визначені і при здійсненні саморегулювання відносин у договір­ній сфері. Зокрема, як спосібсамозахисту підлягає розгляду визначе­на положеннями договору можливість сторони в односторонньому порядку вимагати його розірвання у випадку невиконання або нена­лежного виконання контрагентом відповідних обов'язків, які станов­лять його зміст.

Самозахистом права власності може бути чинення опору грабіжникові, відібрання речі у злодія. На думку Д. Д. Луспеника, самозахистом (а не самоуправством) є і самовиконання (за допомогою друзів) рішення суду, якщо відповідач тривалий час добровільно не виконує його, наприклад, не зносить огорожі. Якщо уповноважений орган державної влади не здатний виконати рішення суду, яке набуло законної сили, чи ухиляється від цього, позивач, відповідно до засади справедливості, має право зробити це сам. Він, звичайно, повинен діяти так, щоб звести до мінімуму зумовлені цим матеріальні втрати відповідача.

Судовий захист

У статті 1 Цивільного процесуального кодексу України зазначено, що метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Позивач, вимагаючи захисту права власності, має надати суду докази наявності у нього цього права.

Існує презумпція правомірності володіння річчю - означає законність видання документів на нерухоме майно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Чинність цієї презумпції стосовно рухомого майна зобов'язує суд повірити позивачеві на слово, якщо відповідач не надасть суду достовірних доказів незаконності заволодіння річчю позивачем чи незаконності тримання її у себе.

Порушення права володіння може полягати у незаконному триманні речі іншою особою. Порушення права користування може бути перекриття доступу до майна (закриття на ключ, спорудження загороди) або чинення інших перешкод, які утруднюють чи навіть взагалі унеможливлюють використання речі за її призначенням (вилучення технічного паспорта на автомобіль, розлиття ртуті в будинку тощо).

Порушенням права власності буде відчуження речі без згоди власника.

Порушення права власності поділено на два види:

1)     таке, що поєднане з позбавленням фактичного володіння річчю (ст. 388 ЦК),

2)      і таке, що не поєднане з ним (стаття 391 ЦК). В останньому випадку власник володіє річчю, але не може розпорядитися нею (у разі незаконного арешту…).

Невизнання права власності може виявитися у запереченні, наприклад, одним із подружжя права другого на майно, набуте за час шлюбу; у невключенні дитини до переліку осіб, які приватизували квартиру.

Оспорення права власності завжди пов'язане зі зверненням з позовом до суду. А це створює передумову для подання відповідачем зустрічного позову про визнання права власності. Так, якщо, скажімо, чоловік звернувся з позовом про виселення з будинку колишньої дружини, остання може подати зустрічний позов про визнання будинку спільною сумісною власністю у зв'язку з його реконструкцією за рахунок спільних коштів.

Потреба в захисті може виникнути у разі вчинення дій, які можуть призвести до порушення права в майбутньому. Прикладом захисту інтересу власника може бути реакція суду на приготування іншої особи до порушення його права (закладення фундаменту під будівлю у недозволеній близькості від межі) у формі заборони вчинення чи заборони продовження дій, які можуть призвести до порушення права власності.

Як зазначено у частині 2 статті 386 ЦК, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Про захист права власності можна вести мову лише за наявності речі, об'єкта цього права. У разі знищення речі колишній власник має право вимагати відшкодування завданих збитків.

Великий резонанс в суспільстві викликав Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17 квітня 1991 р., яким було надано реабілітованим громадянам право на грошову компенсацію за майно, конфісковане чи в інший спосіб вилучене в дохід держави. У разі смерті реабілітованого право на компенсацію було надано лише спадкоємцям за законом першої черги. Ця норма не могла вважатися справедливою.