Висновки до четвертого розділу

Інформаційне суспільство є, мабуть, останньою добою, коли людство оволодіває Соціумом, щоб вийти на духовний рівень свого буття. У цей період соціум поступово набуває регіональних та глобальних властивостей, однак водночас пізнає значення індивіда, усвідомлює, що останній є найвищою його цінністю, за рахунок якої він розвивається або занепадає. На відміну від індустріального суспільства, міцність інформаційного соціуму полягає не стільки у фізичній силі (зокрема і військовій) маси його населення, скільки – у духовній кожної особистості. Отже, для культури інформаційного суспільства поступово притаманним стає антропологізм. Проте самоцінною людина відчуває себе лише в авангардних суспільствах світу, де створюють сприятливі умови для її розвитку та самореалізації незалежно від віку, статі, здоров’я, раси, соціального стану та інших ознак. Для багатьох розвинутих країн і тих, що стали на шлях інтенсивного розвитку, цінність людини визначається її інтелектуальним та духовним потенціалом, оскільки саме духовна енергія особи вважається невичерпним джерелом культурного розвитку суспільства.

Особливістю культури інформаційного суспільства на противагу всім попереднім є її спрямованість в майбутнє, на творення нового, зокрема нової одухотвореної людини, якій властива відповідальність за себе, суспільство, людство, природу. За цих умов провідного значення набуває соціальне виховання, з одного боку, як засіб ствердження в індивідуальній та суспільній свідомості нових цінностей інформаційної культури, а з іншого – як субкультура, метою якої є соціальне, зокрема духовне, творення людини протягом життя, тобто складова, котра в інформаційному суспільстві визначає спрямованість культурної динаміки в цілому. Проте, щоб виконувати таку культуротворчу місію, соціальне виховання має трансформуватися відповідно до потреб інформаційної культури, до її цінностей – до того ж не природним, стихійним шляхом поступового набуття нових якостей протягом тисячоліть (доіндустріальне суспільство), або хоча би століть (індустріальна доба), а в найкоротший термін, оскільки неконтрольовані соціокультурні перетворення загрожують природі та фізичному існуванню людства. Тому реалізувати завдання сучасної культури з цілеспрямованого реформування соціального виховання можливо і потрібно через науково обгрунтовану соціальною педагогікою відповідну практику, що актуалізує значення самої соціальної педагогіки в інформаційному суспільстві.

Соціальна педагогіка, котра виокремилася як галузь науково-практичної педагогічної діяльності наприкінці XIX ст., у інформаційному суспільстві має відповідати тенденціям розвитку його культури та сприяти їх реалізації соціально-педагогічними засобами. Саме в цьому – її соціокультурна функція. Внутрішньопедагогічна функція соціальної педагогіки полягає в з’ясуванні своїх теоретико-методологічних засад у нових соціокультурних умовах та створенні на цих основах соціально-педагогічних технологій гармонізації соціального розвитку людини (групи, суспільства) на мікросуспільному, регіональному, загальносуспільному, регіонально світовому та глобальному рівнях. Отже, об’єктом соціальної педагогіки інформаційного суспільства є процес соціалізації всіх соціальних суб’єктів, предметом – соціальне виховання як регульована частина соціалізації, що забезпечує розвиток соціальності (соціальні цінності, соціальні риси, просоціальна поведінка) всіх соціальних суб’єктів на добровільних засадах, а принципом – гармонізація соціальності людини і соціуму (мікро-, мезо-, макро- мега-).

Зважаючи на попередній досвід соціального виховання протягом філогенезу, специфіку інформаційного суспільства, маємо можливість виокремити тенденції розвитку сучасної соціальної педагогіки:

• по-перше, теоретико-методологічними основами її мають бути не політичні, економічні тощо, а саме культурологічні потреби гармонізації духовності соціальних суб’єктів (людина, група, соціум, регіон світу, людство), без чого майбутнього в інформаційній культури може і не бути;

• по-друге, технологічними засадами соціальної педагогіки має бути її спрямування на оволодіння випереджальної парадигми соціальним вихованням та на гармонізацію технологій соціального виховання різних соціальних суб’єктів, кількість яких збільшується – регіон світу, глобальне людство, звідси виникають відповідні види соціального виховання. Соціальна педагогіка має створити умови ствердження інформаційної культури, тому головний акцент у соціальному вихованні робиться не на адаптаційні процеси (як раніше), а на індивідуалізаційні, на розвиток та реалізацію здібностей до творення та перетворення соціальними суб’єктами, насамперед, себе, своїх соціальних ціннісних орієнтацій. Крім того, соціальне виховання має забезпечити адаптацію та інтеграцію до інформаційної культури поколінь, які культивувалися в інших умовах, та людей із різних соціокультурних середовищ, щоб зберегти єдність культури окремих суспільств та сформувати єдність глобальної культури людства, що можливо за допомогою педагогізації всіх сфер культури соціумів, і особливо ЗМІ;

• по-третє, методичним засобом досягнення цього соціальним вихованням є створення умов для засвоєння соціально-педагогічних знань, умінь, навичок кожною людиною і всіма іншими соціальними суб’єктами з метою усвідомленого позитивного впливу на інші соціальні суб’єкти та запобігання маніпулюванню індивідуальною та суспільною свідомістю;

• по-четверте, з практичної точки зору, для України, як посттоталітарної країни, соціальна педагогіка має спочатку забезпечити відновлення системи соціального виховання на антропоцентричних цінностях та принципі суспільності виховання, що прискорить демократизаційні процеси та входження її в європейський культурний простір. Проте прискорення розвитку самої соціальної педагогіки в Україні уможливить вітчизняна соціально-педагогічна система, яка формується останнім часом, але досить повільно. Регулюванню та гармонізації виховних впливів всіх вітчизняних соціокультурних сфер, педагогізації соціального середовища на практиці сприяли би: створення міжвідомчого соціально-педагогічного центру, розробка та реалізація районних, регіональних, загальносуспільних соціально-педагогічних програм та підвищення соціальної культури освітніх закладів, освіти в цілому в озброєнні людини соціально-педагогічними знаннями, уміннями, навичками, зокрема і через курс “Людина і суспільство”.

Культурологічна парадигма соціальної педагогіки дозволить набути нової ролі соціального виховання як визначального чинника мирного культурного розвитку всіх соціальних суб’єктів, особливо кожної людини світу упродовж її життя.

Викладене в четвертому розділі надруковано у виданнях, що входять до списку ВАК України, а саме у в статтях автора дисертації: “Культуролого-педагогічний підхід до виховання морально-духовної зрілості особистості в соціально-педагогічній системі України”[296], “Культурологічні проблеми соціального виховання”[295], “Соціальне виховання інформаційного суспільства”[308], “Соціальна педагогіка в школі: культурологічний аспект”[310], “Дошкільне соціальне виховання: культурологічний аспект”[293], “Соціальна педагогіка і соціальна робота”[311], а також у публікаціях у інших виданнях “Гармонізація соціального та індивідуального виховання як принцип соціальної педагогіки [292], “Гуманізація культури людства і соціальна педагогіка”,[292А] Соціальна педагогіка в системі педагогічних наук”[309А]