Висновки до третього розділу

Розвиток соціального виховання як частини соціокультурної дійсності за індустріальної доби набув такого рівня, подальше вдосконалення якого не могло здійснюватися традиційними засобами, а потребувало наукового осмислення та обгрунтування на нових ціннісних засадах.

Крім того, індустріалізація європейської культури призвела до руйнації доіндустріального соціального регулювання, зокрема існуючої традиційної системи соціального виховання. Ця система мала трансформуватися відповідно до неіснуючої доти соціокультурної ситуації, забезпечуючи тим самим її динаміку. Секуляризація суспільного буття потребувала пошуку нових соціальних цінностей, ними були визнані соціоцентричні – національні – у більшості європейських країн. Послаблення ролі сім’ї, стану, релігії у соціальному розвитку людини компенсувалося приматом держави у формуванні національної системи соціального виховання, а, отже, домінуванням школи, освітніх закладів загалом в цій системі. Цілеспрямовано залучаючи до соціального виховання ширші кола населення, європейці усвідомлено сприяли демократизації культури, а отже, й розвитку культуротворчого потенціалу більшої кількості людей, формуванню суспільства як соціально активної більшості громади, що, в свою чергу, прискорювало культурну динаміку і зумовлювало потребу подальшого вдосконалення соціального виховання, аж до усвідомлення необхідності гармонізувати його за допомогою наукової теорії – соціальної педагогіки. Соціально-педагогічні теорія та практика стають жаданими лише тоді, коли соціум намагається досягти соціальності своїх суб’єктів не знищуючи їхню індивідуальність, тобто на добровільних засадах. Отже, соціальна педагогіка є продуктом і засобом демократизації культури соціуму.

Соціоцентричні цінності, реалізовані в індустріальній культурі через соціальне виховання, розвинули суспільну, зокрема національну свідомість європейської людини, надали їй впевненості у своїх силах, а звідси й оманливого відчуття незалежності від соціуму. Певна увага до розвитку індивідуальності, без якої неможлива культурна, особливо індустріальна, динаміка, задля рівноваги потребує зміцнення соціальності населення. Таким чином, соціальна педагогіка є результатом не лише демократизації, але й індивідуалізації культури соціуму, засобом гармонізації його складових.

Підвалинами соціальної педагогіки є високий рівень розвитку теорії соціального виховання представниками різних галузей суспільних наук, а також інноваційний досвід практики, здійснений найкращими громадськими діячами. За часів індустріальної епохи вперше у філогенезі людство було усвідомлене як об’єкт соціального виховання, запропоновано ідею гармонізації соціокультурного розвитку людини, нації, світового співтовариства, висунуто пропозицію відмовитися від будь-якої дискримінації в соціальному вихованні, зокрема прискорити культурну динаміку країни “знизу” через культивування людяності в нижчих верствах населення, розроблено соціально-виховні моделі та методики розвитку добровільної соціальності індивіда, мікросоціуму, країни. Отже, соціальна педагогіка виникає у висококультурному суспільстві, занепокоєному своїм духовним саморозвитком. Саме такі умови, аналогічні до еллінських, склалися наприкінці індустріальної епохи в Європі, але на вищому культурному (зокрема духовному) витку, тому тут оформилася соціальна педагогіка в самостійну педагогічну галузь, а за античної доби лише виникла її ідея.

Виокремленню соціальної галузі педагогіки сприяли: 1) розроблення теоретичних основ: обґрунтування специфічного предмета дослідження (“соціальні умови виховання і виховні умови соціального життя”, П.Наторп), мети, принципів, завдань, об’єктів практичної діяльності, визначення рівнів соціальної педагогіки – загальносуспільний та загальнолюдський (Г.Кершенштайнер), створення соціально-педагогічної моделі національного соціуму (П.Наторп); 2) поширення соціальної галузі педагогіки в Європі та США; 3) збільшення кількості науковців, які присвятили свої праці соціальній педагогіці, та соціально-педагогічних публікацій і видань; 4) аналіз теоретичного багажу соціальної педагогіки, дискусії стосовно предмета наукового вивчення та об’єкта практичної діяльності, дослідження її історії, систематизація соціально-педагогічних матеріалів та аналіз доробку провідних фахівців у становленні та розвитку соціальної педагогіки (Г.Будде, П.Бергеманн, В.Тіммен, П.Барт).

Соціальна педагогіка, за суттю, запропонувала розвиток людяності через вдосконалення соціальної єдності, який полягає в сприянні духовному вдосконаленню “кожного” і “всіх” через здійснення соціальної активності “всіх” на поступове довершення соціуму. Вдосконалення соціальної єдності через самовдосконалення своєї соціальності (зокрема духовності) та вдосконалення соціальності одне одних через поліпшення всіма разом усіх соціальних структур та інституцій є надзавданням особистості, різноманітних соціальних груп, суспільств, всього людства, – це саме те, що їх єднає на загальну користь і користь кожного соціального суб’єкта окремо. Виникнення соціальної педагогіки віддзеркалювало той факт, що педагогіка значною мірою дослідила закони виховання безпосередньо окремої людини (зокрема її соціального виховання). Проте поширення пізнаних законів виховання людини на виховання соціуму забезпечить вихід на новий рівень цілеспрямованого розвитку соціальності індивідів, уможливить подальший розвиток педагогіки. Більше того, внутрішнє вдосконалення педагогіки потребувало виникнення її соціальної складової задля компенсації перебільшень індивідуалістичного розвитку.

Наша країна щодо розвитку соціального виховання, становлення соціальної педагогіки в цілому повторювала досвід авангардних країн світу. Проте творче засвоєння культурних запозичень, зокрема практики соціального виховання та теорії соціальної педагогіки, створили умови для розвитку вітчизняної теорії, практики “педагогізації середовища” (С.Шацький), педології, рівень яких, у свою чергу, засвідчив про вихід вітчизняного соціального виховання та соціальної педагогіки на вищій світовий рівень на початку XX ст.

Однак перші спроби реалізації практичної соціальної педагогіки в Європі, тобто планованого, науково обгрунтованого керування соціальним вихованням в масштабі країни, як і більшість великих винаходів людства, не дали користі, а призвели до найдосконалішого до тих пір маніпулювання індивідуальною та суспільною свідомістю (Німеччина, СРСР). Тому Україна, яка відновила свій незалежний статус та почала самостійні демократичні перетворення лише в останнє десятиріччя XX ст., значно відстає від західних європейців у засвоєнні антропоцентричних цінностей і має практично спочатку відновлювати розвиток вітчизняної соціальної педагогіки (заборонена в Радянському Союзі). Це висуває перед соціальною педагогікою проблему такого вдосконалення соціального виховання, коли його використання проти людини – джерела культурної динаміки – стане неможливим.

Викладене в третьому розділі надруковано у науково-педагогічних виданнях, що належать до списку ВАК України, а саме у статтях автора дисертації: “Соціально-педагогічні погляди К.А.Гельвеція”[303], “Філософські основи соціального виховання в творчості І.Канта”[314], “Розвиток теорії соціального виховання Й.Гердером та Й.Фіхте”[304], “Соціальне виховання Д.Локка.”[305], “Соціальне виховання Я.А.Коменського”[306], “Розвиток теорії і практики соціальної педагогіки Г.Кершенштайнером”[302], “Соціально-педагогічна модель мікросоціуму І.Г.Песталоцці”[312], “Пауль Наторп – засновник соціальної педаго-гіки”[298].