Перехід до нового світогляду

Зі світоглядної позиції бароко − це перехід від епохи Відродження до нового світосприйняття, мислення, творчості. В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що ґрунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, у те, що людина є мірою всіх речей. Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою у його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.

Специфіка бароко в Україні пов'язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси — характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в мистецтві українського бароко співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот. За часів бароко Людина постає перед нами слабкою, беззахисною, невпевненою у завтрішньому дні. А саме- нездатність людини побороти зло, її безвихідь.

Освіта

Стан культури в Україні в цей період мав свої особливості: українські землі були роз´єднані, знаходились у складі різних держав, що заважало загальному розвитку культури, взаємозбагаченню й поширенню досягнень культури різних регіонів; на перешкоді розвитку української культури стояла політика урядів тих держав, під владою яких знаходились українські землі й які намагалися денаціоналізувати українське населення, тобто позбавити його самобутніх, національних рис, асимілювати, злити з пануючою нацією; у розвитку української культури почали виділятися демократичні тенденції, що протистояли реакційній схоластиці церкви та запобіганню перед усім іноземним. Культурним центром України на цей час продовжував залишатись Київ, а головним науково-освітнім закладом — Київський колегіум, перетворений у 1701 p. на Києво-Могилянську академію. Навчання в ній носило в основному світський характер, тут вивчали математику, астрономію, медицину, образотворче мистецтво. За часів І. Мазепи тут навчалося близько 2 тис. студентів, у тому числі представники різних народів: серби, чорногорці, молдавани, греки, болгари. Багато випускників академії стали з часом видатними людьми. За зразком Київської академії були засновані колегіуми У Чернігові, Харкові (1727 p.), Переяславі. Харківський колегіум, де навчалося близько 500 студентів, став центром духовного життя і освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію та географію.

Але в кінці XVIII ст. починається занепад цих установ, вони перетворюються на звичайні духовні семінарії, стають осередками русифікації. На Західній Україні освітні заклади теж використовувались польською владою для полонізації і покатоличення українського населення. У 1661 р. було засновано Львівський університет, у деяких містах діяли єзуїтські та уніатські колегії, де викладання велось польською мовою і мало богословський характер. У 1786 р. російський уряд прийняв «Статут народних училищ», відповідно до якого відкривалися народні училища двох типів: у повітових містах — дворічні (початкова освіта — учили читати, писати, рахувати, вивчали основи православної віри); у губернських центрах — п´ятирічні (середня освіта - вивчали історію, географію, фізику. Внаслідок реформи за панування царя Олександра І з’явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкрилися гімназія, а у кожному повіті - повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, пізніше (у 1850 р.) з’явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже в наслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, здебільшого кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою освітою, переважна більшість жінок була неписьменною. Головним закладом для українських дітей залишались церковнопарафіяльні школи. постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників. Мовою освіти в Україні була виключно російська. Розквіт Київської академії тривав до 60- х років XVIII ст. Пізніше реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад. У другій половині XVIII ст. освіта українського населення була занедбана, більшість дітей простого люду залишалась поза школою.