5. Загальна характеристика форм та видів власності.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі й нормативні акти.

Суб’єктами права власності в Україні є народ, держава, фізичні та юридичні особи.

Розрізняють власність народу України, приватну власність, колективну власність, державну та комунальну власність.

До об’єктів власності народу України належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності відповідно до закону.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні особи – громадяни України, іноземці, особи без громадянства.

Суб’єктами права колективної власності є певні колективи, наприклад трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, господарські товариства, об’єднання громадян, інші організації, що є юридичними особами.

Об’єктами права колективної власності є майно, яке належить даному колективу і є необхідним для його функціонування.

Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України.

Об’єктами права державної власності є майно, яке необхідне для виконання державою своїх функцій:

- земля, майно, що забезпечують діяльність Верховної Ради та утворених нею державних органів;

- майно Збройних сил, органів Служби безпеки, Прикордонних і Внутрішніх військ, оборонні об’єкти;

- єдина енергетична, транспортна, інформаційна та інші системи;

- кошти державного бюджету, Національний банк тощо.

Суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

Об’єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів;

- кошти місцевих бюджетів;

- об’єкти житлово-комунального господарства;

- майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я;

- місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації тощо.

6. Поняття захисту права власності. Способи захисту права власності.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності [1, ст.13]. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності [1, ст.41].

Захист права власності — це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає перш за все в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння (жодне визначене законом порушення не повинно залишитися безкарним). Головна мета цивільно-правового захисту - відновлення порушеного права, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої були порушені.

Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом, арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, — товариським судом та іншими громадськими організаціями. Перелік основних способів захисту цивільних прав (а право власності відноситься до категорії цивільних прав) наводиться в ст. 6 ЦК України.

Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за позовами:

— про визнання права власності на майно;

— про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування його вартості;

— про поділ спільного майна, або виділ з нього частки;

— про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;

— про визнання недійсними угод про відчуження майна;

— про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном;

— про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілеєву купівлю;

— про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та ін.);

— про визнання недійсними угод про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність [5, ст.15] або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цією угодою;

— про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи і неодержані доходи);

— про виключення майна з опису тощо. В залежності від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють речові та зобов'язально-правові, цивільно-правові засоби захисту.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб, закріплені в р. VIII Закону України "Про власність". До речових позовів відносяться:

— вимоги неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов);

— вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);

— вимоги власника про визнання права власності.

Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватися і на позадоговірних зобов'язаннях.

До зобов'язально-правових позовів відносяться позови про:

— відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору,

— повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення);

— про визнання угод недійсними;

— про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та інші.