2. Умови дійсності правочину. Нікчемні та оспорювані правочини

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства, тобто фізичні та юридичні особи, повинні враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлених у ЦК та інших актах цивільного законодавства;

2) щодо цивільної дієздатності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності. Порушення цієї вимоги тягне визнання правочину недійсним;

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта (суб'єктів) правочину. Наявність правочину свідчить про єдність внутрішньої волі і волевиявлення суб'єкта (суб'єктів) правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (мало місце насильство, особа знаходилася під впливом погрози, обману і т.д.), такі правочини визнаються недійсними;

4) щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної). Порушення вимог щодо форми правочину тягне за собою закону визнання його недійсним або настання інших наслідків.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Письмовою формою вважається фіксація змісту правочину в одному або кількох документах. Це може бути єдиний письмовий документ (договір), підписаний усіма учасниками правочину. Це може бути кілька документів, що складаються окремо, але відображають узгодження волі сторін — листи, телеграми тощо. Крім того, правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін вчинена за допомогою телетайпного, електронного або інших технічних засобів зв'язку.

Обов'язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину. Документи у правочині, сторонами якого є юридичні особи, підписуються особами, уповноваженими на це установчими документами (статутом, засновницьким договором) та скріплюються печаткою юридичної особи.

Частина 3 ст. 207 ЦК допускає використання при укладенні правочину факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Але допускається це лише тоді, коли такий порядок підпису: або передбачений законом; або сторонами заздалегідь досягнута згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.

Згідно із ст. 208 ЦК у простій письмовій формі мають укладатися правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою (крім випадків, коли момент вчинення правочину збігається з виконанням; правочини фізичних осіб між собою, на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; інші правочини, для яких письмова форма передбачена законом. Необхідність вчинення правочину в нотаріальній формі, як правило, передбачена стосовно майна, що має значну цінність. Реєстрації підлягають лише ті правочини, щодо яких така вимога прямо встановлена у законі. Наприклад, ст. 657 ЦК передбачає обов'язкову письмову форму з нотаріальним посвідченням та державною реєстрацією для договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна.

5) щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки, є недійсним, як фіктивний, тобто, вчинений лише для виду.

6) щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, та неповнолітніх та непрацездатних дітей), то ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочину, а їх порушення тягне визнання останнього недійсним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Одним із практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів. Якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то:

1) місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони;

2) місце вчинення дво - або багатостороннього правочину встановлюється відповідно до статті 647 (договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором).

Недійсність угод

Нікчемним (або, як ще кажуть, «абсолютно недійсним») визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом (ч. 2 ст. 215). Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладення, незалежно від пред'явлення позову та рішення суду, (іноді такі правочини називають «мертвонародженими»). Отже, у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Проте навіть нікчемні правочини у визначених законом випадках за поданням сторін або зацікавлених осіб можуть бути визнанні судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч. 2 ст. 219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, який укладений з порушенням нотаріальної форми.

Іншим видом недійсних правочинів є правочини оспорювані, їх відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що оспорювані правочини припускають дійсними, такими, що породжують цивільні права та обов'язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Тобто, хоча безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом із тим, у сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, що обмежена у дієздатності. Для визнання такого правочину недійсним піклувальник має подати позовну заяву в суд з вимогою про це. Суд може визнати такий правочин недійсним, у разі, коли буде встановлено, що цей правочин суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати. За загальним правилом, встановленим ст. 216 ЦК, наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону і визнається недійсним, є двостороння реституція.

Двостороння реституція полягає у тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Якщо повернути в натурі отримане за правочином, що є недійсним, неможливо (наприклад, предметом правочину було користування майном, надання послуг тощо), то підлягає поверненню вартість того, що одержано. Спеціальними нормами можуть бути встановлені особливі умови застосування вказаних вище загальних наслідків або особливі правові наслідки для окремих видів недійсних право-чинів (наприклад, підвищена або обмежена відповідальність однієї зі сторін тощо). Наприклад, щодо правочинів, здійснених внаслідок обману, додаткові майнові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230, яка встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину Якщо вимогам закону суперечать істотні умови правочини, то він є або має бути визнаним судом недійсним у цілому. У тих випадках, коли закону суперечать неістотні умови правочини, без яких він міг би існувати, то він є частково дійсним (у тій частині, яка відповідає закону).

Отже недійсність окремих частин правочину не виключає дії правочину взагалі лише у випадках, коли можна припустити, що правочин був би укладений і без включення її недійсних частин. Якщо підстав для такого припущення немає, то правочин визнається недійсним. Наприклад, правочин, вчинений із перевищенням повноважень, може бути визнаний судом дійсним у тій частині, яка відповідає повноваженням представника Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Контрольні питаня:

1.Поняття й ознаки правочину.

2. Види правочину

3. Форми правочину

4. Недійсність правочину

5. Наслідки визнання правочину недійсним.

ТЕМА № 7 ПРЕДСТАВНИЦТВО.

План:

1. Поняття представництва. Види представництва та їх характеристика.

2. Довіреність та її види Представництво без повноважень.