85. Теорія психоаналізу зигмунда фрейда

Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Він ділить психіку людини на три сфери “Воно”, “Я” та «Над-Я».

“Воно” - найпримітивніша субстанція, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство.

“Я” - це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

“Над-Я” - це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.

Вчення Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. Психіка, на думку Фрейда, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (сублімація - процес відхилення енергії сексуальних потягів від прямої мети і спрямування до несексуальних, соціальних цілей).

Але є в психоаналізі Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в нього концепції та положення, які з часом виявили свою обмеженість.

86. Естетична творчість в концепції психоаналізу.

Психоанализ (или фрейдизм) субъективно-идеалистическое учение (основателем которого является австрийский психиатр Зигмунд Фрейд), ставящее в центр внимания бессознательные психические процессы. Психоаналитическая эстетика — одна из самых популярных в западных странах. Ее методы и результаты исследования искусства обусловлены фрейдистской концепцией личности. Психоанализ Фрейд понимал как единство трех положений:

1)бессознательное;

2) учение о детской сексуальности (которое, по сути, переросло в утверждение, что сублимированная половая энергия является источником человеческой творческой активности);

3)теория сновидений.

Основное ядро — учение о бессознательном, которое якобы определяет все формы поведения и деятельности человека, в том числе и художественное творчество. Содержание бессознательного сводится к сексуально-агрессивным комплексам, а сознание подчиняется ему, маскируя влечения бессознательного в социально приемлемые формы, например образы искусства.

Фантазия и мифотворчество наделяются в учении Фрейда функцией сублимирования бессознательных влечений человека. Основной функцией искусства Фрейд считает компенсацию неудовлетворенности художника реальным положением вещей. Да не только художника, но и воспринимающих искусство людей, поскольку в процессе приобщения к красоте художественных произведений они оказываются вовлеченными в иллюзорное удовлетворение своих бессознательных желаний, тщательно скрываемых и от окружающих, и от самих себя. 

В настоящем ее виде психоаналитическая эстетика специализируется главным образом в четырех областях. Это в первую очередь теория художественного творчества, включающая психологию художественного творчества и исследование детства художника (в котором формируется, по учению Фрейда, «эдипов комплекс» — энергетический источник творчества). Основной целью этой теории является определение специфики проявления «эдипова комплекса» в зависимости от психологических особенностей художника и условий его жизни.

К ней примыкает психоаналитическая теория художественного восприятия и роли искусства в жизни человека. Она в основном сводится к рассмотрению искусства как средства изживания ситуаций в искусстве, которые являются символическим изображением вариантов «эдипова комплекса». История мирового искусства изображается психоаналитиками как история все более и более завуалированного выражения этого комплекса (от непосредственно данного в «Эдипе-царе» Софокла и до зашифрованного, например, в «Гамлете» Шекспира или в «Братьях Карамазовых» Достоевского). Психоаналитическая трактовка мирового искусства составляет третий весьма обширный раздел фрейдистской эстетики.

И, наконец, последней областью реализации фрейдистской методологии в искусстве является психоаналитическая интерпретация художественного произведения, так сказать, психоаналитическая художественная критика.