47. Ціннісно-орієнтаційна діяльність людини. Цінності та їх різновиди.

Ці́нність — будь-яке матеріальне або ідеальне явище, яке має значення для людини чи суспільства, заради якого вона діє, витрачає сили, заради якого вона живе. Вивченню людських цінностей присвячений розділ філософії аксіологія.

Джерела та формування ціннісні орієнтації у системі людської діяльності

Аксіологія (теорія цінностей) - філософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності та структурі ціннісного світу, зв'язки цінностей між собою, з соціальними і культурними факторами, структурою особистості. Аксіологія як самостійна область філософського дослідження виникає тоді, коли поняття "буття" розщеплюється на два елементи: реальність і цінність як об' єкт бажань і прагнень людини.

В філософії вчення про цінності зайняло самостійне місце і виділилось в окремий філософський розділ у другій половині XIX століття, а в науковий обіг зарубіжної філософії було введено на початку ХХ сторіччя французьким філософом П. Лапі та німецьким філософом Н. Гартманом. Однак ще один з представників філософської думки Стародавнього Китаю Мо-Цзи визначав найвищою цінністю справедливість, адже саме вона приносить людям користь. Ще з античних часів почало вживатися поняття "цінність", а аксіологічні положення античної філософії стали фундаментом для подальшого розвитку ціннісного підходу людини до оточуючого світу. Сократ вперше ставить запитання: "Що є благо?", - це і є основне питання загальної теорії цінностей. Аксіологічний аспект пізнання навколишнього світу властивий філософським поглядам Платона, який вважав, що світ речей і світ ідей не тотожні: так як ідеї є ідеалами, то в порівнянні з речами вони є більш "цінними". Платон зробив і одну з перших класифікацій цінності (блага) як категорії, розподіливши її на "добре", "прекрасне", "істинне". Арістотель здійснив свою класифікацію, оперуючи такими поняттями, як "поцінюване" та "цінне". Він вважав, що блага бувають різними, - "цінимі" (доброчесність, душа, розум), "хвалимі" (доброчесності, дії яких викликають похвалу), "можливі" (сила, краса, багатство, влада. Пошуки відповідей на запитання, що ж таке "добро", "істина", "краса", "благо" особливо стали актуальними в період епохи Відродження та Нового часу. Так, англійський філософ, представник емпірицистського напрямку у філософії, який розвивав ідеї софістів, Д. Юм, вважав, що цінності і норми - це відображення почуттів, які не можуть бути ні хибними, ні істинними, а тому цінності не можуть бути такими. Норми і цінності базуються на почуттях, які у кожного свої, а тому і цінності носять суб' єктивний характер. У філософії Просвітництва проблеми цінностей привертали увагу представників утилітаристського напрямку, які намагались обґрунтувати здатність індивіду здійснювати раціональний вибір засобів досягнення позитивних результатів своєї діяльності (К.А. Гельвецій, І. Бентам, Д.С. Миль). Яскравим представником німецької класичної філософії є І. Кант, заслугою якого перед аксіологією як наукою є намагання філософа зрозуміти ціннісну свідомість людини як явище, що має особливий статус. Він вважав, що ціннісно (морально) орієнтовані спонукання присутні у всіх моментах процесу пізнання, свідомість при цьому завжди спрямовується на критерії добра, досконалості та цінності.

В історії філософії можна прослідкувати два підходи до проблематики цінностей: натуралістичний ("природа людини", - біопсихічним здібностям індивіда, задовольненню його інтересів, розвитку задатків) та анти натуралістичний (цінності являють собою ідеальні сутності, сфера котрих знаходиться поза досвідом і не залежить від інтересів людини). Антинатуралістична тенденція набула поширення на початку ХХ століття під впливом критики натуралізму англійським філософом Д.Е. Муром, котрий вважав, що цінності взагалі несумісні з наукою, котра повинна обмежуватись описом явищ. Натуралістична теорія цінностей розвинута в роботах американських філософів Р.Б. Перрі, С. Пеппера, Г. Беккера, Т. Парсонса, Р. Лінтона, К. Клакхона. При розгляді історичного аспекту аксіологічної проблематики слід звернутися до розвитку філософськії думки в Україні, адже в ній до проблеми цінностей зверталися неодноразово. Так, погляди щодо вищої цінності людини (після Бога) містяться ще в філософських джерелах періоду Київської Русі, коли найвищою цінністю людини вважалися її моральні якості, і навіть вчинки оцінювалися не за результатами, а за тими моральними мотивами, що спонукали до дій (праці І. Вишенського, Кононовича-Горбацького, М. Лопатинського, М. Козачинського, Ф. Прокоповича, С. Яворського, М. Коцюбинського, М. Драгоманова). У творчому доробку І. Котляревського найважливішим аксіологічним принципом постає правда, яка поєднується з народністю, що найбільш яскраво виражено в поемі "Енеїда". Своєрідною ціннісною категорією виступає і сміх, як сфера існування людської свободи. В аксіологічних переконаннях П. Гулака-Артемовського значне місце відводиться так званій "добрості", яка осмислюється з гуманістично-просвітительським уявленням про добро та зло і "природну" рівність людини. П. Куліш однією із цінностей визначав душу людини, адже, на його думку, саме "в цьому глибокому колодязі" прихована сутність самої людини, її поетичний дар, і це те місце, де відбувається спілкування з Богом. В Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце відводилось Т.Г. Шевченку (звертається до життя і смерті, віри та надії, волі, любові і сумління тощо).

Класифікація цінностей та їх характеристика:

За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей — одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Однак такий поділ не враховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розмежовувати їх неможливо. Крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні і соціальні цінності. Переживання радості, щастя, душевного комфорту є душевними, а не духовними, цінностями. Соціальні потреби задовольняються такими цінностями як соціальна захищеність, зайнятість, громадянське суспільство, держава, церква, профспілка, партія. При цьому матеріальними цінностями (їх іноді називають благами) вважають економічні, технічні і вітальні (стан здоров´я, екології) цінності, які задовольняють тілесне буття людини, а духовними — релігійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), правові (справедливість), філософські (істина), політичні (благо суспільства) цінності, які роблять буття людини людським, гарантують її існування як духовної істоти

У суспільстві існує певна ієрархія цінностей, тобто серед усіх цінностей виокремлюють провідні і залежні від них. Ця ієрархія мінлива і залежить від історичної епохи або типу культури. Так, у середньовіччі панували релігійні цінності, відчутно впливаючи на мистецтво, філософію, політику. В Новий час у класичному буржуазному суспільстві провідними були економічні цінності, які впливали на всі інші, в тому числі й духовні. У сучасному світі, крім економічних, значну роль відіграють науково-технічні, вітальні цінності. Протиставлення матеріальних і духовних цінностей позбавлене сенсу, оскільки без усіх них людина не може існувати.

З огляду на роль цінностей у житті людини виокремлюють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потребують обґрунтування, а мають значення самі по собі. Їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї (істина, добро, прекрасне, життя, кохання, щастя). Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей - як засіб у досягненні життєвого успіху (кар´єри, кохання), а кар´єра — як засіб здобуття слави, багатства. Отже, природно, основні цінності в житті людини і суспільства: істина, користь розуміння, красота, добро, творчість, мудрість, правда, святість, а також свобода, справедливість, причетність.

Основні функції цінностей в житті людини

Цінності відіграють важливу роль в житті суспільства. Якщо знання відповідає на питання «Як діяти?», то цінності дають відповідь на питання «Для чого діяти?», вони є метою діяльності. Знання є лише засобом здійснення цінностей. Тому І. Кант поставив практичний розум, який має справу з цінностями, вище чистого розуму, який досліджує пізнавальну діяльність. Загалом цінності виконують такі функції:

1. Функція конституювання сенсу життя. З´ясовуючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цінності конституюють сенс людського життя, утворюють його духовну основу. Людина не завжди свідомо формує свій духовний стрижень. Він конституюється під впливом притаманних певному суспільству релігійних і традиційних цінностей, він обов´язково притаманний людині, і чим розвиненіша вона як особистість, тим чіткіше і болючіше постають перед нею проблеми сенсу життя — діяльності, якій присвячує себе людина, якій вона служить (служіння суспільству, улюбленій справі тощо). Діяльність тоді є сенсом життя, коли людина не є додатком до неї, а почуває себе вільною особою, яка стверджується через діяльність, розширює сферу своєї самореалізації. Для того щоб сенс життя набув реальності, свобода повинна поєднуватись із втіленням певної цінності. Лише тоді, коли людина вільно обирає й утверджує певні цінності, її життя набуває сенсу.

2. Орієнтаційна функція цінностей. У житті людини і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно прийнятих зразків поведінки, прообразів досконалих предметів, які орієнтують людину на піднесення над буденною реальністю.

3. Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєднана з орієнтаційною функцією. Норми — це правила, вимоги, закони поведінки, які виводяться із сенсу цінності. Серед них виокремлюють моральні, правові, естетичні, звичаєві, технічні, харчові та ін. Основою кожної норми є певна цінність. Норми регулюють суспільне життя людей, консолідуючи їх у спільноту, а люди належать до спільноти завдяки «життєвому світу», який вони поділяють.

Отже, цінності є невід´ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільство духовно.

Із цінностями тісно пов´язані оцінки, які виявляють себе у таких типових випадках:

1) оцінка як співвідношення речі з потребами людини;

2) оцінка як підведення під норму, правило, закон;

3) оцінка як вибір з поміж двох і більше цінностей;

Правильна оцінка має ґрунтуватись на знанні, істині. Істина також є оцінкою, насамперед оцінкою знання на відповідність певним стандартам. Це означає, що оцінка передбачає істину, а істина — оцінку, які є взаємопов´язаними.

48. ПОНЯТТЯ «КУЛЬТУРА». КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ ~ Людство існує не лише в певних природних умовах, але й у культурному середовищі, яке створене ним самим. ~ Феномен культури, оскільки він має багато граней і компонентів, вивчається різними науками; цілісне, інтегральне його розуміння дається філософією.

~ На відміну від природи (лат. natura), тобто матеріальної дійсності, існуючої поза людиною, КУЛЬТУРА (лат. cultura - оброблення) - це продукт цілеспрямованої діяльності людей, тобто та частина природи, яка зазнала впливу цієї ж діяльності (так звана "друга", олюднена природа).

~ Світ культури становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених в процесі матеріального і духовного виробництва. Проте людина не лише перетворює зовнішню дійсність, а й формує сама себе. Це формування, "самопородження" людини власною працею є суттєвою стороною, "нервом" процесу, який слід назвати історією - на відміну від природної стихійної еволюції. Отже, до культури відносяться й ті властивості людини, які є історичним продуктом, тобто ті, шо виділяють її з природи, мають надбіологічний характер. Таким чином, в людині природне начало поєднане з культурно-історичним, останнє визначає специфіку людського буття.

Поділ культури на МАТЕРІАЛЬНУ й ДУХОВНУ зумовлений видом діяльності, функціями, які виконують культурні цінності, характером потреб, що ними задовольняються. Цей поділ має свою об'єктивну основу, хоча й певною мірою має відносний характер: предмети матеріальної культури втілюють у собі певні знання, ідеї, навички тих людей, які їх створили; з іншого боку, цінності духовної культури мають матеріальні форми вираження й саме їх створення нерідко вимагає не лише розумової праці, духовної напруги, але й фізичних зусиль.

До МАТЕРІАЛЬНОЇ культури відносяться засоби виробництва, зокрема знаряддя і предмети праці, які самі є продуктом попередньої діяльності, техніка - від примітивної до найскладнішої, всілякі споруди, оброблені лани, насаджені та культивовані ліси, штучні водоймища, заводи й фабрики, шляхи сполучення, засоби зв'язку і передачі інформації, предмети повсякденного вжитку і таке ін.

До ДУХОВНОЇ культури належать знання, наука, мораль, право, релігія, філософія, різні форми ідеології, норми поведінки й міжлюдського спілкування, освіченість людей, інтелігентність і таке ін. Міра оволодіння духовними цінностями, потреба в них, а також здатність створення характеризують рівень духовності людини, суспільства.

Особливим - і надзвичайно важливим - елементом культури є МОВА, і не лише сама по собі, а й володіння мовами - рідною та іншими; крім "природних", є ще й "штучні" мови, різноманітні знакові системи, вміння ними користуватися. У наш час ознакою культурності стає володіння кібернетичною, інформативною технікою.

Отже, стосовно суспільства культура - це все створене і використовуване ним матеріальне і духовне багатство, щодо людини - це міра власне людського в ній: знання, освіченість, моральність, інтелектуальність, художній смак, здатність діяти по-людськи - працювати, творити, спілкуватися і таке ін. Культура людини виражається і у володінні власною біологічною природою - культурою їжі, пиття, кохання; фізичною культурою і, безумовно, вихованістю розуму, волі, почуттів, тактовністю, ввічливістю, делікатністю, повагою до інших і почуттям власної гідності.

Як бачимо, до культури належить не лише сукупність цінностей, але й процес їх створення, оволодіння і користування ними.

Культура і людина нероздільні. Людина може жити, мислити, почувати, діяти по-людськи тільки тоді, коли вона прилучається до світу культури. Саме в такому прилученні до культури, засвоєнні її - смисл освіти й виховання. Ставлення людини до природи опосередковане культурним середовищем.