4.6. Ринкові відносини у сфері охорони навколишнього середовища. Ознаки ринкових відносин

Витрати на відтворення природних ресурсів і охорону навколишнього середовища — це один з ринкових секторів економіки, який виконує свої функ­ції, має відповідні структуру і умови існування. Це дає змогу позитивно впливати на технології виробництва, більш ефективно розподіляти матеріальні ресурси й еко­логічні послуги, виконувати саморегулюючі функції що­до стану навколишнього середовища.

До основних ознак ринкових відносин у сфері охоро­ни навколишнього середовища і використання природ­них ресурсів належать:

• свобода підприємницької діяльності в галузі еколо­гії;

• наявність значного асортименту предметів ринку і то­варних мас, що конкурують між собою;

• розвинута ринкова екологічна інфраструктура;

• сприйняття суб'єктами ринку в сфері природокори­стування і охорони навколишнього середовища іннова­цій наукового, технічного, організаційно-управлінського характеру.

Структура розвинутих форм ринку має такі віднос­но відокремлені складові:

• ринок предметів споживання,

• ринок засобів виробництва,

• ринок науково-технічної ін­формації,

• інвестиційний ринок,

• ринок праці,

• грошово-кредитний і валютний ринок.

У широкому розумінні ринок об'єднує усі ці елемен­ти. У специфічних умовах структура предметів ринко­вого обміну може звужуватися або розширюватися, за­безпечуючи при цьому реалізацій продуктів усіх циклів відтворювальних процесів.

Центральне місце в сукупності предметів ринкових відносин у сфері природокористуванню повинні займати природні ресурси та екологічні послуги суб'єктів при­родокористування. Ці елементи містить головна предметна галузь ринкових відносин. Важливе значення має формування допоміжних ринкових структур, до яких належать рин­ки засобів виробництва, екологічно безпечних технологій, екологічно чистих матеріалів і продуктів, фінансових засобів природокористування.

Створення ринкових умов у сфері охорони довкілля і використання природних ресурсів передбачає існуван­ня кількох форм власності на об'єкти природно-ресурс­ного потенціалу:

• державної — на стратегічні природні ресурси і ресурси загальнодержавного значення;

• колек­тивної — на ресурси республіканського значення, які пе­редаються у власність колективів підприємств та орга­нізацій для використання на регіональному рівні;

• інди­відуальної, в тому числі особистої власності,— на окре­мі природні об'єкти місцевого підпорядкування.

Перехідною формою до впровадження індивідуальної і особистої власності на природні ресурси має бути орендна форма природокористування, за якої завдяки зваженим правам власника і орендаря діє запобіжний механізм монополізації права власності на природні ре­сурси.

Важливу роль відіграє створення спеціалізованих суб'єктів природокористування, орієнтованих на вирі­шення локальних регіональних, загальнодержавних і міждержавних природоохоронних завдань. У таких структурах доцільні створення і взаємодія індивідуаль­них, сімейних, малих, орендних, кооперативних, спіль­них і державних підприємств, асоціацій, концернів, гос­подарських товариств, громадських фондів тощо. Заслу­говує на увагу організація підприємницької діяльності в галузі охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

Особливе значення відводиться забезпеченню ефек­тивного функціонування комплексної системи ринкової інфраструктури природокористування, до якої належать біржі природних ресурсів і об'єктів, екологічних послуг, комерційні екологічні банки, центри екологічного марке­тингу й аудиту тощо.