РОЗДІЛ IX

Радянська Україна в 1945-1991 р.р.

Вступ

Історія України цього періоду характеризується складними і суперечливими процесами. Чітко вирізняються чотири етапи, які мали різне змістовне навантаження:

1. 1945-1953 - посилення сталінського тоталітарного режиму.

2. 1953-1964 - хрущовська "відлига".

3. 1964-1985 - застій і криза радянського суспільства (так звана "брежнєвщина").

4. 1985-1991 - період перебудови, активізації суспільно-політичного життя в Україні, логічним результатом якого стало проголошення незалежної Української держави.

Вивчивши цей розділ, Ви будете знати:

• коли і як завершилося формування території сучасної України;

• особливості відбудови економіки в післявоєнний період;

• напрямки перетворень, які здійснювала в Західній Україні радянська влада та рух опору проти неї західних українців;

• проблеми розвитку народного господарства України в сер. 50-х на поч. 90-х років;

• характер суспільно-політичного життя, еволюцію політичної системи радянського суспільства в 1945-1991 роках;

• причини зародження та етапи дисидентського руху;

• перебудовчі процеси в радянському суспільстві;

• зміст суспільно-політичного життя України в кінці 80 - початку 90-х років;

• обставини проголошення державної незалежності України;

• причини розпаду СРСР та обставини створення СНД.

Період посилення сталінського тоталітарного режиму (1945-1953 р.р.)

Територіальні зміни в Україні після другої світової війни

1. За Договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна возз'єдналася з Україною у складі Радянського Союзу. Вперше майже всі етнічні українські землі об'єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі. Впродовж 1944-1946 р.р. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чоловік, переважно поляків, із Польщі в Україну - 520 тис. українців.

У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію "Вісла" - насильницьке виселення українців (140,6 тис.чол.) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалася мета:

• асимілювати українців;

• ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА.

2. 1

   Передача Криму від ррфср до урср

   9 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії, прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР. Таким чином завершився процес формування сучасної території України. Юридичний акт про входження Криму до УРСР лише підтвердив фактично існуючу ситуацію.

Україна на міжнародній арені

25 квітня 1945 р. на конференції країн антигітлерівської коаліції в Сан-Франциско було прийнято рішення про утворення Організації Об’єднаних Націй (ООН), а 24 жовтня 1945 р. (цей день відзначається як День ООН) - ратифіковано її Устав. Серед країн-засновниць ООН була і Україна.

Завдяки чому стало можливим членство України в ООН?

Прийняття України в ООН було визнанням її вкладу в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету.

Серед інших факторів, які зумовили вступ України в ООН, слід назвати такі:

• на членстві України і Білорусії в ООН наполягав Сталін, щоб у такий спосіб забезпечити собі більшу кількість голосів;

• вступ України до ООН мав створити ілюзію її державності і заспокоїти національно-визвольні сили.

Формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини (навіть був утворений народний комісаріат іноземних справ УРСР, Україна співробітничала в різних міжнародних організаціях), але фактично своєї незалежної зовнішньої політики вона не мала. Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП(б) і особисто Сталіну.

І все ж таки сам факт вступу України до ООН мав велике історичне значення - вивів її на світову арену і сприяв включенню у світову політику.

Відбудова господарства

Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 48% проти рівня 1940 р.

Відбудова господарства починалася відразу ж після визволення українських земель, а вже в травні 1945 р. було відбудовано 30% зруйнованих промислових потужностей.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план (1946-1950) відбудови народного господарства, що передбачав перевищення його довоєнного рівня. В Україні передбачалося доведення на кінець п'ятирічки валової промислової продукції до 113% проти 1940 р.

1. Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла (кредити надавалися за умови виходу комуністів із уряду).

Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за кордону були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви.

2. Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними мотивами: створити такий воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом.

В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. В 1948 р. машинобудівних заводів працювало більше, ніж до війни.

3. Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися по залишковому принципу. Так, інвестиції в легку промисловість складали 12-15% усіх промислових капіталовкладень.

4. Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.

5. Якщо на Заході і в Японії післявоєнна відбудова промисловості здійснювалася на базі прогресивних технологій і науки, то в СРСР досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися повільно. Підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими були енерго- і матеріаломісткість виробів. Цим було обумовлене технічне відставання Радянського Союзу від Заходу.

6. Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90% працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання.

У результаті: в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка - ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.

Особливості відбудови сільського господарства

1. Відбудова сільського господарства проходила в надзвичайно складних умовах:

• скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки, коней;

• важким було становище селян: мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, селяни не мали паспортів, на них не розповсюджувалося пенсійне забезпечення, виплати по тимчасовій непрацездатності;

• ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 р.р., від якого в Україні померло більше 800 тис. чоловік. Але головною причиною голоду стала не посуха, а позиція держави і комуністичної партії - непомірно високі плани хлібозаготівель не були зменшені, зерно і продукти тваринництва великими обсягами вивозилися за кордон.

2. Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми, вони складали не більше 7% загального обсягу асигнувань.

3. Здійснювалася політика "ножиць цін" по відношенню до сільського господарства. Державні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів.

У результаті: на кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного рівня, про що свідчать такі дані: валове виробництво зерна становило 77%, врожайність зернових - 82% від рівня 1940 р.

З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу. Ії проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1:10. Вклади до 3 000 крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3 до 10 000 - з розрахунку 3:2, а понад 10 000 крб. - зменшувалися наполовину.

Перетворення в Західній Україні

В Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною.

Основними напрямками перетворень були:

• насадження тоталітарного режиму, монополізація влади Комуністичною партією. Чисельність комуністів зростала в основному за рахунок вихідців із Росії та Східної України. Чому? По-перше, тому, що західні українці не виявляли особливого інтересу до вступу в Комуністичну партію. По-друге, радянська влада не довіряла місцевому населенню. Не тільки партійні органи, а і всі галузі народного господарства, освіта, наука, радянські, комсомольські, правоохоронні органи були насичені спеціалістами із Східної України та інших республік СРСР. Внаслідок цього, в Західній Україні існувало враження, що територія знаходиться під чужоземним пануванням.

• Утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму, приватно-власницької психології. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, "ворожі елементи" депортувалися в східні райони СРСР.

• Здійснення форсованої і насильницької колективізації. 1950 рік став роком суцільної колективізації. Оскільки в Західній Україні переважало селянство, опір радянській владі набув всенародного характеру.

Позитивне значення мали такі перетворення, як:

• індустріалізація краю і модернізація економіки. До 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло на 230% від рівня 1945 р. і складало 10% промислового виробництва республіки;

• заходи в галузі освіти: забезпечено обов'язкову початкову освіту, відкрито нові вузи. Але при цьому здійснювалася політика русифікації, викладання у вузах велося російською мовою.

Таким чином, за декілька років Західна Україна пройшла шлях Східної, повторивши всі соціалістичні реформи.

Населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу очолювали дві сили: греко-католицька церква та ОУН-УПА.

Греко-католицька церква була ліквідована більшовиками в 1946 р. Боротьба ж проти ОУН-УПА виявилася надзвичайно кровопролитною і тривала до сер. 50-х років. Свої головні цілі ОУН-УПА вбачала в боротьбі проти сталінського деспотичного режиму та створенні незалежної української держави. Великі надії покладалися на швидку радянсько-американську війну.

УПА користувалася широкою підтримкою місцевого населення, проти якого апарат НКВС розгорнув масові каральні акції.

Лише за період 1946-1948 р.р. за "зв'язок з УПА" було вислано до Сибіру понад 500 тис. західних українців, переважно селян.

Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її головнокомандуючого Р.Шухевича. Окремі загони повстанців діяли до сер. 50-х років.

Але і після цього опір тоталітарному режиму не припинявся. Він почав набувати інших форм.

Суспільно-політичне життя

У суспільно-політичному житті України відбувалися ті ж процеси, що мали місце в Радянському Союзі:

• Утвердився режим одноособової влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав для здійснення самостійної політики. І незалежно від того, хто стояв на чолі владних структур України (першими секретарями ЦК КП(б)У були М.Хрущов (1943-1946 та 1948‑1949), Л.Каганович (1947 р.), А.Мельников (1950-1953), О.Кириченко (1953-1957), усі вони слухняно проводили політику центру, а будь-які спроби відійти від цього курсу закінчувалися перестановкою кадрів або й репресіями.

• Відсутність демократії і свобод громадян, зловживання владою, посилення масових репресій. В Україні пік репресій припав на 1947 р., коли ЦК КП(б)У очолював найближчий соратник Сталіна - Л.Каганович.

• З 1946-1947 р.р. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) Жданова почалася ідеологічна кампанія по "наведенню порядку" в галузі науки, культури, літератури і мистецтва.Метою "ждановщини" в Україні було придушення національно-визвольного руху, будь-яких проявів української самостійницької ідеї. Розгорнулася нищівна критика інститутів історії України та історії української літератури Академії Наук, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Здійснювалися кампанії проти видатних діячів української культури - письменників М.Рильського, В.Сосюри, Ю.Яновського, композитора В.Данькевича, кінорежисера О.Довженка та інших, яких звинувачували в "ідеологічних помилках" і "українському буржуазному націоналізмі".

Українцям ще раз нагадували, що вони живуть в державі, не зацікавленій у розвитку їхньої національної культури.

Таким чином, історичний розвиток України в 1945-1953 р.р. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму.

Виконайте вправу № 31

Період хрущовської "відлиги" (1953-1964)

Смерть Сталіна 5 березня 1953 р. внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких гостро назріла. Ці зміни були пов'язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Він поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Розглянемо ці реформи.

Реформи в політичній сфері - сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

• Люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;

• Відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з'їздів і пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);

• Зросла роль Рад - як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

• Викрито злочинну діяльність Л.Берії та його посіпак в Україні (П.Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 р.р. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. А з 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Так, 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон “Про кримінальну відповідальність за державні злочини”. У кримінальний кодекс було введено статтю “антирадянська агітація та пропаганда”. Протягом 1954-1959 р.р. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік.

• Засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді "Про культ особи і його наслідки". З'їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи і репресій - їх пояснювали рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ - Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ особи самого Хрущова.

Як бачите, реформи в політичній сфері були половинчатими і непослідовними. Вони не зачіпали основ тоталітарного режиму, залишилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму.

Повної демократизації життя суспільства не відбулося.

Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, в т.ч. і України:

• Українці ширше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено О.Кириченка - першого українця на цій посаді (1953-1957 р.р.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний (1957-1962 р.р.),П.Шелест (1962-1972 р.р.), В.Щербицький (1972-1989 р.р.).

• Розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ.

• Активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то у 1955 р. – 29.

• Внаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль України перейшло 97% заводів республіки, проти 34% в 1953 р. Питома вага республіканської промисловості зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956 р.

Але всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

Хрущовська “відлига” сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України:

• Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які послабшували позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.

Непослідовність “українізації” особливо виразно спостерігалась на результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53% усіх книг, опублікованих в Україні, у 1958 – 60%, у 1960 – 49%. Та вже в 1965% цей показник опустився до 41% і далі неухильно зменшувався.

• Вживалися заходи з метою підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: “Українська Радянська Енциклопедія”, “Історія української літератури”. Видаються фахові журнали українською мовою.

Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися “Український історичний журнал”, почалася підготовка багатотомної “Історії міст і сіл України”.

• Було реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них – О.Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, О.Досвітній, О.Ковінька, В.Мисик та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з’явилися літературознавчі праці про них.

• Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників (цей термін вживався вже на початку 60-х років). Провідними постатями серед них були письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, І.Калинець, художники А.Горська, П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І. Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика, Ю.Іллєнко та багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало косність і ліцемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Воно вимагало гарантій вільного розвитку українського народу, його культури і мови.

Все це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у відході від “марксизму-ленінізму”, “формалізмі”, “космополитизмі”, обмежували їх творчу діяльність, а згодом перейшли до репресій проти них.

Однак, частина нового покоління не зріклася своїх поглядів і пішла на конфронтацію з владою. Саме шістдесятники склали ядро дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін, і стали провідниками національного відродження. (Питання про дисидентський рух в Україні буде викладено далі).

Національно-культурні процеси переходили встановлені партією рамки лібералізації і на початку 60-х років почали переслідуватися. У 1962-1963 р.р. “відлига” в національно-культурній сфері припинилася.

Прикметним є той факт, що у 1959 році конгрес США прийняв закон про “Тиждень поневолених націй”, до числа яких потрапила і Україна.

Поставивши завдання “наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки.

Економічні реформи, проведені в 50-ті роки, радикально змінили умови розвитку промисловості і сільського господарства.

Позитивні наслідки мали, зокрема:

• децентралізація керівництва економікою, запроваджена у 1957 р. Керівництво промисловістю було передане раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території, незалежно від профілю. В Україні було створено 11 економічних районів;

• збільшення асигнувань на забезпечення науково-технічного прогресу;

• підвищення самостійності колгоспів і радгоспів;

• ліквідація машинно-тракторних станцій і передача їх майна колгоспам і радгоспам;

• збільшення закупівельних цін на зерно (у 7 р.), картоплю (у 8 р.) продукцію тваринництва (у 5,5 р.).

Друга половина 50-х років стала періодом помітного економічного зростання, сільське господарство вперше стало рентабельним.

Проте піднесення виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчатими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки), належним чином не обгрунтованими. Сільське ж господарство стало справжнім полігоном для різного роду непродуманих реорганізацій і нововведень, нереальних понадпрограм (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи і т.п.), що негативно позначилося на виробництві сільськогосподарської продукції.

У кінці 50-х - поч. 60-х років почалося падіння темпів економічного зростання.

Якщо за 1951-1958 р.р. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, то за 1959-1965 р.р. – на 8,8%. З 1950 по 1958 рік обсяг валової продукції сільського господарства республіки зріс на 65%, а в 1958-1964 р.р. – на 3%.

• Пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 р., по інвалідності – в 1,5 р. Пенсії почали виплачувати і колгоспникам.

• Зросли асигнування на охорону здоров’я, освіту, відмінялася плата за навчання в старших класах середніх шкіл, у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах.

• Збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими до того темпами. За 1950-1960 р.р. кількість збудованих квартир у містах збільшилася в 17 разів, а в сільській місцевості – у 14 разів.

• Тривалість робочого дня скоротилася до 7 год, а для працюючих у вугільній і гірничорудній промисловості – до 6 годин.

У результаті цих та інших соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли між 1951 і 1958 р.р. на 230%.

У цілому ж рівень життя в Україні підвищувався повільно. Виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб населення.

На початку 60-х років ситуація в СРСР різко погіршилася:

Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. По країні прокотилася хвиля протесту, а в 1962 р. у Новочеркаську відбулися страйки робітників, розстріляні військами.

Поразка хрущовських реформ

Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду. З цього часу Радянський Союз почав закуповувати зерно за кордоном, були введені картки на хліб. Незадоволення народу зростало.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова, в т.ч. М.Підгорного і П.Шелеста, пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.І.Брежнєв.

Реформи М.Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці та інших сферах суспільного життя не відбулося. Серія соціально-економічних програм була науково необгрунтованою і нерідко межувала з авантюризмом.

Усунення М.Хрущова фактично означало відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому, наступило двадцятиріччя панування консервативних сил.

Виконайте вправу № 32

Період "застою" і кризи радянського суспільства

(1964-1985 р.р.)

Спроби реформування економіки

З 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР.

Реформа в сільському господарстві передбачала:

• підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

• встановлення твердих планів закупівель сільськогосподарської продукції. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;

• перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;

• заходи по розвитку соціальної сфери села.

Проте, істотних змін в аграрній політиці не відбулося - реформа лише дещо "підновила" колгоспну систему. Все це мало сприяло ліквідації відставання виробництва сільськогосподарської продукції, створенню достатка продовольства і сировини для промисловості. Для забезпечення населення продовольством держава вимушена була закуповувати хліб за кордоном.

До цього слід додати безгосподарське використання земель: відведення найродючіших грунтів під індустріальну забудову, бездумні програми хімізації, меліорації та будівництва штучних водоймищ. Занедбаною залишалися соціальна та духовна сфера на селі.

Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління:

• переведення підприємств на госпрозрахунок;

• оцінку діяльності підприємств не по валовій, а по реалізованій продукції;

• створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.п.

Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.

На першому етапі проведення реформи забезпечувалися відносно високі темпи розвитку промисловості. Економісти називали восьму п'ятирічку (1966-1970) - "золотою". В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази, а національний доход - на 30%.

Проте, вже на поч. 70-х років з'явилися симптоми, які свідчили, що реформа зазнала краху.

Причини провалу економічної реформи сер. 60-х р.р.

Реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, мала не комплексний характер, не змінювала структурної, інвестиційної політики.

Партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою.

З поч. 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Україні становили відповідно

• у 1966-70 р.р. - 6,7 і 7,8%

• у 1971-75 р.р. - по 5,6%

• у 1976-80 р.р. - 3,4 і 4,3%

• у 1981-85 р.р. - 3,5 і 3,6%

Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, намітилося стійке відставання в науково-технічному і технологічному процесі від розвинених країн Заходу. Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, що стало однією із ключових причин затухаючого економічного розвитку. Продуктивність праці була нижчою, ніж у США: в промисловості - у 2 р., в сільському господарстві - у 5 разів!

Низькою була якість вітчизняних товарів. У 1986 р. лише 15,9% промислових виробів досягли вищої категорії якості.

Збільшився бюрократичний апарат. Щорічно апарат управління зростав на 300-350 тис.осіб, досягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише у 1975-1985 р.р. кількість союзно-республіканських і союзних Міністерств, відомств і державних комітетів збільшилася приблизно на 20%. Консервативні правлячі кола лякалися змін, вбачали в них загрозу своєму пануванню, тому виступали проти радикальних реформ. З’являється “культ сірості” в управлінні державою.

Посилилися безгосподарність і безвідповідальність, все більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і "тіньова" економіка.

Таким чином, у 70-80-і роки народне господарство вступило у смугу кризи.

В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% і більше).

Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави було збудовано чи будувалося вісім АЕС, Україна, яка складала 2,6% території СРСР одержувала більше чверті всіх забруднень.

Протягом 60-80-х років спостерігалося певне підвищення добробуту народу, зростання заробітної плати.

Проте, цей добробут був відносним: за рівнем життя Україна на поч. 80-х років знаходилася серед країн, які займали 50-60-і місця у світі. Існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу.

До того ж, відносний добробут народу 60-70-х років забезпечувався за рахунок розпродажу національних природних багатств - нафти, газу, вугілля, лісу.

Десятки мільярдів карбованців використовувалися не для модернізації народного господарства в цілому, не для істотного покращення соціально-культурної сфери, а просто "проїдалися".

Населення не знало справжньої ціни свого "достатку", того, що він має нездоровий і тимчасовий характер.

Нафтовий "бум" 70-х років пройшов, а в бюджеті СРСР почали з'являтися багатомільярдні дефіцити.

Згортання демократії

Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не виправдалися.

В епоху Брежнєва відбулася реанімація сталінізму:

• відновлено "престиж" Сталіна;

• порушувалися громадянські права і свободи;

• демократична активність людей визнавалася за інакомислення;

• здійснювалися незаконні репресії, зберігаючи в суспільстві атмосферу "помірного" страху.

У 1967 р. в структурі КДБ було створено спеціальне "п'яте управління" по боротьбі з "ідеологічними диверсіями", а в дійсності - з інакомисленням. Знижувалася соціальна активність населення, зростала соціальна апатія.

Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор.

Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу. На практиці це означало тотальну русифікацію України. Українська культура і українська мова опинилися в критичному стані, поставало питання про існування українського народу.

Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, в мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у "м'якості" до українського націоналізму та потуранні економічному "місництву".

Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989), вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

З 1970 р. КДБ республіки очолив В.Федорчук, ініціатор особливо жорстких політичних репресій (КДБ України мав репутацію найбрутальнішого в СРСР).

Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В.Маланчук, під кураторством якого в Україні було встановлено тотальний ідеологічний контроль, розгорнулася шалена боротьба з “українським буржуазним націоналізмом”.

Спираючись на допомогу Маланчука та Федорчука, Щербицький здійснив “чистку” КПУ, виключивши із неї близько 37 тис. членів.

Партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнення тоталітарної системи.

Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УРСР 1978 р., в яких говорилося про демократизацію політичної системи, розширення прав і свобод радянських громадян, рівність націй, розходилися з реальним життям. Конституція формально узаконила безмежну владу комуністичної партії, оголосивши її “ядром політичної системи суспільства”.

Політичне життя в СРСР у цілому і в республіці зокрема дедалі більше набуває закритого характеру, наростає диктат. У самій партії посилюється прірва, що відділяє партійну верхівку від основної маси комуністів.

У цих умовах, як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя, в Україні набирає силу дисидентський рух (дисидент - від лат. - незгодний).

Дисидентський рух в Україні

Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х років і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення усіх регіонів республіки.

Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху.

Слід підкреслити, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.

Ядро українського дисидентства склали вже відомі Вам "шістдесятники" - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський, критики І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська, перекладач М.Лукаш. Згодом до них приєдналися В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші.

1. Сер. 50-х років - 1968 р. - зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення.

На цьому етапі основним проявом дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національної проблеми, репресій проти інакодумців, проблем демократизації. Поширилася безцензурна література - "самвидав" і "тамвидав". У “самвидаві” циркулювали такі визначні твори, як “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.Дзюби, “Приєднання чи возз’єднання” М.Брайчевського, “Собор у риштуванні” Є.Сверстюка, “Репортаж із заповідника ім. Берія” В. Мороза. Самвидавча література була головним джерелом інформації дисидентського руху, пробуджувала патріотичні почуття, національну самосвідомість.

З метою переходу до організованих форм боротьби утворюються легальні групи дисидентів.

У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук'яненком, яка вимагала виходу України із складу СРСР згідно з Конституцією.

Україна мала “стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм”.

За доносом групу заарештували. Л.Лук'яненка засудили до страти, а через 73 доби вирок замінили 15-річним ув'язненням.

У 1967 р. органами КДБ була викрита підпільна організація “Український національний фронт”, що діяла з 1964 р. на західноукраїнських землях. Учасники УНФ ставили за мету утвердження самостійної Української держави, розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах.